Потрібно просто не переставати стріляти… Болюча колонка Павла КАЗАРІНА

Думаю про це щоразу, коли читаю про перспективу завершення бойових дій у 2025-му. Коли журналісти починають телефонувати по коментарі щодо потенційних перемовин із рф. Коли медіа пишуть про перспективу виборів у нашій країні.

– Кінець війни може стати як тріумфом, так і катастрофою для України, – пише журналіст Павло Казарін у своїй колонці на «Українській правді». – Все впирається в умови, на яких вона завершиться. Якби українська армія щодня звільняла кілька населених пунктів, навряд чи в нашій країні був би запит на заморожування бойових дій. А тому є сумніви, що кремль у розпал свого наступу готовий розпочинати переговори з Києвом про переговори про будь-що, крім нашої капітуляції.

Єдина константа в українській політиці – це москва. російська логіка набагато системніша, ніж усі вітчизняні зигзаги. кремль розглядає нашу країну як бунтівну провінцію. Завдання максимум – забрати в України незалежність, включивши її територію до складу рф на правах областей. Завдання мінімум – позбавити нас суверенітету, перетворивши Україну на ще одну «білорусь».

24 лютого 2022 року російський президент почав писати заключний розділ у своїй політичній біографії. Відтепер для нього будь-які напівміри – це вже програш. До того ж у російського президента «цокає годинник». 2015-го, під час укладання «других мінських», володимиру путіну було 62 роки. Сьогодні йому – 72, і вік уже не дозволяє вибудовувати стратегії поглинання завдовжки в десятиліття. Він хоче досягти остаточного вирішення українського питання і навряд чи готовий розтягувати цей процес у часі.

Для російського керівництва Україна – це лише ще одна Чечня. Бунтівна провінція, яку потрібно повернути, покарати та приборкати. З тією різницею, що росіяни визнають існування чеченців – і відмовляють в аналогічному українцям. У разі перемоги москви нам буде відведено роль карелів, позбавлених національної ідентичності. Роль бурятів на майбутніх війнах імперії. Роль якутів, яких не підпускають до їхніх же надр. Навряд чи Київ зможе запропонувати кремлю на переговорах щось, що переважить вигоди такого сценарію.

До того ж треба розуміти, що політики під час війни – це персонажі мексиканської дуелі. Коли всі цілять один в одного і чекають, «хто перший кліпне». Розмови про заморожування війни можуть стати тим фактором, після якого всі почнуть тиснути на гачки. Тому що перспектива перемир’я провокує очікування виборів. Очікування виборів запускає політичну логіку. Політична логіка йде всупереч із тим, що потрібно країні під час вторгнення.

 Наші державні мужі люблять подобатися – тому мовчать про непопулярне, залишаючи ці теми тим, кого – не шкода. Наприклад, військовим.

Війна вимагає відповідального та довгострокового. Виваженого та вивіреного. Але якщо Україна починає готуватися до виборів, то критерієм ухвалених рішень стає їхня популярність.

Якщо країна веде війну, тоді вона грає в довгу. Формує мобілізаційний резерв. Посилює відповідальність для порушників. Запроваджує економічно обґрунтовані тарифи. Займається справедливим розподілом тягарів і поневірянь між фронтом і тилом.

Якщо країна готується до виборів, то політики починають завойовувати популярність. Обіцяють нездійсненне. Обіцяють непідйомне. На короткій дистанції весь цей атракціон обіцянок може принести електоральний ефект. Але вже на середній він може втопити країну.

Якщо ми збираємося закінчити бойові дії в 2025-му, то немає резону проводити додаткову мобілізацію. Якщо плануємо заморозити ситуацію наступного року, то є надія дотягнути в рамках інерційного сценарію. Якщо завдання країни – протягнути ще пів року, то навіщо щось принципово змінювати, ризикуючи порушити соціологію, що склалася?

