Отець Богдан пережив багатомісячне катування в російській одиночній камері

За «Слава Україні!» можуть убити

– За понад півтора року полону найважчими були чотири місяці, коли мене тримали в одиночній камері, в якій цілодобово гучно гриміла з колонки музика (радянські пісні на кшталт «Мой адрес –  не дом и не улица, мой адрес – Советский Союз»), – розповів «ФАКТАМ» священник Української греко-католицької церкви отець Богдан Гелета. – Приходили такі думки, що краще б уже мене били, ніж отаке безперервне знущання. Камера, в якій мене тримали – маленька, з бетонними стінами та залізними дверима. Через децибели, які виривались із колонки, в тому бетонному «мішку» стояла нескінченна вібрація. Якщо б я тоді не молився, не спілкувався з Господом, то, певно, втратив би розум. Найжахливішим був перший місяць. Далі психіка дещо пристосувалась. Але повторю, основним, що перебивало ту безкінечну музику, була молитва. Господь Бог дав мені сили витримати те.

Якщо б я тоді не молився, не спілкувався з Господом, то, певно, втратив би розум.

– Коли після арешту в окупованому Бердянську мене вперше завели в камеру (вона, до речі, розрахована на двох, а в ній утримували сімох-вісьмох), там стояв, заклякши, хлопець з листком в руках і відчужено дивився в одну точку – він явно знаходився в шоковому стані, – продовжує отець Богдан Гелета. – Виявилось, його дуже сильно били і катували електричним струмом. На тому листочку був текст гімну росії. Ті, хто катував, пригрозили молодому чоловікові, що вб’ють його, якщо до ранку не вивчить гімн. За що окупанти схопили цього хлопця і його дівчину? Якраз перед тим наші війська звільнили Херсон (11 листопада 2022 року. – Авт.), тож молода пара, проходячи біля казарм на одній з вулиць Бердянська, вигукнула: «Слава Україні!».

Коли почалося повномасштабне вторгнення, священники Української греко-католицької церкви – отець Богдан Гелета та отець Іван Левицький не евакуювалися з окупованого Бердянська, щоб не кидати своїх прихожан та допомагати біженцям. Попервах священників не чіпали, але 16 листопада 2022 року їх арештували. Утримували порізно. Спочатку їм казали, що це просто затримання на декілька діб через те, що панотці не оформили російські дозволи на богослужіння. Але після тижня допитів, під час яких «фсбешники» намагалися схилити священників до співпраці, їх просто тримали в різних камерах цілих чотири місяці, – наче «забули» про них.

В їдальні між рядами ходять наглядачі з електрошокерами в руках і б’ють струмом, кого їм заманеться.

– Але потім мене повели на допит до слідчого, який заявив, що в церкві, в якій ми з отцем Іваном проводили богослужіння, знайдено зброю, – розповів отець Богдан Гелета. – Найнахабнішою брехнею з того, що наговорив слідчий, було те, що зброю знайшли в моїй присутності! Питаю, як я міг бути присутнім при тому, коли я вже чотири місяці за гратами? Слідчого це не збентежило. Він пригрозив судом, який посадить мене на 25 років позбавлення волі.

Потім були чотири місяці мого перебування в 77-й колонії Бердянська, в тій одиночній камері, де цілодобово з колонки гупала музика. Коли той жах минув, ми з отцем Іваном вперше зустрілися після нашого арешту. Нас обох відправили в Горлівську колонію, де росіяни утримують приблизно дві тисячі українських полонених. Там ми з отцем Іваном 15 діб знаходилися в одній камері. А потім нас знову розлучили – відправили в різні бараки. В кожному з бараків там утримують приблизно по 300 полонених.

«Всі полонені ходять з обпеченими піднебіннями»

– У Горлівській колонії ви жили гуртом із великою кількістю військовополонених. Про що найчастіше хлопці згадують під час розмов: про їжу, батьків, дітей, коханих? 

