«Два дні плакала, читаючи у «Волині» про Романа Романчука, а потім сама собі сказала: «Що плакати – треба щось робити!»

…небайдужістю волинян, яких «зачепила за живе» історія героя нашої публікації

Нам завжди цікаво стежити за тим, як складається доля людей, про яких розповідали. Тим більше, коли випадок – особливий. Тож на початку жовтня, повертаючись до надрукованого у Волині ще літньої пори, ми знову зустрілися з Романом Романчуком, котрий мешкає в селі Гірка Полонка Луцького району. На продовження розповіді про те, як живеться йому, захиснику України, котрому після важкого поранення на війні довелося ампутувати обидві ноги та руку, (та ще ж він – самотній!) з’явилася публікація «Воїн-Герой уже став на свої ноги – протези». Закінчувалася вона зверненням до тих, хто може допомогти йому з дровами. Й номер контактного телефона було вказано…

Номер був мій, тобто – авторки. І, відверто кажучи, боялася, що від дзвінків  телефон розриватиметься. А тут ще й відрядження якраз – цілий день зазирала, чи ж, бува, не пропустила виклику. Але дзвінка так і не було. Оскільки газета не до всіх читачів потрапляє в день виходу, то ще якийсь час минув в очікуванні. А потім таки «крига скресла». Не вдаючись у подробиці, скажемо, що відбулася телефонна розмова начальника відділу ветеранської політики Ігоря Чигринюка з головним редактором газети «Волинь» Олександром Згоранцем, після якої буквально через день ми дізналися, що дрова в Романа Романчука вже є. Їх завіз йому один із підприємців села Гірка Полонка («один», бо чоловік вважає, що на його місці кожен би так зробив, тож його бажання, щоб прізвища не називалося). 

Якось під час панахиди, як розповіла пані Валентина, хтось побачив, що вона плаче, й запитав: «Він що – родич ваш?». У відповідь вона сказала, що всі, хто воює за Україну, віддає за неї здоров’я, а то й життя, – рідні їй. 

Того ж дня був ще особливо зворушливий дзвінок у редакцію. Телефонувала жінка з Ковеля. «Два дні плакала, читаючи у «Волині» про Романа Романчука, а потім сама собі сказала: «Що плакати – треба щось робити!»... Ми познайомилися, розговорилися. Валентина Турчик попросила номер телефона героя публікації, бо «серце болить за нього – як же він живе, залишившись ще й самотнім?»…

Історія Романа, за словами пані Валентини, так її зачепила, що вона разом з іншими жінками, котрі долучилися до волонтерства ще з 2014 року, відразу ж вирішила відвідати його – завезти щось із харчів, якихось домашніх смаколиків (в газетній публікації вона прочитала й побачила на знімку, чим чоловік обідає, вечеряє: на столі у нього – «мівіна», чипси, які купив у магазині), дізнатися, чим саме потрібно допомогти.

…чим був шокований воїн-Герой

Буквально за лічені дні Валентина Турчик знову зателефонувала. «А знаєте, де ми зараз є? – почула вже знайомий голос, і одразу ж – відповідь: – У Романа чай п’ємо…». Вона, її сестра Лариса Морозюк та Іван Гуляч, який був за кермом машини, не забарилися з відвідинами Романа Романчука. Збирали їх у дорогу з такою доброю місією й інші волонтерки, з якими вже не один рік у Благовіщенському соборі Ковеля плетуть маскувальні сітки для наших захисників на передову. А ще – проводжають загиблих воїнів, яких відспівують в основному в цьому храмі. Якось під час панахиди, як розповіла пані Валентина, хтось побачив, що вона плаче, й запитав: «Він що – родич ваш?». У відповідь вона сказала, що всі, хто воює за Україну, віддає за неї здоров’я, а то й життя, – рідні їй. Ось такий промовистий штрих до «портрету» жінки, котра, до речі, в перший день повномасштабного вторгнення, коли багато хто кинувся в магазин закуплятися, йшла спокійно вулицею й віталася з усіма зустрічними словами: «Слава Україні!». Тепер, пригадуючи це, говорить, що, може, були й такі, хто дивувався з неї, але вона не зважала на це: «Свою думку мала й робила так, як душа підказувала, нікуди зі свого міста не втікала…». 

