Герой з Волині: «Якщо я не піду на війну, то когось молодого заберуть. А я вже пожив…»

«Я ж люблю тебе – як можу залишити?»

Вони обоє – з Маневиччини: Лариса – із села Розничі, Сергій – із Чарторийська. А познайомилися на заробітках.

– Це був 1997 рік. Я зі своєю бригадою їздила в Несвіч Луцького району на буряки, Сергій – зі своєю працював у цьому ж селі. Він із першої зустрічі запам’ятався мені як світла, весела й компанійська людина. Якось підійшов до мене – познайомилися. Вже на танці разом ходили. Два роки зустрічалися, а в 1999-му одружилися, – ось так коротко Лариса пригадує їхній довесільний період. 

 А вже потім, коли мова зайшла про те, як освідчувався їй майбутній чоловік, як покликав заміж, цей спогад «обростав» такими незабутніми моментами: 

– Одного разу ми навіть посварилися. Дійшло до того, що я сказала Сергієві: «Ти від мене молодший (Лариса старша від чоловіка на три роки. – Авт.), я тобі – не пара. Залиш мене». А він на це: «Я ж люблю тебе – як можу залишити?». Отаке у нас було освідчення. А невдовзі після цього приїхав у гості до нас у Розничі. Була якраз неділя, ми сіли за стіл пообідати. І тут Сергій встає й говорить моїм батькам: «Я люблю вашу дочку – ми хочемо поженитися». То й була пропозиція руки й серця. Мама й тато на це відповіли: «Якщо Лариса не проти, то ми – теж. Щастя дочки для нас –найголовніше».
13 квітня в сільській раді Чарторийська Вейни зареєстрували шлюб. Як каже Лариса, «без будь-якого торжества». Вдома мати Сергія стіл накрила. Родина привітала молодят.

– Але того дня, вже нібито в статусі офіційної дружини, – розповідає Лариса, – я поїхала до себе додому. Ну, все ж таки ми не були повінчані. Так мене моя мама навчила…

І ще більш як два тижні чекало подружжя свого весілля, церковного шлюбу. Першого травня, якраз на день народження Сергія, воно було в Розничах, а другого – в Чарторийську, куди приїхали після таїнства вінчання в храмі села Старосілля (на той час в селі нареченої церкви ще не було).

«Відгукнися, ми всі хвилюємося – хоч смайлика пришли» 

Лариса прийшла в невістки. Ще якийсь час вони із Сергієм їздили на заробітки, а потім чоловік вже в Чарторийську працював – то в лісгоспі, то в агропромисловій фірмі «ТОВ Хайберрі». Дякуючи свекрусі, яка допомагала доглядати дітей, Лариса теж не сиділа вдома навіть тоді, коли доньки були ще маленькі. Колись і в барі працювала, і листоношею була. 

– А якось, – каже жінка, – мені запропонували місце кухаря у шкільній їдальні, знаючи, що маю таку спеціальність, – я й пішла. Тепер ця робота мене рятує. Дівчата підтримують, розуміють, як мені непросто після загибелі чоловіка. Особливо на перших порах – це ж такий стрес пережила!.. Сергій за станом здоров’я в армії на строковій службі не був – лікарі ставили йому діагноз «сомнамбулізм», тобто «лунатизм». Коли почалася повномасштабна війна, то він думав, що не військовозобов’язаний, і його не мобілізують. Але майже кожної ночі ходив чергувати на пости, облаштовані біля села. Коли ж дізнався, що ця хвороба не є перешкодою для служби, то пішов воювати. Казав: «Якщо я не піду на війну, то когось молодого заберуть. А я вже пожив…».

– Безпосередньо в зоні бойових дій чоловік був всього три дні, – розповідає Лариса. – Я навіть не почула від нього, що на війні страшно.  

У листопаді 2023 року Сергій Вейна пройшов навчання на Рівненському полігоні й невдовзі у складі 79-ї бригади вже був на Донеччині – потрапив на Курахівський напрямок. 

– Безпосередньо в зоні бойових дій чоловік був всього три дні, – розповідає Лариса. – Я навіть не почула від нього, що на війні страшно. Коли ми з ним востаннє спілкувалися по телефону, то Сергій сміявся й мене ще підбадьорював: «Ларисо, тут теж люди живуть!». Я чула вибухи. Він сказав: «Знов стріляють. Все. Я тобі ввечері подзвоню…». Це було вранці 28-го, а ввечері з ним не було зв’язку. Виявляється, його вже не було в живих. А я все писала у вайбер: «Відгукнися, ми всі хвилюємося – хоч смайлика пришли». Відповіді так і не дочекалася. Новий 2024 рік уже не був для нас святковим, бо яке то свято, коли ти – в постійній тривозі! Син убрав ялинку, сіли повечеряли.

 А 2-го січня Лариса поїхала у справах до Луцька. Коли вже верталася автобусом додому, їй зателефонував знайомий і спитав, чи то правда, що Сергій загинув. Відповіла, що їй ще ніхто про це не казав, хоч уже серце стискалося від болю, передчуваючи біду. Набрала номер доньки Насті, яка була вдома, спитала, чи нема про батька новин. «Приїдеш – тоді й скажу. Я такого не говоритиму, поки ти – в дорозі…». Врешті-решт, відкрила матері печальну звістку, яка вже й так зрозуміла, що чоловіка нема в живих.

