Волинська журналістка: пережили тортури і табори Сталіна, переживемо ракети і катівні путіна... 

…пеклом, через яке проходять українці в російському полоні

Перший місяць осені приніс радість багатьом мамам, дружинам, дітям – з полону повернулися їх сини, чоловіки, батьки. Серед 103 військовополонених, яких Україна зустріла, зокрема, 14 вересня, – троє волинян. Щоразу, коли бачиш у репортажах по телевізору, як чоловік чи жінка ступає на рідну землю й буквально цілує її, тішиться яблуком, якого давно не бачив, плачучи, промовляє рідним по телефону: «Я вдома!», не покидає думка про те, через яке пекло довелося їм пройти. Колись будуть написані книги спогадів із одкровеннями про це.

А поки що зі слів уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Дмитра Лубінця ми знаємо з приводу цього загальну статистику. На Саміті миру у Швейцарії він заявив, що всі, хто перебуває у російському полоні, зазнають систематичних тортур, назвав підтвердженими не менше, як 14 тисяч таких випадків. Генпрокуратура відкрила понад 450 кримінальних проваджень за фактами жорстокого поводження та катувань військовополонених і понад 2 100 – цивільних…

О, в росії вміють це робити, бо мають добру школу, яка перейшла їм у спадщину від сталінського апарату репресій! Невипадково всі наші захисники й захисниці, звільнені з російського полону, потребують не лише медичної, а й психологічної реабілітації. Про ту «школу» написав свого часу дисидент Олександр Солженіцин у своєму романі «Архіпелаг ГУЛАГ». Сам він вісім років провів у концентраційних таборах і три – в засланні. А засуджений був за сумнозвісною 58 статтею Кримінального кодексу (шпіонаж та злочини проти робочого класу), за якою було таке поняття, як «ворог народу».

О, в росії вміють це робити, бо мають добру школу, яка перейшла їм у спадщину від сталінського апарату репресій! Невипадково всі наші захисники й захисниці, звільнені з російського полону, потребують не лише медичної, а й психологічної реабілітації.

І хоч роман був надрукований у Франції ще в 1973 році, в Радянському Союзі він був заборонений. Це вже у кінці 1980-х, у період горбачовської перебудови, коли радянська система дала тріщину, «білі плями» історії почали відкриватися. Не з чуток знаю, як із рук у руки переходив журнал «Новий мір», в якому, нарешті, з’явився роман «Архіпелаг ГУЛАГ», і його могли прочитати всі. І, звичайно, таким же першовідкривачем історичних подій, які довго замовчувалися, був «Огоньок», коли його редагував Віталій Коротич, – цей тижневик був тоді настільки популярним, що його доводилося діставати по блату. Прикро, що тепер киянин пан Коротич забувся про своє українське коріння й, живучи спокійно у москві, підтримав проросійські погляди. Як кажуть, Бог йому суддя.

…чому так пізно ми змогли прочитати романи Івана Багряного

 Коли ми в кінці 1980-х купували «з-під поли» «Новий мір» та «Огоньок», то не знали, що про репресивну машину в Радянському Союзі більш як на двадцять років раніше написав український письменник Іван Багряний. Воно й зрозуміло, чому так сталося, – тільки в незалежній Україні романи, зокрема «Сад гетсиманський», був надрукований на його батьківщині. А вперше книга побачила світ за кордоном – у Німеччині: в цю країну Іван Багряний емігрував у 1945 році. І, як сам він писав, йому не треба було щось вигадувати, оскільки не раз був арештований і засуджений за «проведення контрреволюційної агітації» за допомогою літературних творів.

За біблійною легендою, Гетсиманський сад – місце передсмертних мук, молитов Ісуса Христа. Іван Багряний відобразив у романі біографічні подробиці власного життя – свій «гетсиманський сад»: арешт, тортури, втечу із заслання й повернення на батьківщину. Книжка, як ми кажемо, – важка. Коли її читаєш, то буквально починає боліти серце від того, що мозок свердлить думка: «Невже людина може таке витримати?» Як бачимо, може…

«Навіть в найстрашніших казематах найбільш прославлених реакційних держав в’язні мали все-таки засоби оборони – апеляції, апарат заступників, громадські опінію, нарешті, голодовки. Гай-гай. Все те смішне, навіть сама думка вдатись до тих засобів – смішна: їх тут не існує. Для людини, яка потрапляє сюди, немає оборони. Це – пилинка, списана геть з реєстру ще заживо й поставлена абсолютно поза законом», – розмірковував головний герой роману «Сад гетсиманський» Андрій Чумак, який в тюрмі соціалізму був позбавлений найелементарніших засобів оборони…
Мимоволі пригадується вірш Анастасії Дмитрук, де є такі рядки: «Никогда мы не будем братьями ни по родине, ни по матери…». Російськомовна поетеса написала його у березні 2014 року – це була реакція на російську анексію Криму. Авторка прочитала вірш наживо і виклала в Youtube у вигляді відео-кліпу, який набрав більше 3 мільйонів переглядів. А потім з’явився переспів українською: «Ми ніколи братами не станемо.

Ви прийшли до нас з «ураганами». В полі чистому «гради» лютії. Не брати ви нам, та й не люди ви…». Він відображав те, що кожен з нас по-особливому гостро відчував після 24 лютого 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну.

Думаю, що було б, якби ми раніше, ще живучи в Радянському Союзі, прочитали романи Івана Багряного, якби з його «Тигроловів» врізалися в пам’ять і душу ось ці рядки: «Летить дракон. Шістдесят суглобів чи то вагонів у ньому. І кожен вагон як шістдесят рудих домовин. Безкінечний залізничний ешелон смерті, а ймення йому «Йосип Сталін». Ковчег горя, проклять та сліз»? Відповідь на це питання одна: те, що «Ми ніколи братами не станемо», усвідомили б значно раніше. Це ж у тому «драконі» вивозив українців на Сибір наш «старший брат», що зветься росією.

…якби «розстріляне відродження» дивом врятувалося

Те, що під кінець Другої світової війни Іван Багряний емігрував до Німеччини, по суті, стало для нього порятунком. І хоч життя його було недовгим (помер у 1963-му, у неповні 57 літ ), ще багато встиг зробити як політичний діяч, художник слова – п’ятнадцять років він редагував за кордоном «Українські вісті». У 1992 році, уже посмертно, за романи «Сад гетсиманський» та «Тигролови» Багряний став лауреатом Національної премії України імені Т. Г. Шевченка. 

Сьогодні можна тільки поміркувати над тим, яку б неоціненну спадщину залишили нам письменники, котрі увійшли в історію як «розстріляне відродження», коли б їм дивом удалося врятуватися. Мова, зокрема, про Миколу Хвильового, який був затятим противником русифікації (завдяки йому з’явилося гасло «Геть від москви») – на жаль, сталося те, що сталося: у травні 1933 року в будинку письменників «Слово» в Харкові він наклав на себе руки, розуміючи, що сталіністи не дадуть йому спокійно жити. А також – про Валер’яна Підмогильного, якого розстріляли 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох (Карелія) разом із великою групою української інтелігенції.

Найімовірніше, що, якби доля дарувала їм життя, то вони, аби порятуватися від сталінського режиму, теж емігрували б. І, як мовиться, обома руками підписалися б під памфлетом Івана Багряного «Чому я не хочу вертатися до СРСР?», де вперше вголос було сказано про геноцид Сталіна проти України, власне, і про знищення інтелігенції 1932–1939 років – ось те їхнє «розстріляне відродження».