Зустріч у Львівській лікарні Святого Пантелеймона: зліва – завідувач відділення, в якому не раз перебував Олександр, справа – спеціаліст із Франції, завдяки якому його рука функціонує на сорок відсотків.
Після десяти операцій на розтрощеній руці, Олександр Колбун зрозумів, що вже – не воїн
Але й після того, як за інвалідністю його списали на пенсію (права рука чоловіка дієздатна лише на сорок відсотків), він думками й душею – на передовій... – Якщо не можу воювати, то стараюся допомагати хлопцям, – каже Олександр. – Ремонтую для них техніку. Недавно загнав бус на Сумщину, в напрямку Курської області: у 104-ій бригаді, яка там воює, служить мій товариш та інші побратими, яким вкрай потрібний транспорт, бо в зоні бойових дій – він є розхідним матеріалом
«25 лютого я був у військкоматі, а наступного дня – у військовій частині»
Після повномасштабного вторгнення росії життя Олександра Колбуна, який мешкає в Чарторийську, що на Маневиччині, як і всіх українців, розділилося на «до» і «після». Школа в рідному селі, Колківське профтехучилище, строкова служба… Повернувшись з армії в рідне село, він працював водієм у Вараші на Рівненщині, потім – у підприємця-односельця. У 2003 році женився, зі своєю дружиною Оксаною виростили двох синів і доньку. Останні десять літ перед великою війною був завгоспом у місцевій школі. Одне слово, все йшло розміреним ходом, та настало 24 лютого 2022 року…
– 25-го я вже був у військкоматі, а наступного дня – у військовій частині. Потрапив у 100-у Волинську бригаду територіальної оборони. Вісім місяців вона дислокувалася на кордоні з білоруссю. В армії свого часу я був у розвідці – відповідно так само й у час війни. Кожен пам’ятає ті тривожні тижні, місяці, коли була ймовірність, що росіяни можуть піти з боку білорусі. На щастя, цього не сталося. А ось кордон за цей час було значно укріплено.
Хоч і сама природа – болотиста місцевість, де технікою не пройдеш, допомогла б у цьому.
А навесні 2023-го року 100-а Волинська бригада була вже на Сході України. Після вивчення теорії, як керувати «дронами», Олександр Колбун, за його словами, здав онлайн-тести й отримав посвідчення пілота цих «пташок», які стали незамінними помічниками на фронті. Був Олександр на Лиманському напрямку. А це безпосередньо такі населені пункти як Ямпіль, Зарічне, Торське, Діброва, де йшли важкі бої.
– З дружиною ми часто спілкувалися, – каже Олександр. – У мене була така змога, бо ми, пілоти дронів, маємо постійно із собою старлінк. Де б не були, я розмовляв зі своєю Оксаною чи писав їй, щоб вона почула (прочитала): «У мене все нормально». Усім хочеться мати цей зв’язок із сім’єю, бо ж знають, що рідні хвилюються. На перших порах було складніше, а потім волонтери трохи допомогли з придбанням потужніших павербанків, щось самі купили.
«Майже за рік я переніс десять операцій»
У зоні бойових дій, за підрахунком Олександра, він був півтора місяця. Виїзд на позиції ставав звичним. Так було й торік, четвертого травня.
– Відпрацювавши розвідку на території вже Луганської області, – пригадує чоловік, – ми поверталися на Донеччину, в місце постійного розташування. Бійці 84-ої бригади йшли якраз на штурм, довелося зупинитися. Я пропустив їх, не з’їжджаючи зовсім з дороги, бо там же крізь – міни. І тут почувся вибух, в салоні – дим. Зрозумів, що потрапили під обстріл. Як тільки вийшли з автомобіля, він спалахнув. Горіла й зброя, яку ледве встигли забрати. Я був за кермом, обстріляли нас з правої сторони. Мені розтрощило руку, побратима, котрий сидів поруч, посікло осколками, у двох на задньому сидінні – контузія.
Їхній сріблястий «Форд Рейнджер» так і залишився в лісі (згодом хлопці їздили, як розповідав Олександр, щоб подивитися, в якому він стані: джип був знищений так, що відновленню не підлягав). А вони самі рушили через ліс до евакуаційного підрозділу в напрямку Торського – машини стоять, зазвичай, максимально наблизившись до позицій.
– Коли потрапляєш у лікарняну палату, де в одного бійця нема обох ніг, а ще в двох – по одній, то серед них аж незручно почуваєшся. Твоє поранення здається подряпиною.
– В одну з них мене і вкинули, завезли в Зарічне, де у хаті була обладнана лікарня, в якій медики надають допомогу, – пригадує той день чоловік. – Там подивилися, як накладений у мене турнікет, бо це дуже важливо, й відправили в Лиман. Була перша операція – руку склали докупи, поставили апарат Ілізарова. А далі були: Харків, Київ, Луцьк, Львів. Майже за рік я переніс десять операцій. Проходив курс лікування – мені робили чергову операцію, зашивали, й мав пройти час, поки гоїлося. Тобто чергувалися лікарня – дома. А через чотири місяці я повернувся назад у свою частину. Ясно, вже не міг виконувати тих завдань, що раніше. Сидів за комп’ютером, спостерігав, керував дроном на відстані. З хлопцями молодими й недосвідченими міг поговорити, щось підказати, підтримати.
