На фото: зліва направо диякон Габріель, архімандрит Дмитро, митрофорний протоієрей Павло, протоієрей Ігор та протоієрей Хорхе (Юрій) після служби в церкві Успіння Пресвятої Богородиці парагвайського села Санто-Домінго.
Священнослужитель з Волині: «Що відчував на серці я, коли проводив службу Божу у Парагваї»
Хочу з вами поділитися великою радістю, яка трапилася зі мною цього року. Я родом з української діаспори, яка проживає у Південній Америці, а саме – в Парагваї. Живу в Україні понад 14 років, став священником, бо пообіцяв Богу. Коли мені було 14 років, моя мама захворіла на рак, і я дав обіцянку в церкві, якщо вона одужає, я віддам своє життя на служіння Богові. Мама перемогла рак, а я дотримав свого слова
Цього року – 24 серпня – святкували 50 років моєї мами. Поїздка була не запланована і мала бути сюрпризом для неї, але за два тижні до того, як я мав приїхати, все ж таки розповів про свій приїзд.
Батьки зустріли мене в аеропорті в столиці Парагваю – Асунсьйоні, з хлібом та сіллю, за українським звичаєм. Я не бачив їх майже 10 років і не міг повірити, що вони знову мене обіймають, і я знову знаходжуся на землі, яка є для мене рідною, адже все моє дитинство та юність – від народження до дев’ятнадцяти років – були у Парагваї. Я є українцем у четвертому поколінні, який народився та виріс там. Після зустрічі з батьками, першим, що я у них попросив, були мате і емпанада (національна страва, виглядає як наш чебурек, але маленький, і там дуже багато приправ, а мате – це чай з дерева, яке росте у Південній Америці).
Приїхав до Парагваю після стількох років життя в Україні сповнений емоцій. Це була країна, де я зростав, де залишилися рідні, друзі, уся велика родина, а також рідні душі місцини, які запам’яталися мені ще з дитячих років.
Зізнаюся, ця подорож додому була важкою. Але мушу сказати, що тепер у мене дві Батьківщини: перша – це країна, де я зростав, де живуть усі мої рідні, а друга – це Україна, моя Батьківщина по крові та духу, де тепер живе моя маленька сім’я, моя дружина та син. Моє родинне гніздечко тепер тут, а також і духовне служіння. Господь мене направив сюди, щоб я виконав обіцянку, яку колись дав Йому.
Коли я стояв перед престолом і вперше проводив службу Божу у Парагваї, від того часу, як став священником, серце огорнули особливий спокій і водночас хвилювання та трепет. Я дивився на людей, які для мене є рідними, і бачив у них своїх земляків, які теж пройшли чимало випробувань і, попри все, залишилися вірними Богу. Це відчуття єдності з моїми земляками було глибоким і зворушливим. Я бачив рідні обличчя, які нагадували мені про батьків, яких так довго не бачив. Попри те, що я багато років не був удома, я залишився для усіх цих людей рідною людиною, земляком. І саме у цей час ми відзначали ще й особливі події: день народження мами та мій.
Тут, в Україні, далеко від рідних, я часто думав і досі думаю про те, як було б, якби вони могли бути поруч, підтримували мене в моменти радості та випробувань. Та цього разу я відчув, що вони тут: через кожну щиру усмішку, через кожне схилене в молитві обличчя. Це було особливе благословення – відчути силу родинного духу, який несе наша спільна віра. А також я відчув, що, попри велику відстань між цими двома країнами, ми завжди поруч у дусі та молитві.
Кожен момент, кожна молитва з моїми земляками у Парагваї нагадували мені, що хоч відстань може розділяти нас із рідними, але ніколи не відокремить нас від Бога.
Розкрию вам маленький секрет: дуже багато років тому бачив сон про те, що я служу святу Божественну Літургію у храмі Богоявлення Господнього в місті Фрам, де я був паламарем у дитинстві та юності. На свято Успіння Пресвятої Богородиці, на тетраподі лежала плащаниця, а церковний хор співав пісні до Матері Божої. Варто зауважити, що там теж Православна церква, але вселенського патріархату, і поки що служать за старим стилем.
Після служби Божої, коли вже ми усі були вдома, я розповів про цей сон батькам. Яке ж було їхнє здивування, що таке може бути!
Було кілька особливих моментів під час моєї відправи літургії. Я пам’ятаю, як одна жінка, яка після смерті її онука прийняла мене, як рідного, підійшла до мене після служби, взяла за руку й мовчки дивилася в очі. У її погляді були такі щирість і тепло, наче вона хотіла передати мені всю силу любові, яка зберігалася в її серці всі роки, що я був далеко, в Україні. У цю мить я відчув, як Бог дарував мені надію та силу, яких я так потребував.
Крім того, що я відправляв служби Божі у різних храмах Парагваю і весь час був з батьками, у мене брали інтерв’ю журналісти з різних газет, радіо та телебачення. Питань було багато, і вони були різноманітні. Але було питання спільне для усіх: як тут, в Україні, під час війни, та чи не думав повернутися додому з сім’єю. Звісно про війну мало що розказав, адже щоб зрозуміти, як тут, треба тут жити. А про те, чи я хочу повернутися назад, відповідь була твердою: «Я хочу лишитись в Україні і тут жити». На питання чи важко, я сказав: «Нашим хлопцям на «нулю», важче в тисячу разів, тому ми, священники, у тилу повинні тримати молитовний та матеріальний щит, і кожен робити все, що може, на своєму місці».
За цей місяць, що був удома з батьками, ми лягали спати опівночі, а то й пізніше Адже не могли наговоритися, так багато було про що поговорити, побазікати, поплакати, посміятися та навіть помовчати обійнявшись. Було багато питань про життя в Україні, як я живу з сім’єю, про онука, які служби Божі проводимо. Ми розмовляли іспанською та українською. Дякую Богу за цю можливість відчути себе дитиною, адже поки живі наші батьки, ми – діти.
Кожен момент, кожна молитва з моїми земляками у Парагваї нагадували мені, що хоч відстань може розділяти нас із рідними, але ніколи не відокремить нас від Бога. Я відчув, що моя місія – це не лише слова та служіння, а й живий зв’язок з моїми рідними та земляками який допомагає кожному з нас наблизитися до Божої благодаті, незалежно від того, де ми живемо: в Україні чи в Парагваї.
Зараз, коли я повертаюся думками до тих моментів, моє серце сповнюється вдячністю. Бо саме тут, де я зростав, я відчув, що Господь – завжди з нами, що Він підтримує нас і дає сили йти вперед. І навіть тоді, коли ми далеко від дому та рідних, можемо бути близько одне до одного.
Священник Ігор Андрес ВЕРЕТКА КАЗМІРЧУК, настоятель храму Волинської ікони Божої Матері с. Богушівка, Луцького району Іоанно-Богословського деканату та храму Св. Ап. Андрія Першозванного с. Верхівка Луцького району Успенського деканату.
Цікаве також: Якщо ви вчинили перелюб... Волинський священник розставляє крапки над «і» у делікатній темі.
