Волинянка Зоряна Літвин отримала Гран-прі в міжнародному конкурсі

Днями з Києва прийшла приємна звістка – Зоряна Літвин, талановита вишивальниця із Горохова, яка вперше брала участь у 19-му міжнародному онлайн-конкурсі «Україна єднає світ», здобула найвищу нагороду – Гран-прі у категорії «Професіонали»,  в номінації «Декоративно-прикладне мистецтво: вишивка».

Цей був багатожанровий та для різних вікових категорій. Об’єднав талановитих людей з України та світу. Наша землячка мала за велику честь спілкуватися з Героєм України, народною артисткою України Адою Роговцевою, головою цього журі. Елегантні, бездоганні вишиванки Зоряни Літвин, виконані білими нитками на білому полотні, були удостоєні найвищої похвали від усіх членів журі. 
До речі, син пані Зоряни – Роман – теж брав участь у цьому конкурсі в номінації «Інструментальний жанр». Його віртуозну гру на акордеоні журі теж високо оцінило: він здобув перше призове місце.

Своїй рідній матусі – Валентині Василівні, яка, на жаль, відійшла у вічність три роки тому ще порівняно молодою жінкою, горохівчанка Зоряна Літвин завдячує усім… і насамперед тим, що навчила її вишивати.

– Моя любов до вишивання, – щиро ділиться своїми думками співрозмовниця, – виплекана серцем. Пам’ятаю ще з дитинства, як терпляче й охайно робила це мама. А якщо зазирнути в минуле, то це уміння чи навіть дар, напевне, – від моєї бабусі, яка була на всю округу майстринею ткацтва. Її рушники й досі зберігаються у нашій шафі як дорогоцінний спадок для майбутніх поколінь.

Коли Зоряна береться за вишивання, то раз-по-раз подумки складає своїй дорогій матусі зворушливі усні листи-подяки та повідомлення...

Зоряна зростала у простій, працьовитій сім’ї. Матуся працювала заві­дувачкою дитячим садком спочатку у селі Журавники, згодом – у Сільці. А татусь, Леонід Семенюк, усе своє свідоме життя трудився на тракторі в дорожній організації. Сім’я з радістю прийняла у свою родину такого ж працелюбного, як і самі, зятя – Святослава Літвина, електромонтера із РЕСу.

Зоряна вправно кладе стібок за стібком і подумки розмовляє з ненькою:

– А пам’ятаєш, матусю, той день, як народився мій син, а твій внучок – Ромчик, а я згодом взяла в руки голку та нитки й стала вишивати? Може, його долю? І це стало сенсом мого життя…

– Цікавитеся, чи щаслива я людина, – перепитує мене Зоряна, – однозначно – так! Я – підприємець, довкола мене завжди чимало різних людей. Спілкуючись, пізнаю їхні долі і вишиваю. 

Щодня Зоряна молитовно звертається до Бога, до нашого небесного батька, бо він є любов і порада для усіх, хто сьогодні живе на цій грішній землі.

– Знаєте, – веде далі свою розповідь моя співрозмовниця, – я ще більше стала молитися до Бога, коли я і мої рідні потрапили у страшну аварію. І тільки Боже чудо врятувало нас від загибелі. Бо саме у ту мить нам на поміч примчав досвідчений лікар, який зупинив свій автомобіль біля місця катастрофи і надав кваліфіковану допомогу.

– Матусю, тобі напевно цікаво, чи я покинула займатися вишиванням, але відразу тебе заспокою – ні. Це захоплює мене все більше і більше, постійно шукаю старі чи забуті орнаменти.

Бажання відшуковувати старі зразки вишиванок ще більше загострилося після повномасштабної війни з російським агресором. Кілька місяців Зоряна перебувала за кордоном, але повернулася у рідний Горохів, бо не змогла довше там перебувати. Саме тоді й вирішила для себе: гуртом і кожен на своєму місці може відновлювати свою Україну.

– Якщо говорити конкретно про себе, – мовить Зоряна, – то моя зброя у боротьбі з ворогом – це популяризація вишиванок в Україні і за кордоном, бо це – невмирущий код нашої нації, вигаптувана на полотні наша ідентичність.
Чимало виробів пані Зоряни придбали жителі східних областей, також із Харкова, Чернігова. В захопленні від ручної роботи горохівської майстрині міський голова Чугуєва, що на Харківщині. Друзі так і сказали місцевому мерові: «Нарешті ти маєш чудову, справді українську вишиванку!».

 Треба людину вимірювати не тим, чи має вона український паспорт, чи ні, а тим, – наскільки вона серцем горнеться до всього українського.  

Знають і дуже поціновують Зорянині вироби за кордоном. Є зворушлива історія про вишиванку для сімейної пари. Все почалося з німецького Мюнхена. Понад 20 років там живе подружжя Юлії та Юрія Душків. Уже 11 літ вони активно волонтерять, збирають допомогу для ЗСУ, організовують благодійні концерти українських зірок. Щоразу на ці заходи подружжя приходить у вишиванках, які виготовлені руками нашої героїні.

– Ви знаєте, – ділиться своїми спостереженнями вишивальниця, – вкотре переконуюся, що треба людину вимірювати не тим, чи має вона український паспорт, чи ні, а тим, – наскільки вона серцем горнеться до всього українського. Мені пощастило познайомитися із чудовим подружжям: вона – Ірина, українка, він – Антуан, німець. Разом вони трепетно і з пошаною ставляться до усього українського. Їхні почуття надихнули мене на створення особливої вишиванки, на якій, за одностайним побажанням, був вишитий герб – символ нашої державності.