Внаслідок обстрілу права рука Олександра Колбуна дуже постраждала – було вирвано сім сантиметрів кістки, тож вона висіла лише на м’язові, а також променевий нерв. Йому пощастило, як каже, що потрапив перш у Національну клініку раку – був у кістковому відділі, а потім – у Львівську лікарню Святого Пантелеймона. У місті Лева операцію робив спеціаліст із Франції: оскільки у пораненій руці Олександра відсутній променевий нерв, що відповідає за кисть і пальці, то він «переключив» йому сухожилки. В результаті рука, хоч і вкорочена на п’ять сантиметрів, – на сорок відсотків діє.
– Яке то переможне відчуття було, – говорить чоловік, коли підійшов до дверей, взявся за ручку цією рукою й уперше зміг її повернути! Важливо максимально розробляти руку, як наголошували лікарі, і я не раз їздив на реабілітацію. Бо з аналогічним пораненням у багатьох хлопців, які на початку запустили лікування, м’язи атрофувалися – і все, назад дороги нема.
А ще чоловік зізнається:
– Коли потрапляєш у лікарняну палату, де в одного бійця нема обох ніг, а ще в двох – по одній, то серед них аж незручно почуваєшся. Твоє поранення здається подряпиною. Уже не про себе думаєш, а про них. Стараєшся встати, кави хлопцям зробити. Хоч, до речі, вони не хочуть, щоб їм хтось допомагав, бо ж знають, що їм треба більше рухатися. Ось коли розумієш, що тебе доля ще поберегла.
«Війна мене ще не залишає»
Після поранення Олександр Колбун між періодами лікування вертався в свою частину. І довго надіявся, що ще буде в строю, з побратимами, але…
– У зоні бойових дій прильоти близько, бо ж це – кілометрів п’ятнадцять від лінії розмежування, – розповідає він.
– Треба діяти швидко. А я не можу сам одягтися, «броніка» одною рукою закинути непросто. І тоді я зрозумів, що вже – не воїн. Загалом мій підрозділ був безвиїзно в зоні бойових дій рік і три місяці. Після цього, в червні 2024-го, нас вивели на ротацію – дуже потріпало 100-у бригаду. І я, будучи на Яворівському полігоні, продовжив лікування. Там пройшов військово-лікарську комісію, й мені дали другу групу інвалідності. 8 червня вийшов наказ на моє звільнення зі служби. А от мій молодший, дев’ятнадцятирічний син Олександр, здобувши професію водія- кранівника, пішов за контрактом в Національну гвардію України – служить зараз у Вараші на Рівненській АЕС…
По суті, в чоловіка почалася нова сторінка життя. З приводу цього він каже:
– Але я ще довго входив в це нове життя. Це ж такі зміни – ти не чекаєш команд, вказівок, ні перед ким не звітуєш, бо ж як і лікувався, то був у підпорядкуванні медиків. Війна мене й ще не залишає. Я – не там, та стараюсь допомагати хлопцям. Зараз потрохи у себе в гаражі ремонтом техніки займаюся. Недавно загнав бус на Сумщину, в напрямку Курської області: у 104-ій бригаді, яка там воює, служить мій товариш та інші побратими, яким вкрай потрібний транспорт, бо в зоні бойових дій – він є розхідним матеріалом. Мені це добре відомо – наш
«Форд Рейнджер» декілька разів виїхав на «нуль» і став металоломом. А ще ж, як то важливо навіть просто подзвонити, пожартувати, історію якусь, пережиту разом, згадати. По собі знаю, як це приємно відчувати, що про тебе пам’ятають. Спілкуюся з кимось із побратимів фактично кожен вечір, й розмова затягується не на кілька хвилин. І хлопці самі телефонують, коли на душі непросто.
За словами Олександра, щоб сповна відчути, як то в зоні бойових дій, як хлопцям живеться в окопах, треба, аби хтось із сім’ї там був. Отоді родина розуміє, що таке війна. Його брат і досі служить на Торецькому напрямку («Мав контузію, прокапався – і знову там»).
Олександр долучився до Маневицького волонтерського центру, який очолює Валентина Ковальчук. Оскільки він уже виїзний за кордон, то в найближчих планах – поїздка у Польщу. Маючи доручення «Луцького благодійного фонду БІ СЕЙФ», прижене машину, яка буде передана військовому на передовій, котрий її потребує.
… І вже зовсім про мирне говорили ми з Олександром Колбуном. Ще до знайомства з ним я почула від старости села Чарторийськ Марії Свенти, що чоловік співає в гурті «Стежечка» місцевого Будинку культури. Не розлучився з піснею й після поранення. При зустрічі розповів і про це своє захоплення:
– Перед війною наш колектив, а це сім чоловіків, користувався популярністю. Нас запрошували на дні народження ті, хто хотів почути українські пісні, зокрема повстанські. І ось після поранення я – в Луцькому військовому госпіталі. Хлопці їхали в Загорів, що на Локачинщині, – на День повстанської пісні, і мене забрали з собою. Я був вдячний їм за це свято. А ще в Чарторийську ми своїм колективом зробили благодійний концерт. Зібрали понад тридцять тисяч й купили дуже хороший павербанк для воїна. І за те, що ми тут, в тилу, можемо співати, – там, на передовій, наші захисники воюють за Україну. Хотілося б, щоб ніхто не забував, що в нас іде війна.
Катерина ЗУБЧУК.
Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно! Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу Волинь ЗМІ
