Велика сім’я Головчаків, в якій росте три сини й три доньки, втратила чоловіка, тата – своє друге, сильне й надійне, «крило».
Воїн з Волині, у якого 6 дітей, віддав життя за Україну
«Заспокойся, не плач, скоро буду вдома, я ж у тебе – везунчик». – Це були останні слова, які я почула від свого Женіка, – каже Любов Головчак, чоловік якої віддав життя за Україну. – Ми розмовляли з ним вранці 8-го жовтня – того ж дня він загинув… Без батька залишилися шестеро неповнолітніх дітей – синів і дочок подружжя Любові та Євгена Головчаків
«Те, як ми познайомилися, вперше зустрілися – це незвичайна й романтична історія»
Наше спілкування почалося з того, що жінка розповіла про їхню з Женіком, як вона найчастіше називала свого чоловіка за життя, любов:
– Те, як ми познайомилися, вперше зустрілися, – це незвичайна й романтична історія. Згадую про це завжди зі щемом у душі. Він служив у морфлоті, в Криму, разом із моїм двоюрідним братом. Родич і дав йому, на його прохання, мій контактний номер. Той, хто пам’ятає ті роки – початок 2000-х, знає, що дві секунди телефонної розмови були безкоштовні. За цей час можна сказати: «Привіт, як ти?». І ми цим користувалися. У нас було дев’ять місяців заочного знайомства. За цей час вже багато довідалися один про одного і про плани на майбутнє. Женя казав не раз: «Я приїду – й ми одружимося»…
Євген Головчак, до речі, народився в українському Криму – в селі Сизівка Євпаторійського району. Коли йому було п’ять років, його батьки переїхали в село Криничне тодішнього Маневицького району. Звідси й на строкову службу йшов.
А ось Люба, по суті, заради того, щоб була більша ймовірність зустрітися з ним, покинула своє рідне село Кортеліси, що на Ратнівщині у прикордонні з білоруссю, й приїхала до Луцька.
Зареєструвалася в центрі зайнятості, там дали їй направлення в училище, де вона здобувала фах бармена-офіціанта. Дівчина навчалася й працювала.
– Мені було все одно, де вчитися, – каже жінка, пригадуючи цей період свого життя. – Думка була лише про те, що за якийсь час побачуся з Євгеном. Закоханість вже була. І, коли ми зустрілися, я не розчарувалася: що очікувала, те й мала наяву. Це було у вересні 2006 року, а в червні 2007-го ми офіційно зареєстрували шлюб.
Весілля вони не справляли. Ніби наперед знали, що в них буде велика сім’я, яка потребуватиме чималих вкладень. Люба, як зараз пригадує, мало сиділа з дітьми вдома. Їх доглядала мати Євгена, а вони з чоловіком їздили в Польщу чи ще кудись, щоб заробити грошей, бо то добудовувалися, щоб поліпшити житлові умови, то треба було мати кошти, щоб зібрати дітей до школи, як попідростали. А ще ж хазяйство тримали. Євген сам трактор змайстрував, обробляв ним не лише свій, а й людські городи.
«Я так не зможу – мушу йти на війну»
Бувало, що Євген їздив на Київщину й працював там на пилорамі. Коли почалася повномасштабна війна, він якраз повернувся додому. З перших днів чергував на блокпостах, облаштованих біля села.
– Йдучи з дому, Женя завжди ставив машину в напрямку на дорогу, щоб, у випадку чого, я могла вивезти синів і дочок в безпечніше місце (він же свого часу навчив мене їздити на автомобілі), – пригадує жінка. – По правді, коли староста села принесла чоловікові повістку, то в мене був шок. У нас же – шестеро неповнолітніх дітей! І вона забрала, до речі, той документ. Але ж як тільки староста пішла, додому нагодився Женя. Коли я сказала йому про візит представниці влади й про мою реакцію на повістку, то почула від нього: «Я так не зможу – мушу йти на війну, бо коли росіяни прийдуть сюди, то будуть знущатися над тобою й дітьми. Ти маєш мене підтримати». І в мене не було іншого виходу – я, хоч з плачем, болем, прийняла вибір чоловіка. Він сів у машину, наздогнав старосту й забрав повістку.
