Яке це щастя, що я з тобою одружився!» – мабуть, кожна жінка хотіла б почути такі слова від чоловіка через пів століття шлюбу.
Дружина головного «рухівця» Волині 50 років береже свою весільну сукню
Перше кохання подружжя Людмили та Володимира Банад живе вже пів століття. На початку жовтня вони відзначили золотий ювілей свого шлюбу
Відомий усім політик нашого краю Володимир Банада багато років працював на Луцькому автомобільному заводі, був заступником голови Луцького міськвиконкому, Волинської обласної ради, начальником управління житлово-комунального господарства облдержадміністрації. Він стояв біля витоків боротьби за незалежність України, очолюючи понад чотирнадцять років Волинську крайову організацію НРУ. Тобто – людина знана як активний громадський діяч. А яким є його особисте життя? Хто та жінка, яка завжди – поряд із ним? Про це ми й розпитували, потрапивши, з дозволу весільних ювілярів, за лаштунки їхнього приватного життя
«Іскра пролетіла між нами ще тоді, як ми були дев’ятикласниками»
Забігаючи наперед, скажу, що Людмила Олександрівна – дружина пана Володимира зберегла свою весільну сукню, як і фату, діадему, котра «вже, правда, сиплеться», тож чоловікові доводиться реставрувати її – закріплювати намистини. Він же оцифрував запис реєстрації їхнього шлюбу, щоб і внуки, й правнуки могли побачити й почути, як проходило пам’ятне дійство. І взагалі в квартирі Банад можна побачити не одну річ, достойну музейного закладу. Гордістю Володимира В’ячеславовича – меломана з юності – є колекція вінілових платівок, зібраних ним за багато літ. І не тільки – тут же й програвачі: від найдавнішого – до більш сучасних пристроїв. І всі вони – в робочому стані, тож улюблені мелодії можна послухати будь-коли, й гостям запропонувати повернутися в далекі 1970-ті.
Невдячна справа перераховувати все, що стало дорогим, тому й збережене, бо таких речей, що вже стали реліквіями для наших героїв, – дуже багато. Але серед них є особлива – жовто-блакитний прапор, який пошила свого часу головному «рухівцю» Волині його дружина. З ним він пройшов через усі Майдани, починаючи з
Козацьких могил під Берестечком. У 1989 році національний стяг доводилося таємно проносити через заслін силовиків у «розібраному» вигляді: полотнище – сховане в кишені, а коротеньке саморобне древко – прилаштоване під колошвою брюк і закріплене шкарпеткою.
Коли вирішили одружитися, вони так поспішали в ЗАГС, аби встигнути до його закриття подати заяву, що їхали на таксі.
Судячи з почутого й побаченого, Банади зберегли все до дрібничок, чим було наповнене їхнє життя, і найголовніше своє багатство – почуття. А ось, коли мова зайшла про те, як же зустрілося майбутнє подружжя, то довелося повертатися спогадами в давні літа дитинства, юності. Обоє вони – лучани. Жили в різних районах міста (він – на тодішній вулиці Леніна, вона – на Вишкові), тож і не в одну школу ходили. Але обставини склалася так, що все-таки шляхи їхні перетнулися.
– Я навчався у новозбудованій п’ятнадцятій школі, – пригадує Володимир В’ячеславович. – Був уже в п’ятому класі, коли в нас з’явилася новенька – ось ця красуня, моя, як виявиться, майбутня дружина. Здається, що зразу й симпатії особливої не було. Минали роки, ми ставали старшими. Люда дивилася на інших хлопців, я – на дівчат.
А ось іскра пролетіла між нами тоді, як ми вчилися в дев’ятому класі. У нас були гарні дружні стосунки…
А потім сталося так, що їхні шляхи розійшлися. Але та іскра, що пролетіла між нами ще тоді, як були дев’ятикласниками, не згасла. Минуть майже чотири роки й вони знову зустрінуться, щоб уже ніколи не розлучатися.
