Військовий – в обіймах доньок Катерини й Марії.
Герой-волинянин: «Мамо, на війні молоді гинуть, а в мене вже є онуки. Та я того путіна своїми руками задушив би…»
Михайло Мітура пішов визволяти Україну 21 червня 2022 року, за два тижні після свого 40-річчя. Із домашнього раю, де все виплекав своїми золотими руками, чоловік рішуче простував у пекло на Схід та не мав сили відвести очей від батьківської хати. Здавалося, обіймав поглядом увесь рідний Ржищів – село знатних господарів на мальовничій околиці Мар’янівської територіальної громади Луцького району. Перехопивши тоді неймовірно лагідне світло синових очей, умилася сльозами ненька Людмила. Серце й цієї матері навіть за тисячу кілометрів відчуло біду, і вона таки сталася. 17 липня 2023 року стрілець-помічник гранатометника 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади Михайло Мітура загинув неподалік села Новоселівське на Луганщині. Ця розповідь покликана увічнити його пам'ять
Яночка та Мілана знають дідуся-Героя лише із траурного портрета…
З усіх світлин, зроблених за короткого життя, Михайло усміхається настільки життєрадісно та приязно, що не віриться, що такої променистої усмішки може передчасно не стати на землі. Односельці не пам’ятають його насупленим чи сердитим. Навіть до найважчої сільської роботи цей господар завше брався невимушено, знався легким на руку, щирим у слові.
Як був малим, то батьки Людмила та Іван по-своєму прихиляли небо своєму одиначкові й дуже тішилися з його дитячої доброзичливості до людей.
– Чоловік помер, як мав 52 роки, а я всю свою любов віддала Мишкові. Він і після похорону закутками ще довго плакав за батьком, аж схлипував, а потому став мені помічником, моєю опорою,– під слова Людмили Василівни проситься до душі поетичний рядок «виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу, виростуть з тобою приспані тривоги…».
Попросив включити гучномовець, щоб почути голоси сестри і мами. Казав, що йде на «нуль», хоч іще не мав йти…
Мати й жаліла, й утішалася, споглядаючи, як хлопець охоче стає господарем, прокидається спозарання й засинає солодко, находившись у дворі біля коней, корів та всієї іншої живності. Поміж тим біг у поміч до неї на ферму, коли ж став геть дорослим, – працював на Мар’янівському цукровому заводі, їздив на заробітки до Польщі. Як став красенем-парубком, то в сусідніх Борисковичах зустрів свою Світлану. Молодята були зовсім юними, а їхнє весілля – гучним: аж два дні й на два села. У даровану Богом хвилину подружжя пригорнуло до серця «первоцвіт» свого кохання – донечку Катерину, а через рік – вже й другу «квіточку» – Марію.
Життєві весни минали швидко. Доньки виросли красунями й створили свої сім’ї. Із початком війни Михайло ладен був із рук не спускати внучат: Валерію – донечку Каті й Петра – і Костика – синочка Марії і Андрія. Бавився з малечею щоразу так, ніби востаннє. А Яночка й Мілана знають дідуся-Героя лише із траурного портрета.
«Не плачте. Чи ви хочете, щоб «русскі» до нас дійшли?»
На війну рідні проводжали Михайла двічі. У березні 2022 року новоспеченого солдата з полігону відправили додому «до дзвінка». Те повернення ненадовго заспокоїло родину, але не Мішу. Чекаючи повістки, він щоразу зауважував мамині тривожні сльози й просив ніжно та суворо водночас: «Мамо, не плачте, там, на війні, гинуть молоді хлопці, а в мене вже внуки є. Чи ви хочете, щоб «русскі» до нас дійшли. Я мушу йти воювати». І пішов.
Бувши призваним до десантно-штурмових військ, проходив навчання у Великій Британії, потому мужнів у боях, здобувши собі на фронтах Харківщини, Донеччини, Луганщини найвище звання – побратима честі.
– У жовтні ще приїхав додому на похорон бабусі. Перед святом Миколая був контужений. Доки лікувався в Дніпрі, нам було легше, а перед Різдвом мав таке важке поранення, що після операції рани довелося гоїти в шести медичних закладах країни. У Краматорську в госпіталі Мішу відвідав Президент Володимир Зеленський і вручив йому медаль «За військову службу Україні».
У Великодню суботу мого синочка доставили додому у відпустку, то Пасха для всіх нас була, наче в раю. А 30 травня він поїхав, і я його більше не бачила, – разом із спогадами бринить джерело материнських сліз.
…У ніч на 17 липня Михайло зателефонував рідним близько першої години ночі. Попросив включити гучномовець, щоб почути голоси дружини і мами. Казав, що йде на «нуль», хоч ще не мав йти… Мабуть, хотів наговоритися, начутися, а може заручитися найпотрібнішим маминим благословенням.
«Я того путіна задушив би своїми руками»,– мовив тоді знаючи, що не матиме гріха. Знов обійняв усіх своєю добротою, вклавши душу-сонце в заспокійливі слова «все буде добре»…
…Осколки від міни вдарили так сильно, що з солдатського бронежилета вилетіла плита, а тіло…
– Свого Михайла ми впізнали по родимці на пальці,– не забуде довіку найстрашнішої хвилини мати Героя – Людмила Мітура. І додає:
– Внучка Катруся не дає мені плакати. Правнучата туляться до мене, як колись мій синочок. А ми ще й цієї зими будемо грітися дровами, що їх наскладав мій Михайлик...
P.S. 14 липня 2024 року на фасаді Ржищівської гімназії було відкрито меморіальні дошки Михайлові Мітурі та Володимирові Степанюку – воїнам Світла, чоловікам, завдяки яким Україна є і буде. Світла пам’ять Героям! Доземний уклін їхнім батькам від нинішнього й усіх прийдешніх поколінь!
Читайте також: «Чорні вісті з фронту: на війні загинули ще п'ятеро волинян».
