Красу озера Пісочне найкраще споглядати зі знімків, зроблених із висоти пташиного польоту.
Вода озера Пісочне на Волині лікує не тільки людей, а й тварин
«Шампуню тут не треба: помиєш голову і волосся стає, як шовк», – кажуть місцеві
Хоча з відпочивальників на озеро Пісочне їдуть, зазвичай, ті, хто хоче побути подалі від цивілізації. А ось чи поводяться вони тут достатньо цивілізовано – чи дбають про чистоту довкілля? Учасники осінньої екологічної толоки, яка була ініційована Шацьким національним природним парком і підтримана газетою «Волинь» та Шацькою селищною територіальною громадою, прибирали біля озера Пісочне. Працівники Мельниківського лісництва, яке очолює Михайло Ковальчук, пройшли того дня не менше п’ятнадцяти кілометрів навкруг ще однієї водної перлини Шаччини й вивезли звідти чималий… причіп сміття
«Якщо ранка якась є на тілі, то після купання вона швидко заживає»
Красу озера Пісочне найкраще споглядати зі знімків, зроблених із висоти пташиного польоту. Адже так можна побачити не лише локальну картинку, а роздолля плеса й особливе розташування – зусібіч його оточує сосновий ліс. І ще є така перевага: воно – осторонь від основних шляхів, які ведуть в озерний край туристів. Тож доїжджають сюди, зазвичай, ті, хто хоче побути подалі від цивілізації.
В цьому озері водиться багато видів риби: карась, сом, плітка… На берегах гніздяться птахи: качки, лебеді, гуси.
А щодо тваринного світу, то тут добре, за оцінкою екологів, почуваються козулі, кабани, зайці, білки, зустрічаються навіть рідкісні види фауни – куниця й горностай. А ще ж береги – низькі й піщані. Попри те, що середня глибина озера – близько семи метрів, а максимальна сягає шістнадцяти, натрапити на ці глибокі місця досить складно. З берега спуск – пологий, тож купатися тут – комфортно та безпечно й дітям…
Про всі ці переваги Пісочного, про те, що вода тут – ще й лікувальна, говорив лісничий Мельниківського лісництва Михайло Ковальчук:
– Якщо ранка якась є на тілі, то після купання вона швидко заживає. Місцеві мешканці, знаючи це, й худобі так допомагають одужати: якщо корова чи кінь накульгують, то поводять декілька днів по воді – й тварина здоровою стає.
І невипадково саме тут свого часу збудували санаторій «Лісова пісня», який запрацював у 1961 році.
– Старші люди ще й досі пам’ятають цю, як тоді здавалося, дивину, – розповідає Михайло Степанович. – Була тут дідівська, як ми кажемо, тобто ґрунтова, дорога. Якось був у цих краях голова облвиконкому – зустрічався з головами місцевих колгоспів. Потім посиділи вони, як це велося, на поляні. А на прощання поважний гість, вражений красою озера й лісу, що до нього підступає, сказав: «Тут буде санаторій!». Про це люди дізналися вже від шоферів, які возили начальство. «Та не може бути такого!» – такою була їхня реакція, бо хто ж, вважали, в такій глушині затіватиме якусь здравницю…
А ініціатором створення санаторію, якщо вже конкретніше говорити, був голова Волинського облвиконкому, уродженець Серехович тодішнього Старовижівського району, Юхим Ярощук. Саме він, вихідець із села, котрий знав, як нелегко працюють люди на полях, фермах, поставив за мету збудувати для колгоспників будинок відпочинку. В результаті з’явився санаторій, який невдовзі став справжньою гордістю Волині, бо знаний не лише в Україні, а й у близькому зарубіжжі. Так неймовірне стало реальністю. Виявляється, місце під цей оздоровчий заклад спеціально створена комісія шукала давно і у Камінь-Каширському, і в тодішніх Ковельському й Ратнівському районах. А вибір випав ось на це озеро Шацького краю.
– До речі, берег цього озера був заболочений, – зауважує Михайло Ковальчук. – Але, завдяки техніці й людським рукам, його зробили піщаним. Виросла тут не лише здравниця, а й нове село, яке, відповідно до його розташування серед чарівної природи, назвали Гаївкою. Почалося з того, що будували квартири для працівників санаторію, аби заохотити сюди на роботу спеціалістів. А потім хтось і сам брав земельну ділянку й зводив собі будинок на цьому справді курортному місці.
«Все більше відпочивальників самі після себе прибирають, але трапляються й прикрі винятки»
Розмова з лісничим Михайлом Ковальчуком зводилася до того, як щедро обдарувала природа місцевих мешканців і як потрібно цей дарунок берегти. Тим більше, коли ти за своїм фахом, службовими обов’язками є безпосередньо причетним до цього. Сам Михайло Степанович не зразу прийшов працювати в лісову галузь. Був механіком у колгоспі рідного села Піща, потім п’ять років працював в Ощадбанку.
