Відзнаку «Залізний пластовий хрест» отримали лише троє волинян.
Найвищу скаутську нагороду через понад 80 років отримали нащадки волинянина
Патріота Олексія Комаревича радянська влада у 1945-му засудила до розстрілу – і тільки через майже пів століття його ім’я реабілітували, хоча місце поховання невідоме й донині Олексій (Олекса) Комаревич – син знаного за Польщі священника Федора Комаревича із Володимира. Їхня родина тісно пов’язана з відродженням тутешніх «Просвіти», «Союзу Українок», «Пласту» та їхніх філій. П’ятеро синів і донька, онуки й правнуки отця Федора і матінки Анісії у різні часи відстоювали українську державність, хоч і поплатилися за це власною свободою. Праправнуки Комаревичів нині боронять Україну від московитів на східних кордонах
Несподіване онлайн-знайомство із генеральним директором телерадіокомпанії «Вежа» з Івано-Франківська, членом національної скаутської організації України «Пласт» Тарасом Зенем, котрий понад десяток років займається пошуком загиблих і репресованих членів «Пласту», стало приводом до цієї розповіді. А він – таки вагомий.
Виявилося, на родичів Олексія Комаревича (сина отця Федора) чекає його посмертна нагорода – «Залізний пластовий хрест», який отримують родичі скаутів, котрі загинули у національно-визвольній боротьбі. До слова, Тарас відшукав мене за посередництвом газети «Слово правди». Саме на її сайті він прочитав розповідь «Нев’януча гілка володимирського роду Комаревичів».
Нагорода з’явилася у родинному архіві Комаревичів якраз напередодні дня народження Олексія. З його найближчих родичів, а їх – четверо, на зібранні пластунів Волині у Луцьку її отримала двоюрідна онука Лариса Ковальчук, котра свого часу видала документально-художню повість про цю родину, – «Холодний вирій».
Відомо, що подібні нагороди отримали тільки троє волинян. Окрім родичів Комаревича, навесні дві відзнаки «Залізний пластовий хрест» вручили й внучатому племіннику братів Ананія і Миколи Закоштуїв – Олександру Заріцькому, котрий мешкає у Львові, а нагороди він передав на зберігання до місцевої церкви у Лаврові. Ці особистості – родом із Лаврова Луцького району: Ананій був керівником «Пласту» в рідному селі, згодом – провідником ОУН, поліг у бою з «червоними» партизанами. Майже подібна доля судилася і його молодшому братові – Миколі, котрий загинув у більшовицьких таборах.
Подібні нагороди отримали тільки троє волинян. Окрім родичів Комаревича, навесні дві відзнаки «Залізний пластовий хрест» вручили й внучатому племіннику братів Ананія і Миколи Закоштуїв – Олександру Заріцькому.
Думаю, що землякам Олексія Комаревича цікаво довідатися про його «пластунський» шлях, додавши нові факти до його біографії. Про них є архівні матеріали, котрі показав мені Тарас Зень – невгамовний дослідник цього руху не тільки Станіславщини, а й Волині. Це – й анкета 20-річного Олекси за 26 серпня 1930 року – учасника табору, котрий іменований розвідником, на пластовій оселі «Сокіл», і його картка оцінок з підписами екзаменаторів, і кримінальна справа, порушена у 1944 році, і вирок, який виконано 8 лютого 1945 року…
Знаково, коли Олекса був на таборуванні на «Соколі», з пластунами зустрічався Митрополит Галицький Андрій Шептицький, котрий проводив духовні бесіди й виступав меценатом подібних заходів. Більшість волинських пластунів на час мандрівництва були забезпечені компасами, рюкзаками, наметами, картами, а хлоп’ячий курінь Володимира-Волинського мав навіть свій човен.
За архівними документами Олексій народився у 1910 році, не у Володимирі, як думали родичі, а у селі Зборишів Горохівського району. Пізніше жив у селі Микуличі Другі (це село ще називали Малі Микуличі), на Володимирщині. З дитинства гарно малював, а здобувши дві вищі освіти у Гданську та Бельгії, мріяв бути архітектором. У 18 років став членом «Пласту», пізніше, коли організацію закрили, скаути пішли в підпілля й у 1928 році доєдналися до Організації українських націоналістів.
Пластові організації на Волині створювали на початку 1920-х років, у їх числі два осередки діяли у Володимирі. Усі засади скаутського руху переймалися із Галичини, де «Пласт» виник раніше.
До 1928 року у Володимирі діяли два курені – 62-й імені Івана Франка налічував 40 юнаків (саме його членом був Олексій Комаревич), а 63-й імені Лесі Українки налічував 23 юнки.
