Книгу про рідне село волинянин писав 35 років

Утім, усе його життя було активним. Працював головою колгоспу, на партійній роботі, в органах районної влади, у складні часи газифікував рідне село, був серед ініціаторів розірвання духовних зав’язків мишівського храму з московським патріархатом. Навіть написав про ці історичні для села дні книгу «Хроніки українізації та становлення релігійної громади Свято-Миколаївського храму ПЦУ села Мишів».

Про Володимира Матвіюка розповіла газета «Слово правди».

А мріяв бути просто вчителем…

Зустрічаємося з паном Володимиром при в’їзді у Мишів біля величного храму Святому Миколаю.  Вересень зігріває теплом, сонячним промінням золотить куполи святині та ще несміливо розфарбовує листя в жовте. Ох, і багато бачила ця святиня з 1885 року. Але про це у наступній статті, нині ж розмовляємо з Володимиром Матвіюком про нього і головну книгу його життя «Мишів – із глибини віків до сьогодення».

Їдемо до ошатної садиби мишівського краєзнавця. Пан Володимир вмощується біля комп’ютера, гортає електронний рукопис і ми поринаємо у вихор життєвих спогадів…

 

Кар’єру зробив на церкві

Народився Володимир Матвіюк у Мишеві, як і його батьки. Тут закінчив школу, тоді –  історичний факультет у педінституті Луцьку. Дуже хотів навчати інших, але в ті часи, коли в компартії бачили здібну людину, на неї робили певні ставки. І цей допитливий чоловік отримав змогу реалізувати себе по партійній лінії. У 1987 році працював заступником голови відомого колгоспу «Прогрес» з центром у Мишеві, йшла мова, що очолить його.

– На засідання правління колгоспу приїхала перша секретарка Іваничівського райкому партії Ніна Слащук і заявила, що я не буду головою колгоспу, бо для мене є інша робота. Історія така. У 1989 році до обеліска на свято 9 травня я запросив священика. Такого ніхто в області не робив. А я вважав це правильним. Наступного дня поїхав добровільно здаватися в райком. Ніна Слащук мене послухала, встає з-за столу, а я думаю – зараз дасть ляпаса. Вона потисла руку та каже: «Молодець! Отак треба працювати в сучасних умовах. До людей треба йти. Не боятися в церкву ходити». І забрала мене у райком партії в ідеологічний відділ. Тоді говорили, що за мишівську церкву постраждало багато голів колгоспів, парторгів, а Матвіюк кар’єру зробив, – пригадує краєзнавець.

Хотів у школу, працював в колгоспі

Не склалося повноцінно  зайнятися навчанням дітей. А от головою колгоспу Володимир Матвіюк став. Тоді якраз поєднав колгоспну роботу і шкільну.

– Виділили у школі факультативи «Краєзнавство» і «Основи сільськогосподарського виробництва», докинули ще годину «Правознавства». Раз на тиждень у школу йшов як на свято. Мене не цікавив заробіток. Йшов аби не втратити себе, бо спілкування з дітьми то як очищення.

Чимало колгоспів діяло на теренах Іваничівського району, але лише Володимир Матвіюк загорівся  ідеєю видати історію мишівського. Чесно зізнається, що гарно писати ще не умів. Товаришував із журналістом з «Колоса» Петром Злотком. Намовив його поїхати до Львова та видати там історію колгоспу. З них там посміялися, бо надто дрібна книга для масштабів видавництва. Історію видали «самовидавом» у трьох примірниках. А шикарного фотоальбома виготовили у Нововолинську.

– У 1994 році у мене гостював Левко Лук’яненко і сказав, що колгоспи – це сатанинський винахід сталінської держави. У своїй книзі я пишу, що дорога до так званого колгоспного раю пролягала через пекло сталінських таборів, репресій, грабунків, приниження, жорстокого насилля червоної влади.

У моїй книзі «Мишів – із глибини віків до сьогодення» вміщені перші заяви у колгосп. Одна з них оригінальна – на три підписи,  та тільки за них правлять три хрестика. А ще була і книга Пошани. Коли колгосп розпадався, кожен думав, що взяти на майнові паї, аби втриматися на плаву, приготувати сім’ю, якось дати собі ради. Книга Пошани, прикидана газетами, журналами, не зацікавила нікого. Побачивши її, подумав: усе матеріальне зістариться, вийде з ладу, перетвориться у сміття. А це пам’ять про людей, яка з роками  ставатиме все ціннішою. Взяв собі книгу, не прогадав, хай нащадки знають про своїх предків – пригадує ті часи пан Володимир.

