Ось така тепер родина Шипеликів, у якій ростуть Максим і Марійка.
Історія з Волині: «Якщо ти читаєш цей лист, то значить – я не зборола свою хворобу»
Два листи, які написала мама перед смертю до своїх доньки і сина, змінили життя й Лідії та Андрія Шипеликів – здавалося б, чужих їм людей. Хоча й не дуже тепер чужих. Чому? Про це й нинішня розповідь
Лідія Степанівна та Андрій Васильович виростили одного сина. І ось їхній одинак закохався в жінку, яка без чоловіка ростила двох діток. На жаль, через смертельну недугу коротким був земний шлях Марини Мефанік (так її звали), – на тридцять першому році життя вона померла. А її син Максим і донька Марійка живуть нині в сім’ї Шипеликів… Коротко про це якось розповіла староста села Городок, що на Маневиччині, – Леся Дубровська. А при першій нагоді моє відрядження було – саме сюди, щоб із перших вуст почути цю незвичайну історію.
«Знайте, що я ніколи не пошкодувала, що ви в мене є…»
Лідія Степанівна дістає зі сховку товстий зошит, на сторінках якого – листи Марини, адресовані дітям, і каже: «Це не можна читати без сліз». З її дозволу, розгортаю його на цих маминих посланнях. «Донечко моя, я тебе сильно любила і люблю. Так, я сварила вас з братом, але це тому, що хотіла, аби ви були готові до цього життя. Я боролася зі своєю хворобою, скільки могла, тому, що ви були маленькі. Особливо – ти. Доця. Мене не буде вистачати тобі. Так само, як мені не вистачає моєї матері. Життя – дуже важке. Але ти повинна мені пообіцяти, що не здасишся ніколи. Я боролася зі своєю онкологією заради вас. Якщо ти читаєш цей лист, то значить – я не зборола цю хворобу… Пробач мені за те, що я не з тобою», – ці рядки були написані 21 червня 2021-го. Жінці залишалося жити менш ніж пів року.
Лист синові Марина написала пізніше – коли жити їй було відпущено вже менше двох місяців. І на самому початку – ці слова: «Якщо ти читаєш ці рядки, значить мене вже нема в живих». А далі – материнське одкровення: «Максимку, я хочу тобі подякувати за те, що ти доглядав за мною… Моє останнє прохання до тебе таке: будь ласка, постав Марійку на ноги, чого б це тобі не вартувало. Сину, я завжди гордилася тобою й буду вічно гордитися. Знайте, що я ніколи не пошкодувала, що ви в мене є: ви – все моє життя! Я боролася за життя до останнього подиху. Пробачте, що так рано залишила вас! Ваша мама…»
У цьому зошиті є ще й останнє бажання жінки, як вона його назвала: «Я, Мефанік Марина Ігорівна, при здоровому глузді і ясній пам’яті, прошу, щоб після моєї смерті моя дочка, Марія Мефанік, та син, Максим Сніцар, залишилися на опікунстві Петра Бака. Впродовж трьох років дядя Петя піклувався про мене й моїх дітей… Він став для мене за цей час батьком» (йдеться про мешканця села Рованці, що неподалік Луцька, який зі своєю дружиною серед перших на Волині створили дитячий будинок сімейного типу).
За цими щемливими рядками, які «не можна читати без сліз», – непроста доля молодої жінки, про яку й почула того дня.
«Влюбився наш Юрій у Марину – матір двох дітей»
Лідія Степанівна – вчителька початкових класів, працювала у Прилісненській школі. Нині – вже на пенсії, як і її чоловік – Андрій Васильович. Не думали, що на шостому десятку літ їх чекають такі переміни.
– Наш син, – розповідає жінка, – після дев’ятого класу закінчив Любешівський коледж за спеціальністю «автомеханік», але поклав свою «книжечку»-диплом і пішов працювати простим робітником. Хоч я мріяла, аби Юра здобув вищу освіту, він сказав, що далі вчитися не буде. Я прийняла цей його вибір. А потім – і другий, коли він знайшов собі наречену – матір двох дітей…
Марина – не місцева, вона жила на Черкащині. А опинилася на Маневиччині, бо в Прилісному живе дідусь її доньки Марійки. Коли її чоловік помер, а вона залишилася сама з двома дітьми на руках, то їх хотіли забрати в інтернат. Хтось подзвонив рідні й розповів про таку проблему (чи й сама Марина?), і дід поїхав та забрав невістку з сином і донькою, його онукою, в Прилісне.
Мені здається, поки я з тими бідами не зіткнулася, то й сама не така була, – людська доброта й мене змінила на краще.
