Наші захисники не повинні боятися повертатися до мирного життя

Цю пару – молоду жінку і зраненого, пошрамованого чоловіка – вже тривалий час бачили у Луцькому медичному Центрі реабілітації учасників бойових дій. Поки він проходив процедури, вона терпляче чекала його у вестибюлі.

– Мушу всюди супроводжувати його, бо ж після контузії погано ходить,  падає, – сказала жінка у відповідь на запитання.

Як з’ясувалося, її чоловік Іван отримав важку контузію у бою на Донеччині. Довго лікувався в Іспанії, у Барселоні. Ольга (так звали жінку) і там була з ним. Співчутлива родина іспанців, яка її прийняла, дала у користування автомобіль, щоб могла добиратися без проблем до лікарні, у якій перебував Іван.

– До цього я ніколи не водила машину, а там навчилася, як і багато чого того, що раніше не робила, – розповідала. – В Івана – перша група інвалідності. Тож тепер мені доводиться самій робити усю чоловічу роботу (а в селі її чимало), дбати про його відновлення. Чоловік ніколи мені не дякував за турботу. Сприймав її як належне, але якось сказав: «І що я без тебе робив би? Кому я потрібен такий, крім тебе і дітей?».

Ще одна зустріч у Луцькому медичному центрі реабілітації учасників бойових дій… Петро отримав множинні осколкові поранення під час виконання бойового завдання. Каже, що йому дуже пощастило, бо ж побратим, який ішов попереду і наступив на міну, загинув. Петро ж йшов слідом. Тож і зумів уникнути смерті, хоч і прийняв на себе чимало «заліза». Чоловік уже завершував курс  реабілітації. Зізнався, що сподівався продовжити лікування у Львові, бо ж рука ще погано працює, важко буде тиснути на гашетку автомата. Та медики сказали: «Долікуєшся  на місці, у своїй частині».

– Стомився вже, – скаржився, – бо ж на війні – з 2022 року. А декотрі хлопці – з 2014-го. Я хоч трохи перепочив, лежав у госпіталі в Львові. Потім тиждень вдома був, і ще кілька – на реабілітації у Луцьку. А вони ж в окопах – безвилазно, без ротації. Сподівалися на демобілізацію, але чи буде вона?

У голосі звучала образа. Не стільки на медиків, як на державу, яка не завжди виконує свої зобов’язання перед захисниками, їхніми родинами. Здавалося б, повинна зробити усе можливе для підтримки людей, які ризикуючи життям, обороняли її від ворога, а також родин Героїв. Та реалії, на жаль, свідчать про протилежне. Нерідко чуєш від дружин чи батьків полеглих, що доводиться чекати по 8–9 місяців на документи з військових частин, аби оформити пільги на безоплатний проїзд у громадському транспорті, субсидію на житлово-комунальні послуги, виплати неповнолітнім. А військовослужбовці, які отримали поранення у боях, стикаються з перешкодами під час лікування, реабілітації, отримання соціальних послуг. Виникають труднощі й із оформленням інвалідності. Наші захисники побоюються, що після повернення з війни на їхні звернення за допомогою у владних кабінетах державні службовці  відповідатимуть так, як їхнім батькам, котрі воювали в Афганістані: «Я тебе туди не посилав».

Щоб з’ясувати, що найбільше непокоїть ветеранів, їхні найболючіші проблеми, правозахисний центр «Принцип» провів серед них дослідження. З’ясувалося, що 72 відсотки опитаних вважають, що держава забуде про них після війни, а половина – що не зможуть знайти роботу. І підстави для цього є. Адже суспільство і, зокрема, бізнес, не готові до повернення ветеранів. А за прогнозами такий статус матимуть 5 мільйонів із них. Підприємці не поспішають робити інклюзивні робочі місця для  захисників з інвалідністю, неохоче беруть їх на роботу. І встановленою квотою цієї проблеми не вирішити. Бізнес навчився обходити її: фіктивно вводить людину з інвалідністю у штат. Мовляв, сиди вдома, а ми виплачуватимемо тобі мінімальну зарплату. Це не сприяє соціалізації ветеранів, адаптації їх до мирного життя. Громадськість має нагадувати державі, що створити для них такі умови, аби могли без проблем відновити здоров’я, отримати належні їм виплати, соціальні послуги, працевлаштуватися, – її обов’язок. Вони на це заслужили. 

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