І знову подумки Зоряна звертається до своєї мами:

– Якби ти зараз була поруч зі мною, ти обов’язково запитала б мене: «Донечко, сонечко моє, а чи ти не втомлюєшся вишивати?». Якщо по правді, то таке відчуття трошки є, але ж ти мене вчила бути терплячою. Отже, усе добре, моя найдорожча…

Варто сказати, що Зоряна за рік створює до 25 вишиванок, щоденно цьому непростому заняттю присвячує 10–12 годин кропіткої праці. 

– Втома відразу зникає, – запевняє Зоряна, – коли надихаюся подібними історіями. Одна з них – про гарне, чисте, палке кохання Оленки, викладачки української мови з Ковеля, та Миколи – митника з Рівного. Він із першого дня повномасштабного вторгнення росії пішов захищати нашу країну. Я створила для нього особливу вишиванку, у якій закодовано ім’я її власника, що є сильним оберегом. Вишиванку було освячено біля ікони святого Миколая і передано мужньому захиснику Батьківщини.

– Мамо, гортаючи старі, пожовклі фотографії, я постійно чую твій голос, твої настанови, намагаюся завжди бути оптимісткою, не впадати у відчай…

Цю напрочуд гарну, завжди усміхнену, невисокого зросту пані не зламали жодні житейські вітрюгани. Навпаки – додали гарту і впевненості в собі. Її життєве кредо – пошук і праця. Зоряна постійно шукає нові й давно забуті вишивані орнаменти. Особливо її вражають старовинні борщівські вишиванки з Тернопільщини. Основна їхня прикмета – багатство чорних кольорів. Саме такими у далекі часи зустрічали жінки своїх чоловіків із війни. Такі, до речі, створює і народна майстриня ручного шиття Лідія Бебешко.

– Матусю, якби ти була зараз поруч зі мною, ти обов’язково підтримала б мою ініціативу створення у нашому місті творчої майстерні, де навчалася б і переймала б досвід від кращих вишивальниць юнь Горохівської громади…

Від себе додамо, що ініціатива – пречудова, і могла б мати практичне втілення. Адже вишиванням захоплюються і в Горохівській громаді, і на Волині, і в Україні, і за кордоном. Це дало б змогу періодично організовувати конкурси на кращі вишиті твори. Зоряна й досі пам’ятає, скільки у свій час надходило замовлень на такі вироби від луцької мистецької крамниці, що на вулиці Лесі Українки в обласному центрі… 
Час від часу в пізню вечірню годину линуть Зорянині усні листи-звернення до матусі:

– А знаєш, дорога моя нене, мені приємно, коли щовечора, і це вже стало доброю традицією, до мене в кімнату сходиться уся наша дружня родина. Їй цікаво, як я створюю ескізи для своїх нових вишиванок. Водночас вони прискіпливо оцінюють те, що я вже зробила. І не раз я промовляю до сина: «Ромчику, знаєш, вишивати – як пісню створити…».

Зоряна залюбки показує усю техніку свого вишивання: створення орнаменту олівцем на папері, а потім поступове перенесення його на полотно. Кропітка це робота. Майстриня не любить вишиванок, які «штампують» під одноманітний трафарет із застосуванням техніки. На її думку, в такій «творчості» немає ні смаку, ні душі.

Знову Зоряна веде тиху розмову з матусею…

– Знаєш, рідненька, розповім тобі про нашого Ромчика – мого синочка, твого улюбленого внука. Він – уже студент ІІІ курсу педагогічного коледжу, здобуває фах вчителя музики. А допомогла йому в цьому ти, моя найдорожча людино…

І пригадала Зоряна день, коли Ромчик закінчив 9 класів. І вирішила мама Зоряни зробити йому сюрприз: купила внукові нову гітару, з якою, до речі, він не розлучається й донині. Всі гуртом вирішили, що Ромчик поїде в Луцьк, до навчального закладу, на прослуховування, чи годиться він для музики. А для цього треба було підготувати пісню.

Одного разу ввечері вийшла Зоряна на ґанок своєї хати. Дерева поблизу, наче вартові, задивилися у далечінь, на призахідне сонце. Час від часу залітав на їхнє подвір’я легенький вітерець-пустун. І стояла така благодать, що й не розказати словами. І якось само собою в Зоряни вихопилися слова народної пісні: «Цвіте терен, цвіте терен, а цвіт опадає…». З нею й поїхав Ромчик на прослуховування. Двері навчального закладу перед ним були відчинені, бо члени комісії схвально відгукнулися про його спів. Але батьки вирішили дати синові час на роздуми. Та після 11 класу музика все-таки переборола вагання батьків: Роман прислухався до свого покликання. 

Коли бесіда зі співрозмовницею зайшла про те, які квіти і кольори вона любить, то відповідь була однозначна – усі. І пояснила, що кожна квітка чи колір має свою незабутню красу, несе в собі особливу магію і естетичне навантаження. 

– І все ж, – зізнається Зоряна, – я дуже люблю мережити біле полотно… білими нитками. Чому? Бо це символ чистої душі й самої долі людини.

м. Горохів. 

Григорій ПОЛІЩУК, член Національної спілки журналістів України.

Читайте також: «На Волині в Горохові знову зустрілися талановиті місцеві поети (Фото)».