«Не було б щастя, та нещастя допомогло»
Після школи Володимир Банада вирішив вступати до Київського політехнічного інституту.
– Хоч батьки агітували, щоб я їхав у Львів, бо ж то ближче від дому, але я мав свою думку, й вони, врешті-решт, з нею погодилися. Справа в тому, що я, навчаючись у школі, грав у футбол (до речі, разом із Віталієм Кварцяним – майбутнім тренером «Волині», поки він не поїхав у спортивний інтернат). Оскільки був ревним вболівальником київського «Динамо», то хотів потрапити в столицю й мати можливість бувати на матчах своєї улюбленої команди. Мої плани здійснилися. Я став студентом КПІ…
А ось його майбутня дружина після школи пішла зразу на роботу.
– Нас у мами двоє було – я і мій брат, і ростила вона нас сама, бо батько покинув сім’ю, коли я мала десять літ. Дядько, мамин брат, старався опікуватися мною. Він і допоміг мені влаштуватися на роботу поштаркою, – розповідає Людмила Олександрівна. – Через якийсь час я вже телеграфісткою стала. Потрібна була освіта, тож вступила на заочне навчання до Львівського технікуму зв’язку. А оскільки там був перебір студентів, то перевели нас, лучан, у Київський навчальний заклад такого профілю.
Ось тоді, коли Володимир Банада вже був на третьому курсі, Людмила їздила в столицю на сесію, тобто – років через чотири. Тоді й почалися ті події в їхньому житті, які приведуть молодих людей у загс. Тут доречно пригадати прислів’я: «Не було б щастя, та нещастя допомогло». А сталося це нещастя – з Володимиром, і про це чоловік сьогодні згадує так:
– В інституті я добре навчався, але й футбол не полишав – грав за інститутську команду. Якось необачно ступив і зламав ногу – гомілковостопний суглоб. Лікарі винесли вердикт, що потрібно робити операцію, бо відколовся осколок кістки. Але, як підсумували, нема гарантії, що нога буде згинатися. І тоді мама, лікар за професією, через свою коліжанку вийшла на столичного професора, який без хірургічного втручання лікував артистів балету
Київської опери: такі переломи у них – професійні.
А лікував цей професор … голодом. Про цей новий метод, який на початку 1970-х тільки-но випробовували й, звісно, не афішували (пацієнт не перебував у медичному закладі, а жив під наглядом професора у нього на квартирі), могла б бути окрема розповідь. Скажу лише, що лікування було успішним. Ще на квартирі у професора майбутнє подружжя й зустрілося – Людмила провідувала хворого, коли була на сесії у своєму технікумі.
– Так відновилися наші стосунки,– каже тепер весільний ювіляр. – Мені, звичайно, довелося взяти академвідпустку, бо після лікування був ще тривалий період реабілітації в Луцьку. Це був 1973 рік, на який припав апогей наших із Людмилою стосунків.
Їм обом – по 21-му року. Вони вже трохи побачили життя. І, як висловився Володимир В’ячеславович, «я за Люду ухопився, вона – так само, мабуть, – за мене». У той день, коли вирішили одружитися, вони так поспішали в загс, аби встигнути до його закриття подати заяву, що їхали на таксі. 5 жовтня 1974-го було їхнє весілля.
Сьогодні подружжя з посмішкою згадує курйозний випадок. Сусіди бачили, що до Люди приходить якийсь хлопець: перш – на милицях, потім – без них, але накульгуючи. А один її родич, зустрівши якось Володимира, сказав: «Ти знаєш, що твоя Люда виходить заміж?». – «Та ви що? За кого?» – спитав він із подивом. «Та за якогось кульгавого студентика…». Відлягло від душі хлопцеві – знав, хто той «кульгавий студентик».
«То ви такий квітучий край покинули?»