– Це був березень 2018-го. Наш Юра працював в Прилісному на приватному деревообробному підприємстві. Тут влаштувалася на роботу й Марина, – пригадує Лідія Шипелик. – Здається, то був квітень, як вони познайомилися, а в листопаді вже приїхали жити в Городок. Перш поселилися в церковній хаті. А коли її потрібно було звільнити для священника ПЦУ, бо в нас українська церква відкрилася, то ми з чоловіком вирішили, що будинок маємо великий – всім вистачить місця, й сказали Юрі: «Приходьте до нас і живіть». Офіційно вони не були одружені.
На жаль, Марина захворіла. Підозрювали онкологію. А ще ж проявилася її, м’яко кажучи, слабкість до алкоголю, яка в неї, певно, була, але якийсь час переважало бажання почати нове життя. З цього приводу Лідія Степанівна розповідає:
– Марині тоді було 28, Юрій – на три роки молодший від неї. Вона виросла в інтернаті (мати її була позбавлена батьківських прав) й, по правді, не була навчена, що таке сімейне життя. Хоч я бачила, що старається. Юрій казав мені: «Мам, Марина копіює тебе». А от коли вона дізналася про свій страшний діагноз, то зразу й лікуватися не хотіла. Ми таки поїхали з нею в Луцьк, знайшли їй хорошого спеціаліста – Тетяна Ткачук взялася її лікувати… Жінка згадує про той період, коли Марина почала залишати дітей і десь пропадати. Юрій, за словами матері, мовчав – «не хотів, мабуть, образити її».
– І ми раз-другий промовчали, а потім чоловік не стерпів: «Діти, – сказав, – ми вже з матір’ю – пенсійного віку, нам хочеться спокійнішого життя». І тоді вони знайшли хату, в яку й вибралася Марина з дітьми. Юрій уже за нею не пішов. Але і він, і ми допомагали їй, як могли. В лікарні підключилися ще й прихожани Церкви віри євангельської, серед яких був і Петро Бак, котрий, як вона написала в своєму листі-бажанні, став їй за три роки, як батько. Тому й хотіла, аби під його опіку потрапили діти. До речі, цей чоловік ще за її життя хотів взяти до себе Максима й Марійку, але вона, поки трималася на цьому світі, не віддала їх. Марина була хорошою матір’ю – що могла і як могла робила для них. Сама мала важке дитинство, юність, після інтернату, по суті, йшла в «нікуди», то хотіла, аби у них було легше життя.
«Лідо Степанівно, візьміть до себе дітей хоч на ніч»
У ніч на 29 листопада 2021-го, коли догорала свічка життя Марини, біля неї була Лідія Степанівна («сина відправила додому, бо ж він – молодий – ще злякається, а я ж – стара»). Пів на шосту ранку зупинилося її серце.
– Похоронили її в Городку, – каже жінка, – по сусідству з могилою моєї мами. Все село проводжало Марину. В день похорону раненько зателефонував голова нашої, Прилісненської, громади Ігор Терещенко. «Лідо Степанівно, – чую, – заберіть хоч на ніч дітей, щоб нам зараз не везти їх у Рожищенський притулок для неповнолітніх». «Яке Рожище, – я йому на це, – якщо Максимка й Марійку має взяти до себе прийомна сім’я чи дитячий будинок сімейного типу?». В мене ж думка одразу – про останнє побажання Марини. Я не розуміла, що це ще купу документів треба зібрати для того, аби діти одержали статус сиріт. Голова сказав, правда, що можемо забрати їх до себе, поки вони одержать цей статус. Але, мовляв, у цей період хлопчик і дівчинка будуть на вашому утриманні – від держави ніяких виплат не передбачається. Я вже на таке не зважала. Ми з чоловіком подумали, порадилися, що живемо в селі, в нас є своє господарство. Принаймні, голодними діти не будуть.
Два місяці пішло на оформлення документів. Врешті-решт, сталося не так, як хотіла Марина. З якихось причин, про які Лідія Степанівна до пуття не знає, Максим і Марійка потрапили не в сім’ю Баків, а в будинок сімейного типу в одному з сіл на Іваничівщині. І там вони, скажемо так, не прижилися. Телефонуючи бабі й дідові, як називали Лідію Степанівну й Андрія Васильовича, говорили, плачучи, що їм там недобре.
– Спочатку ми списували це на те, що Максим і Марійка переїхали в незнайоме село, до людей, яких зовсім не знали. А ще ж лише два місяці минуло, як матір втратили, – це ж така психологічна травма! Закінчилося тим, що Руслан Козак, якому я зателефонувала (виконувач обов’язків начальника відділу у справах дітей, сім’ї та соціального захисту населення Прилісненської сільської ради. – Авт.) сказав: «Найкраще дітям буде у вас». Спочатку нам із чоловіком, на шостому десятку життя, страшнувато було брати опіку над сиротами, котрим на той час було 7 і 12 років. Не покидала думка: «Все-таки – це чужі діти. А як не справимося?».
