Волинський воїн-Герой Роман Романчук уже став на свої другі «ноги» – протези

На запитання: «Може, вам допомогти?» – коротка відповідь: «Я – сам…»

Ще два місяці тому ми зустрічалися з Романом у Волинському обласному госпіталі ветеранів війни, де він був уже не перший місяць. Потрапив сюди після того, як йому спершу в лікарні Херсона ампутували руку, а затим, вже в госпіталі Одеси, – обидві ноги. Війна закінчилася для бійця на Херсонщині – неподалік добре відомих Кринок, що на Лівобережжі Дніпра. Наша газета в останньому серпневому номері розповідала про те, як боєць із села Гірка Полонка Луцького району Роман Романчук, маючи важкі поранення, вижив: дванадцять днів (!) чекав порятунку на малесенькому острівку серед води, куди, через постійні ворожі обстріли, побратими довго не могли добратися. З приводу того, що вже ніколи не побіжить своїми ногами, при першій зустрічі говорив: «Мені, може, легше було усвідомити це з вдячністю до того, що, по суті, дивом вижив. Ноги не вернеш. І треба змиритися з тим, що є».

Наша публікація «Я міг і не вертатися додому з-за кордону – але, сховавшись від війни, як би потім синові в очі дивився?» закінчувалася словами надії, що буде продовження розмови з Романом – незламною людиною, котра, так багато переживши, не занепала духом. Мовляв, «живий – і нема чого депресувати!». Навпаки, думка в чоловіка була про те, що в його баньці, що стала домівкою в селі Гірка Полонка, «взимку холодно, то треба думати про надійніше житло». І якщо тоді лікар-реабілітолог-терапевт Вадим Прач казав своєму пацієнту: «Ти вже готовий стати на протези», то тепер Роман уже не просто стоїть на своїх «нових ногах», а й ходить…

Через постійні ворожі обстріли побратими довго не могли добратися.    

Отож, приїхавши трохи раніше, чекаю, коли Роман повернеться з магазину. А коли він зайшов у свій провулок (із «помічників» – лише одна підлокітна милиця!), не втримуюся й роблю знімок: під час нашої першої зустрічі чоловік сидів у своєму візочку, і ось через два місяці – такий очевидний успіх! А потім був ще кадр, як наш Роман піднявся на сходинку перед своїм будиночком, дістав ключ і відкрив двері. На запитання: «Може, вам допомогти?» – коротка відповідь: «Я – сам…».

Ці слова почую ще не раз, коли вже в помешканні Роман зніматиме рюкзак, з яким ходив у магазин, куртку. І в усій подальшій розмові відчувала характер сильної людини – тільки завдяки цьому вижив, не занепав духом, пройшовши через пекло війни.

«Чи не страшнувато було вертатися в помешкання, де треба вже без сторонньої допомоги давати собі раду?» 

З приводу того, що ми зустрілися вже не в госпіталі, а у нього вдома, Роман каже:

 – Мені з 13 вересня дали на місяць лікарняну відпустку. Потім треба буде через військову частину, в якій починалася моя служба після мобілізації (це – Луцький аеродром. – Авт.), вирішувати, де продовжу лікування чи реабілітацію. 

І добра згадка – про свого командира роти Максима Виходцева. Коли Романові Романчуку в госпіталі Одеси після ампутації ніг сказали: «Тепер вам потрібно їхати в Одеський реабілітаційний центр або йти у… відпустку», він зрозумів, що через великий потік важко поранених треба звільняти місце. Але йому (без ніг, руки!) трудно було б самому кудись іти чи їхати, чогось добитися. Тож дуже вдячний своєму «луцькому» командиру, який, як тільки дізнався про непросту ситуацію, приїхав в Одесу, забрав Романа й допоміг вирішити питання, пов’язані із його подальшим лікуванням. Він і зараз підтримує з ним зв’язок.

І про луцьку волонтерку Вік­торію, з якою налагодив контакт, ще бувши в госпіталі Одеси, згадав чоловік. Завдяки їй, через Центр допомоги ветеранам війни 4.5.0. він тиждень своєї лікарняної відпустки провів на Світязі – на приватній базі відпочинку, власник якої на закінчення відпочинкового сезону запропонував оздоровлення воїнам, які після поранень проходять лікування та реабілітацію.

От би добре було б, якби ці слова прочитали лісівники чи ті, хто безпосередньо реалізує дрова, і зробили такий подарунок Роману Романчуку – захиснику-Герою із села Гірка Полонка Луцького району!      