Це було 26 лютого, але мобілізацію все відкладали, бо вже багато людей набрали (про це повідомляли в групі у вайбері). І тільки 7 березня Євгена Головчака викликали у Ківерцівський військкомат. Він зібрав необхідні речі й поїхав. Дружина його проводжала. Не обійшлося й без сліз.
«Не плач, – заспокоював її чоловік. – У мене ж є посвідчення, що я – багатодітний батько. Мене десь тут, в тилу, залишать. Але піти, відмітитися я мушу».
Коли староста села принесла чоловікові повістку, то в мене був шок. У нас же – шестеро неповнолітніх дітей!
– А того ж дня, – розповідає вдова, – Женя зателефонував і сказав, що їде на Володимир. Я почала допитуватися, чи він показував своє посвідчення. Він запевнив, що – так. Але, як виявилося, із нашого села було троє багатодітних чоловіків, і ніхто з них не пред’явив у військкоматі свого посвідчення. Євген був в артилерії. Він не признавався, де саме знаходиться. Це вже тоді, коли після його загибелі прислали мені речі, документи, то я пересвідчилася, що він був у найгарячіших точках і під Києвом, і на Харківщині, Херсонщині, Донеччині…
Через три місяці, зрозумівши, що Євген – на передовій, а про те, що в нього є шестеро неповнолітніх дітей, він нікому так і не говорив, його дружина найняла адвоката й почала добиватися, аби чоловіка повернули хоча б на територію Волинської області.
– Але я програла, – каже пані Люба, – і перший суд, і другий – апеляційний. Бо, як мені пояснювали, на той час, як він був мобілізований, закон про відстрочку призову для багатодітних батьків ще не вступив у дію.
Жінка пригадала й таке. У травні Євген був десять днів удома – вона добилася, щоб його відпустили у зв’язку з тим, що найстаршому синові, Віталію, робили операцію на нозі. Дружина просила чоловіка, щоб не вертався в частину. Мовляв, тобі за це нічого не буде – в тебе ж шестеро неповнолітніх дітей. Але у відповідь чула одне: «Як я не поїду – там мої побратими?» Можна лише поміркувати, що, якби тоді Євген Головчак не зробив такий вибір, то зараз був би живий. Але, видно, «у Бога на кожного з нас – свій план…».
«Побачила, що до мене з нашого подвір’я йде чоловік у військовій формі, і тоді моє серце… впало»
– Сім місяців – з березня – по жовтень 2022-го – я жила й не жила, – повертається думками Любов Головчак до тих днів, коли чоловік був на війні.
– Зазвичай, дуже любила ходити по ягоди, гриби, а то відмовилася від цього заняття. Все здавалося, що піду до лісу, а там не буде зв’язку, і Женя не додзвониться до мене. Востаннє ми розмовляли 8 жовтня. Він подзвонив вранці. Я дуже плакала, бо дві доби не виходив на зв’язок, а тут нарешті почула його голос. Була буквально в істериці, а чоловік каже: «Заспокойся, не плач, скоро буду вдома, я ж у тебе – везунчик». Ми домовилися з ним, що він зателефонує мені через два дні, в понеділок. 8 жовтня був дзвінок від заступника його командира: «Пані Люба, можете скинути мені повторно всі документи – закон набрав чинності, тож Євген післязавтра буде вдома». Я так і зробила…
А ось від чоловіка вже більше не було вісточки. Він загинув в день їхньої останньої розмови, якраз тоді, коли жінка надіслала документи в частину й уже мала надію, що скоро зустрічатиме свого Женіка вдома. Зараз її мучить думка, що, може, все склалося б по-іншому, якби вона цього не зробила саме в той день. Ще довго не покине її такий спогад:
– Пішла, прихопивши телефон, на город, капусту вирізувати – за роботою, думала, буде легше – не панікуватиму. Але, коли в якийсь момент глянула на хату, то побачила, що до мене з нашого подвір’я йде чоловік у військовій формі, і тоді моє серце… впало. Бігла назустріч і питала: «Він – живий?». – «Ні, його поранення було несумісним із життям», – почула у відповідь.
