«Народиш, але… відмовишся від дитини». Історія на вечір

 Аліна поспішала в лікарню. В неї – рідкісна група крові. І вона допоможе цьому військовому. 
Хвилювалася. Каялася. А якщо це?.. У найпотаємнішому закапелку душі ховала свою таємницю. Не могла її звідти дістати…

Аліну Ігорівну знали в місті. Спершу працювала в одній із владних установ. Тепер разом із батьком керує бізнесом. Займається благодійністю. Особливо дітям допомагає. Аліна не любить телекамер, коли привозить дітлахам всілякі речі, подарунки. Вважає все це зайвим. Зате директори закладів, яким допомагала, у своїх інтерв’ю та соцмережах згадували її, дякували. А вона жодного разу не погоджувалася на розмову з журналістами…

 Переступила поріг лікарні. Назустріч ішла молоденька мама з малюком. Когось провідували. Серце забилося швидко-швидко. Аліна пригадала своє…

…Батько репетував, мов навіжений:

– Як ти могла? Зустрічатися з сином мого заклятого ворога?!? Та він нас мало з торбами по світу не пустив. Добре, що я вчасно зорієнтувався, все «просік», зміг завадити його підступним планам. Хоча, трохи грошей таки вкрав. Ніколи не думав, що моя єдина донька таку «свиню» підсуне. А твій горе-коханий знає про твою вагітність?

– Ні.

–  От і добре. На аборт підеш. Завтра про все буде домовлено.

– Пізно.

– Що???

– Я люблю Владислава. Ми можемо жити окремо.

– Не можете! І забудь про свою любов.

– А дитина?

– Щось придумаємо. І більше жодних зустрічей із ним. Жодних! Скажи, що зустріла іншого, що він тобі набрид. Що хочеш…

Ігор Спиридонович кипів від люті. Він назавжди викреслив зі свого життя Любомира – колишнього партнера. Бо той серйозно його «кинув»...

– Як ти могла? Зустрічатися з сином мого заклятого ворога?!? Та він нас мало з торбами по світу не пустив.

У Любомира такої кебети та бізнесової хватки, як в Ігоря Спиридоновича, не було, тому його справа згодом «прогоріла». Вкрадені гроші не допомогли.

…Коли Аліна познайомилася з Владиславом, ні він, ні вона не знали про ворожнечу між батьками. Навіть не відали, що вони знають одне одного. Бо коли ті посварилися, обоє були ще дітьми. І ось – така іронія долі…

Аліна переконувала батька, що народить малюка й ніколи нікому не зізнається, хто його батько.

– Народиш, але… відмовишся від дитини.

– Як?!?

– Мовчки! І ще: житимеш на дачі, щоб ніхто твого живота не бачив. Добре, що паркан – високий. Продукти будемо привозити. І ні ногою за хвіртку. Жодна душа не повинна знати про твій, наш сором.

…Із Владиславом Аліна стосунки розірвала. І зникла з міста. Народжувала в райцентрі. Батько все влаштував. Написала заяву, що відмовляється від хлопчика. Його забрали в дитячий притулок до обласного центру. 

У матері серце було м’якшим, ніж у батька. Аліна попросила її, аби спостерігала за долею малюка. Альбіна Костянтинівна, завдяки своїй посаді, багато чого могла. Погодилася. Лише взяла з доньки слово: батько ніколи не дізнається про їхню таємницю.

Таким чином Аліна довідалася, хто всиновив маленького, де проживають його названі батьки. Інколи їздила у віддалений мікрорайон, де вони жили. Спостерігала з автівки за хлопчиком, коли той бавився на дитячому майданчику. Її сина звали Дмитриком.

…Батько влаштував Аліну на пристойну роботу. І натякав, що пора виходити заміж.

Олег був на декілька років старший за Аліну. Міцно стояв на ногах. Одружений не був. Познайомився з Аліною на одному з офіційних заходів. У них зав’язалися стосунки.

До Олега в Аліниного батька претензій не було. Тому з радістю видав доньку за нього заміж.

Олег кохав та шанував дружину. У пари було все, крім дітей. Згодом чоловік зізнався: це – його проблема. Він очікував, що Аліна влаштує скандал, грюкне дверима й назавжди піде від нього. Але вона спокійно мовила:

– Моїм батькам про це знати не обов’язково.

Така реакція здивувала й ошелешила Олега.

Взяла з доньки слово: батько ніколи не дізнається про їхню таємницю.

– Якщо хочеш, можемо взяти малюка з дитбудинку, або медицина може зарадити…

– Все гаразд, коханий.

Вони більше не поверталися до цієї теми.

Залишити роботу у владній установі – була ініціатива Аліни. Хотіла працювати в родинному бізнесі. Батько підтримав. Чоловік – також. 

Ігор Спиридонович був не проти, що Аліна вирішила зай­нятися благодійністю.

 Про неї ж пліткували, мовляв, своїх дітей немає, тому добром ділиться з чужими. До Аліни доходили ці розмови. Було боляче. Та вона вміла стримувати свої емоції.

…Дмитрик підростав. Уже – школяр. Тепер Аліна зупиняла свою автівку біля навчального закладу, й спостерігала за своїм-чужим сином. У Дмитра є схожість із нею, а від Владислава – гарна постава.

…Колона випускників рухалася однією з центральних вулиць міста. А ось і Дмитро. Красень! Вона упевнена: батьки пишаються ним. Вона – також… Він глянув туди, де вона стояла. Їхні погляди зустрілися. Чи їй лише здалося?

…Дмитро вступив до вишу вивчати інформаційні технології. Після закінчення навчання влаштувався на роботу.

…Батько ніколи не заводив з Аліною мову про залишену нею дитину. Наче й не було малюка. Зате Альбіна Костянтинівна все знала про (не)свого внука. Але жодним словом не обмовилася перед чоловіком…

Коли почалася війна, Аліна взялася допомагати дітям-біженцям. Про те, що Дмитро пішов на фронт, – не знала.  

Якось почула від волонтерів, коли вчергове привезла допомогу для дітей переселенців, що потрібні донори для поранених військових, які лікуються в їхньому місті. А одному з солдатів терміново необхідна рідкісна група крові. Не роздумуючи, поспішила в лікарню.

Головний лікар знав Аліну: вона двічі підсобила медзакладу.

– Аліно Ігорівно, провідували когось? Що у вас сталося?

– Все – в порядку. Кров здавала. В мене – рідкісна група. Почула, що це – потрібно, і вирішила…

– Візьміть халат, я покажу, для кого ви стали ангелом-рятівником… рятівницею. Той хлопець – із нашого міста. Але батьки всиновили його, тому група крові не збігається.

Лікар відкрив двері у палату.

– Ось наш герой. Дмитро.

Погляд військового зустрівся з Аліниним. У неї мало ноги не підкосилися.

– У нього – серйозне поранення? – майже пошепки запитала.

– Видужає. Мине трохи часу – і на війну проситиметься. Наші хлопці – такі: не встигнеш на ноги поставити, а вже знову рвуться в бій.

Головлікар ще раз подякував Аліні.

Вона на прощання махнула Дмитрові рукою. Він у відповідь – усміхнувся.

Аліна вийшла на лікарняне подвір’я. Щось змусило озирнутися. У вікні палати, де лежав Дмитро, майнула чиясь постать. Чи тільки здалося? Звідкіля йому знати, що разом із лікарем була та, що його народила, але не стала матір’ю… 

Ольга ЧОРНА.