– Ми тоді їхали із сином, – пригадує вдова, – всю дорогу додому проплакали. Я вже не пам’ятаю, як зійшла на зупинці в Чарторийську, як дійшла до хати. У дворі мене чекали працівники військкомату з офіційним повідомленням. Виявляється, з 28 грудня Сергій лежав на полі бою – його не могли забрати через постійні ворожі обстріли.

Хоронили Сергія Вейну 5 січня. Лариса згадує про цей день із вдячністю на адресу односельців за їх небайдужість і підтримку. Вона з болем говорить  про те, як важко пережили (переживають!) втрату батька діти.

Особливо – син, якому було лише одинадцять років, коли тата не стало:

 – Одного разу ми їхали з Богданчиком в автобусі. На зупинці, здається, в Новосілках до салону зайшов якийсь чоловік із хлопчиком. Бачу, мій син відвернувся до вікна й… плаче. «Що таке?» – питаю. А він показує на цих пасажирів і слова не може сказати. Він – ще зовсім дитина, йому так не вистачає тата…

«У нас було б срібне весілля»

Нинішньої весни, першого травня, було б двадцять п’ять років, як вони одружилися. Печальним був цей ювілей для вдови. Того дня на своїй фейсбук-сторінці Лариса виставила світлини з їхнього таїнства вінчання з лаконічним підписом: «У нас було б срібне весілля». А ще додала одну з останніх світлин, на якій вони – удвох із Сергієм. Прибравши кольори, зробила фото чорно-білим: після загибелі чоловіка життя для неї буквально втратило свої яскраві барви.

До тої «проклятої війни», як каже, в них все було добре. Подружжя планувало подорожі, яких, мабуть, не могли собі дозволити раніше, поки діти росли. Старша дочка вже закінчила педагогічний коледж, молодша – навчається у Львівському лісотехнічному університеті. Тільки син – ще школяр, семикласник, тож доведеться самій піднімати його. Коли про це зайшла мова, Лариса розмірковувала:

– Сестри Сергія допоможуть – вони не забувають про нас. Але без чоловіка – все одно важко. Тішить, що Богдан – хлопчик слухняний, розумний, з ним не повинно бути проблем. Хоч треба думати, аби виріс не «маминим синочком», а справжнім чоловіком. Добре, що у нього є рідні дядьки – матиме з кого брати приклад.

…Ми спілкувалися в приміщенні Чарторийського ліцею, в їдальні якого жінка працює. У фоє навчального закладу облаштовано куточок пошанування Героїв, які віддали життя за Україну. Один мешканець села загинув ще у 2014 році, беручи участь в АТО, а четверо – в повномасштабну війну. Серед них – її Сергій. Посмертну нагороду чоловіка – орден «За мужність» ІІІ ступеня – вдові вручили нинішньої осені, напередодні Дня захисників і захисниць. А як би їй хотілося, щоб все було, як колись! І не треба ніяких відзнак, пошанування – тільки б жив її Сергій…

– Я відчувала його любов, – каже вдова. – Він мене шкодував, допомагав у всьому. Інколи й балував…

А ось стосовно того, у чому проявлялося це «балував», – такий спомин: 

– Чоловік подаруночки мені робив – від коханої людини навіть дрібничку приємно одержати, не скупився на ніжність і добрі слова. Він мені готував найсмачнішу в світі каву! Тепер я, ніби все так само роблю, як Сергій, а вона все одно – не така.

Жінка пригадує, як, бувало, вранці, коли ще всі спали, вони з чоловіком любили сісти у дворі за столиком і пити ту смачну-пресмачну каву. А вже потім починали залагоджувати свої домашні справи. Цьогорічної весни, літа, осені Лариса пила свій улюблений напій сама й згадувала коханого. І кава була особливо гіркою, мовби розбавленою вдовиними сльозами. 

Катерина ЗУБЧУК.

 

Останніми днями у боях за Україну полягли мужні сини Волині

Олександр РУМІН – боєць із міста Луцька;
Юрій ТРУШИК –  боєць із міста Луцька;
Олег ТАНАНАЙКО – боєць із села Літогоща, що на Рожищенщині;
Андрій БОГДАНЧУК –  боєць із селища Луків, що на Турійщині;
Олександр ПШИКОВ – боєць із міста Ківерці;
Андрій ТИХИЙ – боєць із міста  Горохів;
Олександр ЛУНГОВ – боєць із селища Рокині Луцького району;
Валерій САРАПІН – боєць із села Мизове, що на Старовижівщині; 
Олег ПОДЛІПІНСЬКИЙ – боєць із міста Ковеля;
Роман РИБЧУК –  боєць із міста Ковеля; 
Віталій ВЕРЕМЧУК – боєць із села Дубове Ковельського району;
 Борис ЛЕЛЯК – боєць з міста Володимира; 
Андрій ХОМИЧ – боєць із села Кукли, що на Маневиччині; 
Олександр ДРУКАЧУК – боєць із міста Ківерці; 
Микола АРШУЛІК – боєць із села Грузятин, що на Маневиччині;
Сергій ЦЬОПИЧ – боєць із села Нові Червища Камінь-Каширського району;
Максим ХАЦЕР – бойовий медик із міста Ковеля;
Нікіта КОВАЛЬЧУК – боєць із села Новосілки Володимирського району.

Вічна пам'ять і слава Героям!