Те, що наша зустріч – не в медичному закладі, а вдома в Романа, – це можливість побачити, де він живе, як облаштоване помешкання самотнього чоловіка. Роман був одружений, але п’ять років тому розлучився з дружиною. Росте син Максим, та йому лише одинадцять років, і він живе з мамою, а батьки, на жаль, померли. Тож поміч має лише від брата, котрий мешкає із сім’єю в Кульчині, неподалік Луцька. І не просто самотнього, а жорстоко покаліченого війною. Чи не страшнувато було вертатися сюди, де треба вже без сторонньої допомоги давати собі раду? Коли про це зайшла мова, Роман сказав:

– Ні… Нема чого боятися. Через найстрашніше я вже пройшов.

До свого будинку-баньки Романові, нібито не треба звикати, бо ж не один рік живе в ньому – купив разом із земельною ділянкою, де хотів збудувати гарний дім. Вже навіть із допомогою брата, друзів перший поверх зробив, але війна по-своєму розпорядилася. І водночас, звичайно ж, почувається тут по-новому. Прошу Романа розказати про свій один день: як він починається? 

– Прокидаюся – думка про те, що треба чайник поставити, щось зробити попити. Зранку, зазвичай, сідаю на свій візок, і на ньому пересуваюся по кімнаті. А вже потім одягаю протези – щось по хаті можна робити.
Допитуюся, чи ж варить собі Роман щось на обід, вечерю.

– Останнім часом – нічого. Їм те, що куплю в магазині.

 Оскільки Роман вернувся якраз звідти, то з  його дозволу розпаковую рюкзак, аби побачити, що ж буде в чоловіка на обід.  Серед куплених продуктів – «Мівіна», сирні  палички, чіпси, водичка…  

– Ото, як син був на вихідних у мене, – каже чоловік, – то він допоміг мені – м’ясо різав, і ми спільними зусиллями плов зготували й поїли. На лівій руці, яка ампутована, у мене поки що – пробний протез. Навіть уже й постійний не замінить своєї руки, але, думаю, легше буде щось робити.

Той плов, яким посмакували із сином, – перше, що Роман варив уже в цьому, своєму новому, житті… З того дня каструлька стоїть не доторканою на маленькій електроплитці. Зі слів чоловіка, відчувається, що в батька й сина – добрі стосунки. Інакше б хлопчик не телефонував і не питав: «Тату, коли ти  ще мене забереш?». Максимко любив гостювати в тата. А на тих же вихідних, коли плов варили, то мали, як з’ясувалося, й культурну програму: побували у Волинському обласному драматичному театрі, де виступав з концертом SHUMEI  (Олег Шумей  – співак із Івано-Франківщини). 

– Напередодні зателефонувала психолог із госпіталю й запропонувала квитки, – розповів чоловік. – Я зголосився – чому б не піти, та ще й із сином…

«Якби дрова були у дворі, то я вже б полінець наносив і натопив грубку»

Осінь якраз нагадала про себе – похолодало й задощило – в той день, коли ми спілкувалися з Романом Романчуком. Воно й не дивно: уже жовтень надворі, тож і заморозки можливі. А як морози вдарять, то як житиме в цій баньці? На це запитання чоловік відповідає:

– Якщо буде світло, то обігрівач виручатиме. Вчора вже випробував його – добре гріє. А як виключатимуть струм, то не знаю, як зимуватиму. Тут є і грубка на дрова. Тільки ж їх нема. Якби лежали вони у дворі, то я б якось наносив полінець і натопив…

От би добре було б, якби ці слова прочитали лісівники чи ті, хто безпосередньо реалізує дрова, і зробили такий подарунок Роману Романчуку – захиснику-Герою із села Гірка Полонка Луцького району! У нього зараз – таке непросте життя, що без допомоги добрих, чуйних людей йому не обійтися.

…До речі, я поспілкувалася із лікарем-реабілітологом Волинського обласного госпіталю ветеранів війни Вадимом Прачем – хотілося почути його думку про свого пацієнта. І ось що він сказав:

 – Роман – доволі сильна людина, мотивована на лікування, підготовку для протезування. Це, мабуть, один із моїх найбільш дисциплінованих пацієнтів, бо за весь час перебування в госпіталі (це в загальному місяців чотири) лише декілька разів пропустив заняття. Тільки на початках Роман був закритий в собі – такий стан у багатьох після ампутації, вони важко йдуть на контакт. Але з часом, після першого місяця занять, він побачив, що є результат, і вже помаленьку «танув лід» – Роман ставав більш комунікабельним. 

Вадим Прач не просто підготував Романа Романчука до протезування, а потім ще й навчив ходити «новими ногами», а й допоміг йому повірити в себе, утвердитися в думці, що треба жити далі. Й за це йому – щира подяка!

P.S. Усіх, хто може допомогти із дровами воїну-Герою, просимо телефонувати в редакцію газети «Волинь» за номером: 096 3300228 

 

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ

Читайте також: Виїхав з окупації на Волинь і одразу пішов захищати рідну землю: історія воїна із Запорізького краю.