Коли згодом я зателефонувала Романові, щоб від нього самого почути про його гостей, то він найперше сказав: «Я – в шоці!.. Ніколи б не подумав, що до мене приїдуть люди з Ковеля». А ще згадав, що жінки називали його синочком («Вже давно ніхто до мене так не звертався»). Роман вдячний їм, насамперед, за батьківську і материнську увагу, здавалося б, зовсім чужих людей. І він, напевно, чув від своїх гостей, що: «Далі буде». Приїзд ковельчан – не якась разова акція, як сказала Валентина Турчик. Вони вже придивилися, як можна утеплити будиночок Романа, й «хтось із чоловіків цим займеться». Само собою зрозуміло, що й гостинців ще привезуть, бо «якби ближче жили, то кожен день щось принесли б, аби він гаряченького поїв».

Сьогодні можна сказати, що «крига скресла» стовідсотково. Відгукнулися небайдужі люди, й, зокрема, дров у Романа вдосталь, щоб у його будиночку, який не дуже пристосований для зимування, було тепло. А ще в нього побували представники Боратинської громади, до якої належить Гірка Полонка. Завдяки їм він тепер має інтернет, а, отже, – якісний зв’язок. Начальниця відділу соціального захисту населення ТГ Лариса Скиданюк розповіла, що Роман Романчук не зареєстрований у громаді («у нього – луцька прописка – тому-то й не знали про цього воїна»), але, сконтактувавши з Луцькою міською радою, йому вже допомогли оформити пільги на оплату комунальних послуг. У найближчій перспективі – добудова дороги в провулку, де живе Роман, щоб він міг під’їжджати автомобілем ближче до свого будиночка. А також – викладення бруківкою доріжки до самого помешкання, щоб і візком можна було користуватися без проблем.Крім того, вже два стовпи завезли, аби зробити освітлення подвір'я. 

…що у складній життєвій ситуації на допомогу має прийти громада

За оцінкою Уряду, кількість тих, хто після завершення російсько-української війни матиме статус ветерана або члена його родини, може становити приблизно п’ять мільйонів осіб. Невипадково рік тому відбулося перейменування одного зі структурних підрозділів облдержадміністрації. Тепер Департамент соціального захисту населення має нову назву – Департамент соціальної та ветеранської політики. У Волинській ОВА його очолює вищезгаданий Ігор Чигринюк. 

Якоїсь конкретної цифри стосовно того, скільки мешканців Волині матимуть статус ветеранів та членів їхніх родин, Ігор Романович не озвучив, але сказав, що однозначно їх буде багато. І вони потребуватимуть допомоги, яку треба надавати швидко. Тим більше – у такій ситуації, в якій опинився герой нашої публікації Роман Романчук. На його переконання, до вирішення проблем ветеранів війни мають долучатися громади, безпосередньо співпрацюючи зі службою ветеранської політики обласної, районних та міських адміністрацій. 

На жаль, реалії такі, що життя підкидатиме ситуації складні й ще складніші. Як ця, наприклад. Чоловік – із числа внутрішньо переміщених осіб, служив у ЗСУ, отримав у бою складну травму – йому довелося частково ампутувати ногу. І ось він після лікування, зокрема у Волинському госпіталі ветеранів війни, повертається на місце свого проживання. І що бачить? Дружина – на заробітках, вдома – п’ятеро дітей, а служба «Волиньобленерго» через борги «відрізала» світло. 

Як висловився Ігор Чигринюк, «довелося трохи натиснути на керівництво громади», щоб проблему таки вирішити. Закінчилося тим, що люди скинулися грішми із зарплати, аби заплатити борг за використану електроенергію, штраф та повторне підключення до мережі. По-іншому не могло бути, адже йдеться про ветерана кровопролитної війни, у якій виборюють незалежність і свободу України.

P. S. Коли до друку готувався цей номер, стало відомо, що волонтери з міста залізничників були у Романа Романчука і минулої неділі. Вони не тільки привезли йому гостинці, а й по можливості утеплили, як і задумали, будиночок-баньку, в якому живе воїн-Герой, поскладали й накрили дрова, прибрали на подвір’ї. Тобто казали, що «далі буде», – й від слова свого не відступають.