Хтось розсипав троянди червоні… у морі
Моє дитинство, як і найкращі роки всіх людей, які виросли в селі, асоціюється з хатою батьків… моїх батьків. У домі бабусі й дідуся було настільки безтурботно, що здавалося, так буде завше
Смачніша за всі нинішні смаколики й досі в уяві – скибка хліба, намазана смальцем чи сметаною, кружка теплого, ще нецідженого молока, підхоплена з бабусиних рук (за ворітьми ж бо чекав гурт сільських дітлахів зі скакалками, велосипедами чи вудками…).
На чільному місці в цих згадках завжди виринає неділя. Потому, як господиня приходила з церкви, ми всією сім’єю сідали обідати. Де не була у світі – ще не їла смачніших і густіше засмачених домашніми шкварками вареників. Їх на всі сільські столи подавали в звичайних мідницях, та то було байдуже.
А як хотілося зелепух-яблук, груш, слив, вишень-черешень! Ніхто й гадки не мав мити ті «вітаміни», перед тим як відправити до рота… І скільки не поринала б у спогади, ловлю себе на думці, що ця світлиця асоціюється в мене з раєм на землі ще й тому, що ніколи не чула в ній навіть тихої лайки.
– Як матимеш чоловіка, то ніколи з ним не сварися, й тоді, як прийде напідпитку, завжди питай, чи хоче їсти. Будь завше лагідною, то ніколи не матимеш гріха. Добро мур пробиває! – навчала бабуся того, що тоді нам, ще навіть не дівчаткам-підліткам, здавалося смішним, непотрібним і якимось недосяжно далеким.
…Тепер в Україні за господарями рідні виглядають очі і ладні віддати все нажите, аби вони повернулися із війни з миром. Хтось чекає воїнів удома, інші на чужині мріють про міцні обійми сина, чоловіка й татуся.
– Мамо, коли ми повернемося в Україну? А як приїдемо, то вдома буде тато? – бавлячись на данському пляжі, думав про щось своє в рідній країні, гарніше за сині хвилі, оксамитовий пісок і всі разом узяті європейські блага, п’ятирічний синочок моєї знайомої – киянки.
– Скоро повернемося! Звісно, тато буде! А чого ж він пішов на війну? Щоб вигнати москалів і жити, як раніше! – усміхається до Тарасика його ненька – Оксана – і додає: «Всі повернуться! Всі повернемося!».
З тими словами-мріями поринаємо кожен – у свої думки. Хлоп’я не зовсім розуміє, чому мамина світла усмішка «відбігла» за якоюсь хвилею, і старанно доліплює з піску фортецю. Мені ж тут, у Данії, серед мішанини мов, серед яких гидко вирізняється ворожа російська, знову гнівно-грішно хочеться, най би вона й залишилася тут безповоротно з її носіями. Хоча, кому потрібні громадяни, які не вміють і не хочуть любити свою країну?
А – море? Воно ніби почуло Оксанині слова й повірило в них дивовижним видовищем: разом із хвилями до берега від корабля з недалекої відстані пливли десятки червоних троянд. Ця краса була такою ж неймовірно зворушливою, як у вірші нашого геніального волинянина Олександра Богачука: «На пероні, на люднім пероні, де розлуки і зустрічі плачуть, хтось розсипав троянди червоні…».
Данці збирали ті квіти на воді, піщаному узбережжі та дарували своїм дружинам і подругам. А українки уявляли себе на місці коханих у найгарнішому місці на світі – вдома!
P.S. Трояндами в морі неподалік Копенгагена люди милуються часто. Можливо, в тутешніх закоханих є традиція зустрічатися чи освідчуватися на кораблях і розсипати букети по морю – на щастя…
Леся ВЛАШИНЕЦЬ, завідувачка відділу інформації газети «Волинь».