До того ж будь-які розмови про «заморожування» та «перемир’я» породжують низові очікування. Суспільство, що зголодніло за «поверненням у нормальність», починає продукувати запит на мир. Одна річ – якщо українське керівництво має жорстку переговорну рамку та чіткі червоні лінії в розмовах з партнерами та посередниками. І зовсім інша – якщо те й інше піддається ерозії через розігріті суспільні очікування. Низовий запит на мир здатний, наче кислота, роз’їдати контури державної позиції. Тоді як наш противник від думки свого населення геть не залежить.

Водночас до кінця третього року повномасштабної війни в нас у країні сформувалися дві реальності, які не перетинаються.

Є лінія фронту, де армія тримає периметр. Там тривають бойові дії. Люди ставлять на кін своє життя та здоров’я. Розлука з сім’єю, побутовий дискомфорт, висока ціна помилки – все це стало долею того мільйона людей, які носять форму. Останні два з половиною роки ці люди ризикують усім – виграючи час для решти.

Але для більшості війна перестала бути екзистенційною загрозою ще до кінця 2022-го. Український тил живе не в країні, що воює. Він живе в декораціях війни. Так, є ризик прильоту ракети або «Шахеда», але суто статистично ймовірність загинути все одно менша, ніж у ДТП. Війна перетворилася на фон: вона – поряд, але з нею можна не перетинатися. А тому останні два роки в ролі єдиного «порушення нормальності» тиловий обиватель сприймає зустріч із ТЦК.

З перших днів вторгнення державний апарат обрав собі роль «заспокійливого». Щоразу обіцяє громадянам швидке завершення війни. Щоразу транслює вторгнення як випадковість, яка буде виправлена. Зі всіх стратегій чинна влада обрала концепцію «Don’t look up» («Не дивіться вгору!» – Ред.) і з усіх можливих інтонацій розмови з країною обирає ті, що викличуть оплески.

У результаті обиватель перестав помічати війну. Патрулі ТЦК для нього – це не наслідок вторгнення, а щось на зразок злих духів, які викрадають людей у рандомному (випадковому. – Ред.) порядку. Але при цьому в обивателя залишається надія потрапити на ковчег економічного бронювання. Ходять чутки, що його вже добудовують і що на ньому залишаються вільні місця.

Особлива іронія – в тому, що нинішня владна команда завжди вважала комунікації своєю сильною стороною – але саме в комунікаціях вона припустилася найкатастрофічніших помилок. У межах обраного нею підходу в країні живуть не громадяни, а виборці. В результаті, поки вертикаль транслює їм війну як щось швидкоплинне, завжди залишається ілюзія, що останній кілометр країна пробіжить без тебе. Наші державні мужі люблять подобатися – тому мовчать про непопулярне, залишаючи ці теми тим, кого – не шкода. Наприклад, військовим.

Люди в формі опинилися в ролі Кассандри (легендарна провісниця давньогрецької міфології, що передрекла падіння Трої. – Ред.). Їхнім прогнозам ніхто не вірить, їхні заклики ніхто не чує. Держава продовжує годувати країну седативним (заспокійливим. – Ред.), тому обивателі не реагують на подразники. Військові опинилися в суспільстві в «сліпій зоні». «Самі не живуть і нам не дають».

Цікаво, що росіяни давно вже визначилися зі своїми пріоритетами. Перебудовують країну на воєнні рейки. Адаптують економіку до затяжного бою. Вони зосереджено ведуть війну в форматі «або ми, або вони» – і роблять усе можливе, щоб українці в таких категоріях про війну не думали.

А тому буде незайвим нагадати. Щоб наша війна рано чи пізно закінчилася на нашу користь, необхідна дуже проста річ.

Потрібно просто не переставати стріляти. 

Павло КАЗАРІН, журналіст, публіцист, філолог-літературознавець.

Читайте також: Ситуація дуже загрозлива: болюча колонка військового журналіста Юрія Бутусова.