Дякую за те, що не заспівали російською і не скурвилися

2000 рік. Мені тринадцять років… За наколядовані гроші я купую в єдиній у місті крамниці запечатану новеньку касету «Океану Ельзи», виходжу на вулицю й одразу ж вмикаю її в плеєрі. Слухаю альбом «Янанебібув» цілий день, а вночі продовжую слухати під ковдрою, вдаючи, що вже сплю. Слухаю до того моменту, поки в плеєрі не «сядуть» дешеві батарейки. Мимоволі вивчаю слова пісень напам’ять – і досі їх знаю. Вони стали частиною мене.

2004 рік. Вперше слухаю «Океанів» наживо – на Майдані в Києві. Та наша революція – пісенна, і поруч із Марійкою Бурмакою та повстанськими піснями від Тараса Чубая Майдан «звучить» для мене словами: «Вставай! Мила моя, вставай!» Моя мила – Україна. Я дивлюся на сцену й уявляю, що теж міг би так співати зі сцени для мільйонів. Перша мрія і перший кумир.

2013 рік. Ще один Майдан. Якось само собою зрозуміло, що на сцені має виступити «Океан Ельзи», бо він асоціюється зі свободою. Я підсаджую на плечі маленького хлопчика і співаю разом із натовпом пісні, які незнайому між собою юрму роблять єдиною спільнотою. Нас «зшиває» спільний культурний код.

2016 рік. На стадіоні «Чорноморець» в Одесі під час концерту «Океану Ельзи» до Дня Незалежності я освідчуюся в коханні своїй майбутній дружині. Природнішого приводу складно вигадати, адже з ранньої юності пісні

«Океанів» для мене – про любов. І коли я тепер прослуховую улюблені треки з початку двотисячних – завжди в уяві з’являється образ дружини, «Дівчини з іншого життя».

2024 рік. «Океани» випускають пісню «Мукачево» – і я «залипаю» в роздуми, бо ця пісня – про мене, хоч у вісімдесятих я ще під стіл пішки ходив. Про мене, бо вона – про дорослішання, становлення, зрештою – про ту небайдужість, яка виводила мене і моє покоління на Майдани. Це – велика сила мистецького твору: дати відчуття слухачу, що співає він сам, про себе, про свої моральні вибори і ностальгію за минулим.

Дякую за громадянську позицію в «найтемніші» моменти історії.

…12 жовтня «Океан Ельзи» святкував своє 30-річчя. Для нашої молодої й нестабільної країни – це фантастична цифра, погодьтеся. Зрештою, не буде перебільшенням сказати, що цей гурт уже став частиною історії України. Мільйони українців з піснями й альбомами «Океану Ельзи» асоціюють віхи свого приватного життя, а біографію країни так само можна накласти на дискографію із захриплим тембром Вакарчука. Адже усім нам випало жити в епоху, коли нескінченно: «Веселі, брате, часи настали…».

В українській культурі не заведено дякувати. У нас для того, щоб тебе оцінили й похвалили, найкраще померти. Тоді співвітчизники затягнуть тужливе голосіння і займуться улюбленою справою – будуть бідкатися й побиватися.

Порушуючи цю традицію, я хочу подякувати «Океану Ельзи» вже. Саме в ці невеселі часи, коли зовсім не до святкувань і ювілеїв. Але коли всі ми потребуємо взаємної підтримки й вдячності. Адже дякувати є за що – до тридцятиріччя гурт підійшов у чудовому стані, є що людям показати і є чим заслужено гордитися.

Тож дякую за те, що не стали співати російською і загалом не скурвилися. Дякую за приклад того, що українська культура може бути успішною й збирати стадіони, а україномовний співак може бути харизматичним, сексуальним і заможним. Дякую за громадянську позицію в найтемніші моменти історії. Дякую за те, що ніколи не лізли у «жовту пресу». І насамперед дякую за музику, яка так точно описує нас, наш час і нашу країну.

«Дякую тобі за то, що ти завжди зі мною…».

Андрій ЛЮБКА, письменник-романіст, поет, перекладач та есеїст.

Читайте також: Підспівували «Я не здамся без бою…» – і... втікали від ТЦК.