«Знаю я тих монашок!»: історія на вечір

Я навчалася в технікумі. Жила в гуртожитку. Cусідки зліва відкрито погулювали і попивали алкогольні напої. Але мені подобалося, що вони цього не приховують, а є відкритими й зрозумілими.

Зате сусідка справа, яка жила одна, як і я, була їхньою повною протилежністю. Вона ходила, розпрямившись, наче проковтнула дріт. Усі її речі були чорного кольору. Ніхто й ніколи не бачив, щоб сміялася, пліткувала на кухні або першою озивалася до хлопців. Не можна сказати, що була негарна. Ні. Тільки якась наче вилиняла й старомодна. Єдине, що дозволяла собі, – це ходити на дні народження своїх однокурсників. Її запрошували тому, що вона була організатором безлічі ігор, які цікавлять молодь під час п’яного застілля. Сама ж участі в них не брала. А ще вміла вибирати гарні й несподівані подарунки. Тож не було нічого дивного в тому, що її запросили й цього разу.

Мене теж просили прийти. Подружка сказала, що мають бути й не наші хлопці з військового училища. Тому й вирішила не сідати до столу одразу ж зі всіма, щоб не бути для гостей однією з натовпу, а трохи припізнитися. Тільки в такий спосіб найкраще привернути до себе увагу! І не прогадала. Одразу сподобалася молоденькому лейтенантикові, що аж прикипів до мене. Та не встигла подумати чому, як з’явилася вона  – без своїх звичних окулярів, з накрученим волоссям, і її вигляд подіяв на наших більше, ніж на японців вибух атомної бомби.

«Монашка» привітала іменинницю не тільки подарунком, а й складеним для неї віршем. Ми довго аплодували. Іменинниця раділа. Розходилися аж під ранок.

– Я прийду до тебе післязавтра о третій! – сказав на прощання мій кавалер. – Ти будеш вдома?

– Так. Чекатиму.

– Дивися ж: не забудь, – сказав він, вдаючи серйозність.

– Не переживай, – «монашка» вперше в житті озвалася, хоч не до неї говорилося. – Знайдеться кому про це нагадати. А тепер миттю відпускай дівчину: дві години до занять.

– Вона завжди така? – поцікавився хлопець.

– Буває ще суворішою.

– Така жінка якраз для нашого брата, – засміявся він. – Нас потрібно тримати в руках.

– Ти ж чула, коли казав, яка жінка мені потрібна?

– Тоді доведеться взятися за тебе, позичивши строгості у Ніни (вперше назвала дівчину на ім’я). До зустрічі.

Він коротко черкнув мої губи поцілунком і побіг наздоганяти товаришів.

А я пішла спати. Дві короткі години мені снилося, що танцюю на балу.

– Ніно, що робити? – стукала в її двері о другій годині наступного дня.

– Що трапилося, Ларисо?

– О третій прийде Коля, а мені потрібно терміново поїхати на вокзал. Мама відправила передачу.

– Знайшла чим журитися! Я ж нікуди не йтиму. Мені буде чути, коли він постукає до тебе. Вийду й запрошу посидіти в мене. Дам попити чаю абощо.

– Наперед тобі вдячна! – я навіть чмокнула її в щоку.

… Коли повернулася, почула голосний чоловічий і жіночий сміх, що долинав із Ніниної кімнати. Ви ще ж не забули, чому ми вважали дівчину «монашкою»? Я теж! Відкрила двері й остовпіла. Мій курсант стояв на колінах перед Ніною, вдягнутою в коротеньку спідничку й прозору блузку на голе тіло, й пив вино з її туфлі на височенній шпильці.

– Колю, пішли, – невпевнено запропонувала я йому.

– Ти спізнилася. Я вже прийшов, – нахабно повідомив він, притискаючи до себе дівчину. – Ти ж чула, коли казав, яка жінка мені потрібна?

– Чому ж ти не завжди була такою?! – закричала я.

– Для всякого овоча свій час, – відповіла Ніна з гідністю, — мій щойно настав…

Тому я дуже люблю правду. Щоб кожен завжди був собою, навіть якщо це бомж або повія. Але ніяких «монашок».

Sandra OLEK.

Читайте також: Чому на дружину лукашенка кажуть «дама з коровою».