Син до волинянина-героя: «Тату, а чого той дядько не на війні, як ти?»

Бойовий дух – із дитинства у нього

Ми розмовляли з нашим захисником, коли він отримав короткочасну відпустку, щоб зустріти із пологового відділення дружину Мар’яну з новонародженою дочкою, яку назвали Ліна. У цей святковий момент поруч із татом-воїном був  і шестирічний син Марк і вся родина. 

Наш Герой дуже схожий на свого батька – Валентина Івановича Бортнічука, директора Нововолинської дитячо-юнацької спортивної школи, педагога, тренера, котрий виховав не одне покоління юних футболістів, які підтримували славу нововолинського футболу і зберігають  любов до здорового способу життя.   

 – Скільки себе пам’ятаю, – ділиться Артур, – наше з братом  дитинство переважно проходило після школи на стадіоні або в залах спорткомплексу. Під час навчання у тоді ще колегіумі, тепер це ліцей № 1, у нашому шкільному самоврядному  уряді я був міністром спорту, займався танцями... Тато і мама – Надія Дмитрівна – сприяли нашому розвитку. Спортивне загартування допомогло, коли після закінчення школи вступив на навчання  у Харківський університет внутрішніх справ. А там – підйом, зарядка, сніданок, заняття, підготовка до семінарів. Усе за розпорядком, і батьки далеко. Нічого, швидко втягнувся, але школу життя пройшов дуже добру, і це мені дуже знадобилося вже на війні.

Але випускник правоохоронного  вишу про неї тоді  не задумувався, хоч вона вже стукала у двері. Працював у нововолинському відділі міліції дільничним інспектором, слідчим і, як зауважив, уперше війну відчув ще у 2014 році під час службових відряджень у Луганську область, де доводилося чергувати на блокпостах. Під час реорганізації міліції у поліцію, звільнився і став контрактником Державної прикордонної служби.

Від працівника міліції – до бійця швидкого реагування Державної прикордонної служби  

– У 2018 році подих війни вже став гарячішим, бо проходив службу у Луганському прикордонному загоні, на лінії розмежування,– продовжує Артур, – в основному доводилося працювати у районі Станиці Луганської.

Після  закінчення контракту недовго побув із сім’єю – почалася велика війна. Я був приписаний у комендатуру швидкого реагування прикордонної служби. Після 24  лютого 2022 року, влаштувавши у безпечне місце сім’ю, швидко зв’язався з хлопцями  зі свого підрозділу, зібрав все потрібне і прибув 
у військкомат. Весь наш підрозділ у повному складі був на місці: Мостиська–Великі Мости–Житомирщина, де нас зустріли дуже тепло і привітно. Там була наша основна база. Далі вже розпочалася моя реальна жорстока війна, яка триває вже третій рік. 

– Пригадуєш перший бій?

– Січень 2023 року, бої на околицях Соледара. У лютому ми вже були під Бахмутом – виходили з боїв всі живі, без контузій. Ось тоді я відчув, яка то велика сила, коли твій підрозділ вмотивований, зібраний, праворуч  і ліворуч відчуваєш плече побратима. Йдемо на завдання, виконуємо його – і всі повертаються живими. Не бояться  хлопці, і нам ще поталанило з командиром. Артур перераховує точки, в яких  воював його підрозділ: з-під Бахмута після відпочинку перекинули у Серебрянський ліс, далі – Вовчанськ. Назви цих населених пунктів мовлять про складність і запеклість боїв.
Величезну роль  відіграє  злагодженість і професіоналізм усього підрозділу, бойова виучка, підтримка один одного. У Вовчанську точилися дуже важкі бої, відчувалася перевага рашистів у людях. По дві доби не спали, постійні авіанальоти, цілий  день дрони в небі шугають, голови  не висунеш з підвалу, але ми стояли і вистояли, – розповідає Артур про ті важкі дні.  

«Ухилянтів» не переношу на дух!» 

З приємністю згадує місцевих жителів, не «ждунів», а істинних українців, яких, на жаль, – мало. Завжди знаходили серед них підтримку. Приємним моментом воїн називає день, коли на харківській землі зустрівся з нововолинцями, які там обжилися. Радості не було меж, коли на фронтових дорогах  перетнулися з бійцями сотої Волинської бригади і побачив в її лавах колишніх футболістів нашого «Шахтаря». 

– Артуре, коли прийде Перемога?  

– Вона буде неодмінно, і – за нами. Але мене дратує запитання, яке чую від багатьох: «Коли вже це все закінчиться?». Хочеться відповісти: «Іди – і щось конкретно роби для Перемоги. Є зброя, є амуніція, є продуктове забезпечення, є боєкомплект – приходь і воюй, захищай державу, родину, землю свою. Здоров’я  не те – працюй у тилу на повну». Я, як і мої побратими, втомився від війни. У мене син третій рік росте без батька, і у нього є  такі запитання, на які відповідь може дати тільки тато. Під час відпустки якось йду з ним містом, зустрів знайомого, порозмовляли, а син запитує: «Тату, чого той дядько не на війні, як ти?». Дуже негативно ставлюся до всякого роду ухилянтів: прийде час – і вони ще будуть відповідати на запитання, яке задав мій син. Але однозначно – Перемога буде за Україною!

Алла ЛІСОВА, Ігор ЛІСОВИЙ.