Свічечка для діда Луки. Історія на вечір

Лука товаришував з Іванчиним дідом Хомою. Саму ж Іванку старий Лука кликав янголятком. І коли приходив на вечорниці чи вступав у хату, повертаючись із крамниці, завжди приносив дівчинці гостинці.

Влітку діди любили сидіти на лавці, розмовляли про минуле, гадали, який буде врожай і бідкалися, аби зима не була лихою, бо сонце дуже пече.

– Мала, принеси-но дідові Луці горня зимної води, – гукав дід Хома.

Лука воду не просто пив – смакував нею.

– Ач, яка холоднюча! І добра, як Божа роса. Ніде в селі, Хомо, нема такої води, як у вас. Що то значить глибока криниця і гарне місце. Ото би й мої внуки воду подавали, якби Зірочка була жива. За вас, Хомо, буде кому в церкві свічечку поставити, як Господь до себе покличе. А за мене і Зірочку нема кому… Нема…

Іванка багато разів чула, як дід Лука говорив про свічечку. І коли його не стало, Іванчина бабуся, як давала на службу Божу, не забувала згадувати Луку й Одарку.

…Іванка стала дорослою. Життя закрутило-замотало. Щось вдавалося, щось не складалося. Як от із чоловіком: волочився за кожною спідницею. Іванка вдома сина бавила, а Ромко чергову пасію «вигулював». Кілька разів поривалася розлучитися. Але батьки вмовляли не поспішати – може, одумається. Та й черга на квартиру на підприємстві, де працює Роман, невдовзі підійде. Терпіла. Благо, що рук до неї не простягав. От сусідка щодень оказію мала. Її благовірний весь гуртожиток на вуха ставив: прилізе п’яний і тлумить Зойку. Двоє дітей по сусідах розбігаються.

Заплакана Зоя не раз казала:

– Хай би мій бузувір краще по «бабах» шлявся, ніж у пляшці кисне. От твій – на чужих жінок ласий, проте вдома не бешкетує.

Двокімнатну квартиру отримали, коли син став школярем. Але новосілля Іванка святкувала без чоловіка. Ромко переселився до старшої за себе заможної жінки. Назавжди. Уклавши з Іванкою джентльменську угоду: я залишаю тобі й синові квартиру, але не плачу аліментів. Погодилася.

У снах дід Лука ніколи не промовив жодного слова. «Говорив» його погляд: стривожений або спокійний.

…Шукала подарунок синові на день народження. Десять років уже! Кілька магазинів обходила, – дороге все. А син заслуговує на щось гідне. Бо гарним хлопцем росте. Вчиться добре. Нема з ним клопотів. Дорогою до чергової крамниці завернула до церкви. За роботою та різними турботами вже й забула, коли поріг храму переступала. Купила кілька свічок, помолилася. Згадався дід Лука та його слова, що за нього та Зірочку не буде кому й свічечки поставити. Написала на маленькому аркуші три імені: Лука, Одарка і Мотря. Замовила панахиду і купила ще три свічки.

А вночі їй уперше наснився дід Лука. Ішов їхньою сільською вулицею. Тримав за руку маленьке дівчатко, усміхався. І дівчатко усміхалося. Пройшов повз Іванку. Нічого не сказав – лише головою кивнув. І глянув добрими очима в душу. А дівчинка, здавалося, торкнулася її руки.

– Зірочка… – мовила Іванка і прокинулася.

Розповіла сон матері.

– Лука подякував тобі. Зустрівся на Небесах зі своєю донею. Згадуй, Іванцю, про нього.

Тепер, йдучи повз храм, часто завертала, аби поставити свічечку для діда Луки і його Зірочки.

Вигадки, подумала б Іванка, якби їй хтось розповів подібні історії. Але… Застереженням стали містичні сни, в які приходив старий Лука з маленьким дівчатком. А були й – на удачу.

У снах дід Лука ніколи не промовив жодного слова. «Говорив» його погляд: стривожений або спокійний.

Якось збиралася в сусідню область на ринок купити дещо з одягу собі й синові. Приморозило. Сніг політував. Дід Лука приснився перед самою поїздкою. Його погляд, здавалося, «кричав» про небезпеку. Прокинулася,

а серце так шалено калатає. Аж страшно стало. Почала збиратися. Неспокій не минав. Вирішила залишитися вдома. Згодом дізналася: «бусик», який віз людей на ринок, потрапив на слизькій дорозі в аварію.

Наступного разу дід «дав знати», що батько серйозно захворів. Думали: звичайна застуда, минеться. Не любив тато до лікарів ходити. Калина, малина, липовий цвіт – ото й все лікування. Іванка наполягла, щоб його до лікарні завезли. І, виявилося, недарма.

…Іванка з Василем зустрічалися більше року. Василь її заміж кликав. Не поспішала – вагалася. Чоловік він – статний, не бідний, не п’є. Але привид Романа бродив спогадами. І був перепоною, аби погодитися на

Василеву пропозицію. Хвилювалася й за сина. Поки що хлопець із Василем знаходять спільну мову. А як буде далі? Рідний батько відмовився, а тут – чужа людина.

…У її сон знову прийшов дід Лука із Зірочкою. Дивився добрим, світлим поглядом. А Зірочка… Здавалося, вона знову, як у першому сні, торкнулася її руки.

Цього ж дня син сказав Іванці, що має серйозну розмову.

– Мамо, виходь заміж за дядька Василя. Я скоро школу закінчу, піду вчитися. Ти сама залишишся. Я ж бачу: він тобі подобається. А за мене не хвилюйся. Ми з ним нормально ладнаємо. Зрештою, аби тобі було добре.

Після цієї розмови Іванка погодилася стати Василевою дружиною.

Син вступив до університету. Успішно закінчив навчання. Влаштувався працювати в банк. Одружився.

Іванка жодного разу не пошкодувала, що вийшла за Василя: і сина любить, як рідного, і її кохає та шанує. Також жінка не забуває дякувати за опіку дідові Луці й Зірочці. Ставить свічечки, молиться за їхні душі.

…Син із невісткою порадували Іванку з Василем онучкою – Софійкою. А через три роки невістка завагітніла вдруге. Буде хлопчик. Іванка попросила, аби його назвали Лукою. Домашніх здивувало, чому вибрала таке ім’я.

– Хоча, може, воно й добре дітей біблійними іменами називати, – міркував Василь.

Іванка одягла Софійку в пальтечко, шапочку, черевички. Забере на трохи до себе – хай відпочине невістка. До пологів – лічені дні. Тяжкувато давати раду доньці-непосиді.

Дорогою зайшли до храму. Іванка купила кілька свічок.

– Бабусю, можна я поставлю?

Взяла внучку на руки. Допомагала запалювати і ставити свічечки: за тата Дмитра, за діда Луку, за Одарку…

Іванка не раз ловила себе на думці, що Софійка чимось схожа на дівчинку з її снів.

– Бабусю, можна поцьомати Бозю?

І знову майнула ця дивна схожість.

– Так, зірочко…

Ольга ЧОРНА.