 На рубежі десятиліть  розпадається союз, газифікація села завмирає. Колгоспи доживали свої дні. Вирішив довести газифікацію Мишева до завершення, адже за дозволом їздив аж до москви. Розумів, що майбутнє сільського господарства за фермерством, тому стояв біля витоків заснування агрофірми «Луга-нова», яку згодом придбав Сергій Ковальчук. На цьому робота із сільським господарством закінчилась. Далі пішов працювати в Іваничівську РДА, з якої звільнився у 2014 році, – розповідає Володимир Матвіюк.

Сторічні альбоми

Йдемо на другий поверх. Там у пана Володимира кабінет. Саме цими сходами у 1994 році піднімався легендарний Левко Лук’яненко.

З появою онуків кабінет перетворився на спальню. Та все ж вздовж стіни полиця з добіркою історичних книг. Між ними рівними рядками майже однотонні 32 щоденника. Дещо занотувати почав ще в райкомі, а постійно – з 1996 року.

– Щодня пишу про те, що зроблено, яка погода, суспільно-політичні події, окреслюю плани. Це настільки увійшло в звичку, як чай пити. Пишу в кінці дня, часом посеред ночі прокидаюся та йду записувати думки. Сьогодні вже записав, що приїдуть журналісти з Володимира.

На нижній полиці зберігають два альбоми. Цінні, в єдиному екземплярі. Один з них належав місцевим поміщикам Чапліним – останнім власникам мишівського маєтку. Інший – родини Липницьких, який  передав зять пана Володимира, вирішивши, що краще, аби така цінність зберігалася у того, хто знає їй ціну.

 – Чапліна не висилили на Сибір, бо він став пролетарем. Він мав розум і пив горілку. Пив так, що все пропив і нічого не мав, шкоди радянській владі не приносив. З палацу його переселили в житло для найманих робітників. Доглядала за ним одна мишівська жінка, яку звали в селі Гандзею. Вона була колись в поміщика покоївкою, так і залишилася в цивільному шлюбі із ним. Коли він помер у 1953 році, забрала альбом. Доживала при одній мишівській родині. Я побачив, що діти почали стали його розмальовувати, та попросив, щоб віддали. Готовий був заплатити.  Нині цей альбом – усе, що лишилося від Чапліних у Мишеві.

Є в кабінеті і місце газетним підшивкам з краєзнавчими статями Володимира Матвіюка. І нарешті настав час усім цим історіям колгоспів, краєзнавчим розвідкам, фотоальбомам та щоденникам зійтися у книжку «Мишів – із глибини віків до сьогодення».

Книга довжиною у 35 років

Нарешті краєзнавець поставив крапку на останній сторінці книги. До цього йшов 35 років. Заслужений журналіст України Петро Цеголко написав  передмову, рукопис вже передано у видавництво. Редагується, верстається і тисячами слів ляже на папір. Тут є все: розбите на розділи минуле від часів першої згадки  до утворення і входження Мишева в Іваничівську ТГ. Є розділ про відомих вихідців, серед яких уже згаданий Петро Цеголко. Знайшлося місце і для десятьох оповідань не лише авторства  Володимира Матвіюка. Гармонійно увійшли у книгу описи святкування сільського весілля та храмових празників. А ще чимало світлин. Одну з них для оповідання про «Мишівського «Кулібіна» – Віктора Данилюка, котрий змайстрував літак, його родина знайшла серед тисячі фотографій в мішках на горищі. Закінчується книга сьогоденням. Тут є прізвища мишівців, які боронять Україну на полі бою та  тих, які стали у стрій Небесного батальйону.

– Усе життя мріяв написати історію села. Поступово збирав матеріали . Відчуваю, що книга буде народною. Бо обійшов сотні дворів, тут згадується понад 900 прізвищ, вміщено 140 фотографій. На друк книги гроші дають чимало земляків та друзів, бо самому важко знайти 70 тисяч гривень. Дякую, своїй дружині за розуміння та підтримку. Діти мені сказали: «Тату, то важливіше за те, що ви хату збудували, що газ провели у селі, що церкву відвоювали. Пишіть і все», – зазначає пан Володимир.

    Волосся у сріблі, чоло у зморшках, але в очах – вдоволення. Бачу людину, яка мала мрію і втілила її. Тож, широкої дороги краєзнавчій книзі, а з творчими доробками Володимира Матвіюка ще на раз зустрічатимуться на сторінках газети читачі «Слова правди».

Ярослава КОЛОСКОВА.