– Окрім іншого, часто говорять про їжу, адже харчування в колонії погане. Особливо не вистачає овочів і фруктів – того, що містить вітаміни. А також дуже хочеться солодощів. Хлопці часто згадують, що готують їхні мами, дружини. Ну й малюють в уяві, в яких ресторанах та барах будуть зустрічатися після звільнення, куди поїдуть відпочивати.

– Чим саме годують українських полонених в колонії?

– Раціон бідний, але з голоду, на мою думку, не помреш: каші, юшка, хліб (нерідко глевкий, недостатньо пропечений). Основна проблема та, що гарячі страви там у буквальному розумінні гарячі – як кип’яток. Часу на те, щоб трошки почекати, поки остигне, нам не давали – їсти треба дуже швидко. Через це всі полонені ходять з обпеченими піднебіннями.

На додачу до цього в їдальні між рядами ходять наглядачі з електрошокерами в руках і б’ють струмом, кого їм заманеться. Але й це ще не все: полонені забігають (наглядачі вимагають саме бігти) до їдальні через коридор із спецпризначенців, які гамселять полонених кийками та ногами.

Теж саме повторюється після прийому їжі – хлопці біжать повз спецпризначенців і знову отримують «на горіхи». І так три рази на день – під час сніданку, обіду і вечері.

– Вас, священника, наглядачі також били?

– Так, били. Вони хотіли, щоб я кричав від болю. Але я мовчав. Який сенс кричати?

– Це їх дещо вгамовувало?

– Думаю, по моїх очах вони бачили, що я готовий до смерті. Це їх до певної міри й стримувало. Адже якщо людина готова померти, то сильно її не залякати. До того ж співробітникам колонії з корисливих інтересів потрібні живі в’язні, а не мертві. Адже тюремникам платять зарплати і премії за охорону живих.

– Що є табу в розмовах?

– Дуже небезпечно обговорювати політичні теми, говорити про Україну, спілкуватися українською мовою (вона в таборі фактично під забороною). Чому небезпечно? На жаль, серед полонених є хлопці, які співпрацюють з адміністрацією. Тож слід усвідомлювати, з ким і про що можна поговорити.

– Ви бачили в колонії полонених, які знаходилися на межі самогубства? Якщо, так, то чи вдалося витягти їх з цього стану?

– Багато людей там у відчаї. Вони кажуть, що не хочуть жити. Такі є і серед молоді, і серед старших за віком. Проте, там, де я знаходився, до самогубств не доходило. Хлопців рятує спілкування, гумор і надія на повернення додому.

– Вам вдавалося підтримувати людей спільною молитвою?

– Так, вдавалося. Ми мали можливість разом молитися по два рази на день по п’ять хвилин – пред сніданком і перед відбоєм (на це я отримав дозвіл старости нашого бараку). Окрім того, в ті дні, коли нас не гнали на роботи, і ми просто ходили по внутрішньому дворику, мали змогу не тільки розмовляти, але й разом молитися.

– У тій колонії є полонені з полку «Азов»?

– Так. Ставлення до них – дуже жорстоке. Над ними наглядачі знущаються найбільше. Щоб відрізняти їх від решти полонених, цим хлопцям видають не таку, як всім, одежу, а іншу – світлого відтінку.

– У тій колонії були випадки, коли полонені помирали?

– Достеменно мені відомо про один такий випадок. Полонений не з нашого, а іншого бараку помер через те, що тюремники змусили його присідати багато сотень разів – серце не витримало такого навантаження.

– Вас звільнили в рамках обміну полоненими у червні нинішнього року. Чи відчуваєте, що вже хоч трохи відновились?

– Трохи так, відновився. Але продовжую жити тим, що випало пройти в неволі – немає жодного дня, щоб я про це не думав. Проте праця на певний час допомагає звільнитися від цих спогадів.

Ігор ОСИПЧУК, fakty.ua.

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