Ось як описав роботу «Пласту» на Волині очільник і старший пластун Яро Гладкий: «Мушу сказати з великою радістю, що ви, волиняки, маєте в собі щось на диво сильне і хвилююче, щось таке, що лише завдяки вашому добровільному бажанню дозволяє вам розвиватися і долучатися до наших ідей, не зважаючи на величезні зовнішні перешкоди. Ви ще раз підтверджуєте той факт, що чим важче кувати залізо, тим воно міцніше і витриваліше. Дійсно, дуже приємно відчувати, що ви, волиняки, не зважаючи на усі перепони й переслідування, залишаєтеся вірними Великій «Пластовій» Ідеї і в той спосіб торуєте шлях до нашого кращого майбутнього, плекаєте любов до України, стаєте на боротьбу за її державність, збереження українських традицій, мови, історії».
Олексій Комаревич із дитинства гарно малював, а здобувши дві вищі освіти у Гданську та Бельгії, мріяв бути архітектором.
При зустрічі волинські пластуни вітали один одного вигуком – «СКОБ», що означало «Сильно, Красно, Обережно, Бистро». А їхня обітниця звучала так: «В пожежах всесвітніх, у лунах кривавих, під громом гармат, у важкій боротьбі, на лицарську честь і на предківську славу Вітчизні обіти складаю такі: «Плекатиму силу і тіла, і духа, щоб нарід мій вольним, могутнім зростав, щоб в думах журливих невольнича туга замовкла, а гордо щоб спів наш лунав. Красу я і щастя по всій Україні ширитиму, а власний забуду свій труд, щоб чола розхмарив і випрямив спини, щоб зір зняв до неба відроджений люд...».
В умовах утиску польської влади, маскуючись, юнаки та дівчата об’єднувалися у спортивно-виховні секції при «Просвіті». Там заповнювали анкету за певним зразком: де створено пластовий гурток, чи мав він власну домівку, хто його очолював, скільки хлопців і дівчат входили до його складу, якого віку, яким спортивним інвентарем володіє гурток, яким фізичним вправам учасники найбільше приділяють уваги, чи мають спортивний одяг одного зразка, чи сплачують членські внески і чи є пластуни членами «Просвіти». Приміром, в анкеті Володимир-Волинського товариства повітового староства від 9 грудня 1927 року читаємо: «Працю свою в напрямку фізичного та інтелектуального розвитку спортивна секція веде по пластовій методі, викладеній у підручнику «Життя в «Пласті» Олександра Тисовського. Складок грошових члени не платять, а заробляють гроші при помічі аматорських вистав, уладжуваних членами секції за дозволом староства».
Читайте також: Засновник Facebook Марк Цукерберг має коріння із Львівщини.
Тут варто згадати, що «пластуни» Володимира-Волинського разом із «Просвітою» поставили найбільше вистав, відвідавши понад два десятки сіл у Володимирському та інших повітах. До театральної трупи входили пластуни Озерови, Комаревичі, Бунда, Козін, Черниш, Полянський, а поводирем Володимир-Волинської пластової округи був відомий місцевий лікар, церковний і громадський діяч Арсен Річинський, у будинку якого часто відбувалися репетиції. Членом куреня імені Івана Франка був Олександр Цинкаловський – у майбутньому відомий історик, археолог, етнолог, дослідник минувшини Волині.
Після офіційної заборони «Пласту» настав пік арештів. У цей час було засуджено до різних термінів ув’язнення сотні пластунів на Волині, більшість зазнала різних адміністративних покарань. Сума стягнень становила від 25 до 1000 злотих – ціна всього сільського господарства.
У 1936 році за організацію «просвітянського» життя, за участь у «Пласті» та в ОУН поляки засудили Олексу на чотири роки. Покарання відбував у тюрмі Володимира. Там його сильно побили. Вистоюючи довжелезну чергу, несла передачі синові матінка Анісія, але черговий, почувши прізвище арештанта, відказував: «Етому нє положено…».
Двічі його арештовували «совєти». Першого разу, коли розпочалася Друга світова війна. Коли перші бомби впали на Володимир, скориставшись панікою, Олексій з двома побратимами дивом втік. Пізніше розповів рідним, що, відступаючи, «совєти» хотіли розстріляти всіх засуджених. Вдень і вночі за стінами в’язниці лунали постріли й крики. Деякі арештанти чинили супротив, деякі – врятувалися. Уже наступного дня бранці повернулися до місця ув’язнення, щоб похоронити страчених. На тюремному подвір’ї зустріли їхніх родичів, котрі ходили між тілами вбитих, яких кати не встигли спалити. У попелі лежали обгорілі кістки та черепи… Більшість облич були розбиті й спотворені.
Коли вбитих проводжали в останню дорогу, довга скорботна процесія простягалася на сотні метрів. Дівчата несли вінки й квіти. На Ладомирському кладовищі викопали братську могилу. Побратими поклялися поквитатися з катами за скоєні злочини. А у річницю загибелі побратимів Олексій ініціював збір коштів на пам’ятник борцям за волю України.
Втретє (і востаннє) Олекса був позбавлений волі, коли радянські війська звільнили Володимир від німців, у 1944 році. Засудженого до розстрілу в 1945-му, тільки через пів століття його реабілітували. Донині місце поховання Олексія Комаревича – невідоме, але пам’ять про нього бережуть нові покоління скаутів.
Тетяна АДАМОВИЧ.