А потім у житті подружжя Банад була «тольяттінська» сторінка. У 1977 році Володимир закінчив інститут і одержав направлення на роботу на Волзький автомобільний завод. Треба було молодому спеціалісту відпрацювати там передбачені законом три роки – інакше могло закінчитися судом, стягненням коштів за те, що держава його вивчила...
– У нас уже росла донька, якій було півтора року, – вертається спогадом в це далеке, але дуже пам’ятне минуле, Володимир В’ячеславович. – Ми залишили її на мою й Людину мам, які мали по черзі онуку доглядати, бо ж самі ще працювали, й поїхали в Тольятті. Люда ще з роботи не розраховувалася – взяла відпустку. В принципі нам багато що наобіцяли: і житло, і садочок (ми ж із часом мали дитину забрати до себе). А вийшло, що це «житло» – просто місця для кожного з нас у чоловічому й жіночому гуртожитках. Про садочок і мови не було, няньку треба було наймати. З роботою, правда, в Люди добре питання вирішилося. А головне – це ж була чужина, місто – серед степу. Мій начальник, як дізнався, що ми з України, то здивувався: «То ви такий квітучий край покинули?». Я розумів, що треба відпрацювати три роки – інакше потраплю під суд. Але мене не покидала й інша думка: «Ми тут – чужі, пропадемо… Так, гроші більші платять, але хіба в цьому щастя?».
І ось ця, ще зовсім молода, подружня пара, протримавшись у Тольятті якийсь місяць, придумала, як себе порятувати. Банади поїхали тоді в Москву, знайшли міністерство автомобільної промисловості. Просидівши ніч на Київському вокзалі, на ранок потрапили на прийом до заступника міністра по кадрах. Розповіли йому про свою проблему й переконали, що три роки після інституту можна відпрацьовувати й у Луцьку, де теж є автомобільний завод. Так Володимир Банада став інженером-конструктором цього підприємства, потім – головним механіком, А подальший його кар’єрний ріст – усім відомий…
«Яке щастя, що я з тобою одружився!»
Ми спілкувалися з подружжям Банад через декілька днів після золотого ювілею їхнього шлюбу, який вони відзначили в колі родини – доньки Тетяни та її сім’ї, сина Романа. Я з приємним подивом роздивлялася весільну сукню Людмили Олександрівни, яка була на ній п’ятдесят літ тому, весільні прикраси. І ті ікони, з якими Володимир В’ячеславович та Людмила Олександрівна вінчалися (церковний шлюб пара взяла в Свято-Троїцькому храмі міста Луцька в день 40-річчя подружнього життя).
Розмова про те, якими були прожиті роки, – не кожен же день – свято?
– Звичайно, – каже Людмила Олександрівна, – як і в усіх сім’ях, не обходилося без сварок, але ми завжди були налаштовані на те, що в нас все буде добре, й старалися, щоб так було…
А ось стосовно того, хто першим йде на примирення, то вже Володимир В’ячеславович поспішив відповісти:
– Я за знаком зодіаку – Овен, дружина – Телець. Запальні – обоє, але я все-таки швидше можу «спалахнути». Та швидко й відходжу – намагаюся першим зробити крок до примирення. Тим більш, у нас ніколи не було такого, щоб хтось «палив», як кажуть, за собою мости, після чого вже важке, а то й неможливе, повернення назад.
Одне слово, «хмарка» пройшла – й подружжя, перше кохання якого живе вже пів століття, тішиться днем, миттю, дарованою Богом. А ось стосовно того, чи чує й зараз Людмила Олександрівна слово «люблю», то відповідь жінки була такою:
– Володя якось сказав: «Яке щастя, що я з тобою одружився!».
І вже на продовження теми додає:
– Ви знаєте, я ні за кого іншого не вийшла б заміж! Володя – це вже була перевірена часом любов…
Читайте також: Пройшов шлях від прихильника молодіжного руху хіпі – до очільника Волинського осередку Народного Руху.