«Бабо, заберіть нас до себе або завезіть у Рожище, в притулок»
Сьогодні Лідія Степанівна згадує, що на початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, коли всі жили в тривозі й переживаннях, у них були ще й турботи, пов’язані з оформленням опіки над двома неповнолітніми дітьми. Останньою краплею, як мовиться, був дзвінок Максимка 10 березня. – Плачучи він сказав мені: «Бабо, заберіть нас до себе, або завезіть у Рожище, в притулок, бо я звідси втечу й щось із собою зроблю», – пригадує той день Лідія Степанівна. – Дзвоню начальниці служби в справах дітей Маневицької громади Людмилі Карпюк, розповідаю про ситуацію. Вона каже, що Максим і їй вже кілька разів телефонував з цього приводу. А в країні – війна, інтернати для сиріт вже закрили – дітей вивезли за кордон. «До себе берете Максима й Марійку?» – питає Людмила Мойсеївна. «Хай но хлопці прийдуть в обід додому – поговоримо й вирішимо», – я їй на це. Син зразу був не проти, я – теж. Чоловік, якщо чесно, то трохи протестував. Говорив, що це ж у нас – єдиний син: хто за нього, з двома дітьми, заміж піде. Зупинилися на тому, що опіку оформлю на себе. З тим і поїхала до Максимка й Марійки. «Ура – ми вдома!», – радісно вигукували вони, коли я забрала їх і привезла в Городок.
Два з половиною роки діти живуть в родині Шипеликів. Марійка – п’ятикласниця, а Максим після закінчення дев’ятирічної школи вчиться в Маневицькому профтехучилищі. Жінка сказала, що діти – хороші, хоч не все з ними легко давалося:
– Довго довелося «воювати» за те, щоб навчити їх елементарної гігієни, що одяг є шкільний, «святий» (Максимко й Марійка ходять у молитовний дім християн віри Євангельської). Марійка добре вчиться, а з Максимом були проблеми. Спочатку я йшла до школи, до своїх колишніх колег, і просила дівчат закрити, як мовиться, очі й не ставити йому найнижчих оцінок, щоб не відбити зовсім у хлопця охоту до навчання. Дев’ятий клас він закінчив успішно. І коли ми пішли в училище, то майстер сказав, що в нього в свідоцтві – найкращі оцінки: чого, мовляв, у коледж не вступали. А я так думаю: хай у ПТУ вони будуть найкращі, ніж у коледжі – найнижчі.
У Лідії Степанівни, як вона висловилася, ніби друга молодість почалася. Максимко – хлопчик, то не так горнеться, а Марійка спати не ляже, не прийшовши на «цьомчик», не побажавши доброї ночі. Довелося жінці взятися за випікання тортиків, які дітям смакують. Відкласти простеньку кнопкову мобілку – «син купив «нормальний» телефон».
Не обійшлося в Шипеликів і без проблеми, коли торік, наприкінці вересня, потрібно було, як це передбачено законом, поновити опікунство. За станом здоров’я («тиск скаче й до 250»), після медогляду в Маневицькій лікарні Лідії Степанівні не підписали медичну довідку на опіку. З цього приводу жінка пригадує:
– Наступного дня я прийшла до старости села Городок Лесі Володимирівни. «Що робити? Мені опіки не дають. А я ж дітей вже не віддам. Їм у нас добре, вони – щасливі». Але, як кажуть, у Бога – свої плани на кожного з нас. Завдяки тому, що у військкоматі пішли нам назустріч, дізнавшись про двох сиріт, Юрі, як військовозобов’язаному, надали на два місяці відстрочку від мобілізації, й опікунство було оформлено на нього. Максим та Марійка залишилися в нас. Стараємося, щоб вони всім були забезпечені. Отак і живемо – якби ще Перемога настала, мир та спокій, які всім нам так потрібні.
А ще жінка говорила про те, які добрі люди в Городку:
– Коли Марина захворіла, то все село збирало гроші на її лікування, у нас таких коштів не було. І як я забрала до себе Максима й Марійку, то приносили одяг для них, бо ж не можна було зразу все купити. Тим більше, що йшла війна, всі реєстри були закриті, тож дев’ять місяців ми від держави не одержували ні копійки. Мені здається, поки я з тими бідами не зіткнулася, то й сама не така була, – людська доброта й мене змінила на краще.
Читайте також: Волинська журналістка: пережили тортури і табори Сталіна, переживемо ракети і катівні путіна...