– Зазвичай, дуже любила ходити по ягоди, гриби, а то відмовилася від цього заняття. Все здавалося, що піду до лісу, а там не буде зв’язку, і Женя не додзвониться до мене.
Життя Євгена Головчака обірвалося біля села Петропавлівка Куп’янського району. З того часу, як каже жінка, почався новий відлік її життя. Старші діти розуміють, що батька нема, а ось найменшенькій – Світлані, котрій було лише одинадцять місяців, коли тато пішов на війну, важко це пояснити. І в той же час, за словами пані Люби, саме ця дитина, напевно, послана їй Богом для того, щоб вона не здавалася:
– Якби не Світлана, яка завжди зі мною, то не знаю, як все пережила б.
«Хто пробував їсти цю «кашу», яку я їм, той не осудить мене»
Ось уже рік Любов Головчак й четверо менших дітей живуть у селі Тростянець на Ківерцівщині. Двоє старших залишилися з бабусею, матір’ю їхнього тата, в рідному Криничному. Стосовно цього жінка сказала:
– Коли Євген ще був живий, то говорив мені: «Якщо зі мною щось станеться, то я хочу, аби ти купила собі хатину й спокійно там жила з дітьми». Я сердилася на нього, бо не допускала й думки про те «щось станеться». Але з часом, коли чоловіка справді не стало, зрозуміла, чому він так мені казав. Свекруха відмовилася від своєї частки грошової виплати по втраті сина на користь онуків. Я їй казала й кажу, що нам нема чого ділити, – вона назавжди залишиться для мене матір’ю мого чоловіка, бабусею наших із Євгеном дітей. Але в той же час розумію, що тепер, коли її сина нема, й це її невимовний біль, я для неї – ніхто. Дякую долі за такого чоловіка, яким був мій Женя. Я була за ним, як за кам’яною стіною, і ось тої «стіни» уже нема. Мені самій треба йти далі заради синів і дочок, яким потрібно бачити не сльози мами, а її усмішку. Я купила будиночок у Тростянці. А ще придбала квартиру в Луцьку – на майбутнє для дітей. Катя, яка навчається в обласному ліцеї з посиленою військовою підготовкою, вже зараз користується цим житлом…
І, нарешті, – те, про що, за словами жінки, не можна промовчати, бо «все таємне колись стає явним»:
– Знаєте, за якийсь час після загибелі Євгена я зустрілася з осудом людей. Одні говорили, що я нажилася на смерті чоловіка. Інші обурювалися, як я так можу. Це вже з приводу того, що я хочу мати підтримку і пробую влаштувати нове особисте життя. В мене з’явився інший чоловік. Ми – не одружені, але живемо в цивільному шлюбі. Ось це дехто найбільш і засуджує: «Як вона так може – встати і йти далі?». Хочу сказати одне з цього приводу: «Хто пробував їсти цю «кашу», яку я їм, той не осудить мене» і не здивується, що я хочу мати опору, захист і для себе, й для своїх дітей.
…Любов Головчак в 34 роки стала вдовою. Хоч жінка не любить, як зауважила, слова «вдова», бо «всі, хто втратив на війні своїх чоловіків, назавжди – дружини Героїв, таке звання – навіки». А ще пані Люба говорила з болем:
– Нас в інтернеті обговорюють. Пишуть, що ми – мільйонерки. Думаю, ніхто тих мільйонів не хотів би, тільки б їхні сини, чоловіки, брати були живі.
Впевнена, що всі, хто втратив на війні рідну людину, маючи хоч якісь гроші, частку їх віддають на потреби наших бійців. Я особисто знаю багато таких жінок (і не тільки поміж удів, а й дружин нинішніх захисників України), котрі не сидять, склавши руки, а тим більш – не п’ють, не курять (і таке можна почути!), а допомагають наближати Перемогу.
І пані Люба, долучаючись до благодійності, донатить, ніколи цього не афішуючи, бо «добрі діла – не для того творяться, аби хтось сказав, яка ти – молодець. Просто треба розуміти одне: якщо воїни там, на передовій, складуть зброю, то ми покладемо голови тут».