– Але, певно, гени дідівські проснулися, – каже він. – За Польщі в Піщі, в пана Гутовського, були три лісники, один із них – мій дід. Тож і я, врешті-решт, потягнувся до природи. Вже двадцять три роки працюю в лісництві. А останні сім – очолюю його. Такі екологічні толоки, як сьогодні, проводимо перед початком відпочинкового сезону й після його закінчення. Прибираємо не лише на побережжі Пісочного, а й інших озер: Перемут, Луки-Перемут,
Карасинець, Соминець… Після першого вересня, як уже закінчуються канікули в школярів, студентів, туристів ураз меншає, навіть якщо у вересні погода ще, як у цьому році, – майже літня. Ось тоді й прибираємо з надією, що чисто буде до весни.
На прощання поважний гість, вражений красою озера й лісу, що до нього підступає, сказав: «Тут буде санаторій!».
Того дня працівники Мельниківського лісництва почали свій екологічний обхід від урочища Ляпове: звідки його назва – невідомо, а от, що полюбилося воно й місцевим, і приїжджим, то це – так, як почула від лісничого.
Прибирали й біля знаменитої «Піцунди». Як читач здогадується, ця назва – на честь піщаних пляжів кавказької Піцунди, з позначенням того, що кращого місця для купання та відпочинку на озері не знайти.
Пройшли лісівники довкруж Пісочного. Не охоплена була хіба що прибережна територія санаторію «Лісова пісня», чистота якої – за колективом оздоровчого закладу. По периметру це – до п’ятнадцяти кілометрів. І сміття назбирали цілий причіп.
Михайло Ковальчук розповів і про урочище Ляпове, де свого часу вартість сотки землі стартувала від 500 доларів, – люди покупляли ділянки, побудувалися й тепер здають котеджі відпочивальникам, і про «Піцунду», яку знають і мешканці Києва, котрі люблять відпочивати тут на природному пляжі з білим пісочком. А на підтвердження того, що про цілюще озеро Пісочне знає не з чуток, сказав:
– Я живу у Піщі, де теж є озеро, а купаюся в сезон тільки тут. Кожного вечора приїжджаємо сюди з дружиною. Вода в Пісочному – чиста, в її складі є срібло. Покупаєшся – і втома відходить.
«Прочитав у групі, що кличуть попрацювати на побережжі, і прийшов»
А ось Іван Ковальчук, який теж був серед учасників екологічної толоки, – ніби й не зобов’язаний долучатися до цієї акції. По-перше, він не працює в Мельниківському лісництві, котре за своїм статусом має стежити за чистотою довкілля. По-друге, живе в селі Піща, де є своє озеро. Коли про це зайшла мова, чоловік сказав:
– А я ж їжджу на Пісочне купатися. Тож хочу, щоб тут було чисто. Прочитав у групі, що кличуть прибирати побережжя, і прийшов. Точніше – приїхав, бо ж то з Піщі сюди – далеченько. Машину залишив у Мельниках, а сам із хлопцями попрацював…
А далі – спогад, як свого часу працював у санаторії «Лісова пісня», як після роботи літньої пори любив скупатися – «шампуню не треба було, бо як помиєш голову, то волосся й так, як шовк..». І, звичайно, чоловік говорив про ту перевагу Пісочного, яка так вабить особливо жителів міста: тут навіть у розпал сезону менше людей, ніж на
Світязі, тож можна насолодитися неповторними голосами самої природи – плюскотом води, співом птахів…
– І ще ж клює тут добре, – каже Іван Васильович. – Я люблю посидіти з вудкою і на своєму озері в Піщі (карасики водяться там смачні – найсолодші, як посмажиш), але рибалю й на Пісочному. Внука й онуку привожу сюди покупатися, тут плесо – краще, бо не заросле очеретом, як наше.
…Думаю, що того дня дідусь розповів своїм онукам, що був на екологічній толоці – разом із іншими прибирав у лісі довкола озера. Й це буде для них одним із повчальних уроків з приводу того, як бережно потрібно ставитися до того, чим нас обдарувала природа.
*«Ця публікація підготовлена у співпраці з Українською Асоціацією Медіа Бізнесу та за підтримки ЮНЕСКО, за фінансування народу Японії. Автори несуть відповідальність за вибір і виклад фактів, що містяться в цій публікації, а також за висловлені думки, які не обов’язково належать ЮНЕСКО та жодним чином не зобов’язують Організацію».
Катерина ЗУБЧУК.
Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно! Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу Волинь ЗМІ
