«Найважче втрати наших воїнів. Мені болить кожна трагічна звістка. Це – біль», – каже капелан Ігор Бігун.
Капелан із Волині: «Всі у цьому винні, а не тільки ухилянти, бо в нас не виховували сильного Українця...»
Так вважає лейтенант капеланської служби 14-ї Окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого, протоієрей Ігор Бігун, який уже понад 10 років служить задля Української держави в бригаді, яка чи не першою навесні 2014 року вступила в бій із російськими окупантами та продовжує виконувати надскладні завдання на найгарячіших ділянках фронту. Цими днями відділ зв’язків із громадськістю управління комунікацій Оперативного командування «Захід» підготувала розлоге інтерв’ю з панотцем і воїном водночас. Пропонуємо до вашої уваги ту його частину, яка стосується болючої теми ухилянтів і утікачів від призову
– Що ви, як військовий капелан, скажете ухилянтам, які готові втопитися в річці Тисі чи в Західному Бузі, замерзнути в Карпатських горах, задихнутися в автофургоні для худоби, аби тільки не потрапити в ТЦК та СП?
– Мабуть, не треба розбирати кожен факт такого трагічного ухилянства, а спробувати зрозуміти: не працювала ефективно держава в особі її складових над тим, щоб сформувати міцне та єдине суспільство! Воно автономно почало формуватися наприкінці 2013-го – на початку 2014-го. Але процес, на жаль, ще далекий від завершення. І в цьому всі винні, а не тільки ухилянти. В тому числі й церковники: якщо справді українська церква сіяла зерна братерства, то промосковська тиражувала безбатченків. І коли священнослужителі були зайняті цими суперечками, суспільство залишилося без належної проукраїнської патріотичної духовної та державницької опіки. Значить, не вдалося до всіх донести усвідомлення, що найбільший подвиг – це захист своєї віри, родини та своєї держави! Слава Богу, Православна Церква України зараз над цим наполегливо працює, внесок роблять усі, від малого до старого, і бачимо позитивні зміни у зростанні патріотичних настроїв. Хоча, труднощі на цьому шляху є…
Скажу і про неефективну роботу шкільницва: наполегливо працювали над засвоєнням знань із різних предметів навчальної програми, але не формували національно-патріотичних переконань у своїх вихованців. Не краща ситуація і в середніх та вищих навчальних закладах. А журналісти хіба не винні? Більше дбали про гроші, плодили замовні матеріали, а про патріотизм зазвичай забували… Власне, ці застереження стосуються всього гуманітарного блоку. От і вийшло, що певна частина людей не те що Україну не готова захищати, вони навіть себе та своїх рідних бояться захищати! Тут я маю на увазі і держслужбовців, які йшли служити народові на посаду, яку утримують платники податків, а часто просто обкрадали український народ. Та й дотепер, на превеликий жаль, чуємо про корупцію та зловживання… І популярна в декого фраза, що треба «крутитися», вона не від Церкви, вона ж від лукавого!
Не вдалося до всіх донести усвідомлення, що найбільший подвиг – це захист своєї віри, родини та своєї держави!
Та й силові структури, правоохоронна система, судова влада теж, по суті, не мають чим похвалитися в своїй багаторічній діяльності щодо формування потужного фундаменту патріотизму нашого народу. В час великої війни, вони, звичайно, змінилися, але попередній час втрачено назавжди…
Враховуючи це і не тільки це, оскільки багато хто неспроможний займатися самовихованням, то середньостатистичний українець просто плив за течією… І багато хто прибився до берега ухилянтів, часто втративши при цьому власне життя, допливаючи до того берега… Тому нашому суспільству ще багато треба попрацювати над формуванням сильного Українця!
– Які слова здатні змінити, насамперед, свідомість людей? Чи потрібні не тільки слова, але й дії? Це питання також хвилює багатьох. Як на нього відповідає духовна особа?
– По-перше, не нам, тим, хто в армії захищає Україну, треба шукати слова, бо не в словах, а в діях пізнаємо суть кожного. І, повірте, захисники України після Перемоги мають намір зробити свою країну найпрекраснішою, найзаможнішою і найуспішнішою в світі! Для нас і наших нащадків, щоб вони мали чим пишатися. Ті, які воюють, не мають часу на те, щоб думати, як розмовляти, аби змінити свідомість ухилянтів чи тих, хто ховається від мобілізації в інший спосіб. Це самим ухилянтам потім треба буде ветеранам і ветеранкам пояснити, або, принаймні, самим собі, чому вони добровільно залишилися осторонь цього надзвичайно великого історичного процесу – визволення України від москальської неволі?!
– Чи відчуваєте, як наше суспільство ділиться на дві частини, між якими наростає гігантська прірва: з одного боку військовослужбовці і їхні сім’ї (живі та полеглі), а з другого – ті, хто і сам не в ЗСУ чи інших складових Сил оборони, і нікого з родичів чи навіть сусідів там немає? Як після Перемоги «зшити» ці частинки в одне ціле?
– Кожному з них уже зараз час ставити самому собі питання: «А чому я так зробив? Чому я – ухилянт? Чому втік за кордон?»… Я особисто переконаний, що Україна буде успішно розвиватися. А вони де будуть і що робитимуть? Ще на кордоні їм доведеться готуватися, що такі, як я, їх проженуть назад. Тому це питання до двох сторін, як навчитися після Перемоги мирно співіснувати, направляти зусилля не для розборок, а для розбудови держави? Це – дуже складне питання. Бо ж ніхто з військових, які повернуться додому, глуму над собою не потерпить. Усвідомлюю, що є цивільні люди, які просто фанатично бояться армії і фронту. У них – страх перед невідомістю, а вона ж на війні – за кожним корчом. Але цей страх треба вигнати зі своєї свідомості, і тоді стане легше. Утім, вірю, що з Божою поміччю, поважаючи один одного, українці поміж собою самі вирішать усі проблеми.
P.S. 12 жовтня в Україні відзначають День військового капелана в Україні. Привітайте зі святом тих, чи служіння – це духовна підтримка, яка супроводжує наших воїнів, вселяє у їхні душі надію й любов, віру в Бога, а також віру в нашу спільну Перемогу!
Підготувала Анна МОВ'ЯК.
Читайте також: Концерт «Океану Ельзи» закінчився масовою облавою ТЦК (Відео).
