Молодий «Рядовий» на солдатську долю не нарікає

…із вірності чотирилапого бійця

Фронтові історії вражають. Навіть розказані в телефонну слухавку, вони хвилюють до сліз втратами Героїв, заставляють безперестанно перейматися мріями солдатів повернутися додому, уявляти їхні думки та молитви перед «нулем», мороз, окопи, смертоносні грози з снарядів, мінометного вогню… Хоча саме про жах ворожих атак навіть мої найкращі друзі-захисники воліють мовчати. Поміж тим охоче розповідають про свої буденні цікавинки.  

– Глянь, яких маю друзяк – Барсика й Валета. Вони в нас «на балансі». Приблудилися звідкілясь такими маленькими, що вміщалися в долоню. Виросли вже. Возимо їх з собою навіть на ротацію, – розказує поміж іншим вдогін за світлиною з чималими собацюрами військовослужбовець 100-ї окремої механізованої бригади Анатолій Савчук родом із села Печихвости Горохівської територіальної громади.

А від мого 54-річного кума, горохівчанина Ігоря Єлісєєва, котрий від Великодня цього року служить у 118-й окремій механізованій бригаді, теж не відходить чорно-білий красунчик – «трофей» його бойового побратима й сусіда по бліндажах Руслана з Львівщини.

Чи не всі, хто ділить із цим бійцем стіл, окопи й бойові поля, знають місце народження його чотирилапого друга. Руслан знайшов те щеня в місті Путивлі Сумської області, щойно воно з’явилося на світ. Крихітному, безпомічному, сліпому створінню  рятівник дав кличку «Рядовий», яка буквально не обіцяла легкого життя.

Фраза відомого письменника Іллі Еренбурга «Побачити Париж та померти!» завжди звучала для мене магічно.      

Та, схоже, молодий «Рядовий» на солдатську долю теж не нарікає. Хіба що дуже нервує, коли господар збирається на «нуль», а що вже сумує, виглядаючи його, то те чекання важко бачити навіть чоловікам, котрі щодня дивляться в очі смерті.

Минулого місяця Руслан знову був в епіцентрі пекла на Херсонщині, а коли в пору не повернувся, собака став  випитувати щось про хазяїна безперестанним гавкотом.  Хтось не зауважив, як протиснувся в примітивну бійцівську оселю, скочив на Русланове ліжко й ніби прикипів тілом до тої постелі, а очима – до дверей настільки, що, здавалося, ніяка сила не зведе його звідти. Мабуть, шукав усім єством тепла справжнього друга...

Три тижні поспіль «Рядовий» мало що їв навіть із рук Ігоря Єлісєєва, кращого друга свого хазяїна. Розумник зрідка за потреби  виходив надвір, та й миттю повертався на Русланові нари, а його з них уже ніхто й не проганяв.

…Похід на «нуль» затягнувся. Аж через три тижні господар зайшов у «дім». Став на порозі втомленим до невпізнанності, та «Рядовий» признав би те обличчя навіть серед тисяч чоловіків.

Ігор Єлісєєв каже, що щирість цієї зустрічі не вмістилася б в усіх словах світу, призначених описати її. Він пробачив «Рядовому» навіть розірвані ним кросівки (на радощах пес хотів поділитися з господарем всім, що протягом кількох днів траплялося йому на очі).

Нині бойові побратими й пес несуть службу на новому місці. Дружелюбний «Рядовий» теж усюди приживається швидко. Він навіть знайшов собі кудлату подружку та друга, та чи пощастить їм так, як пощастило йому з господарем, сказати важко.

Сумних до болю історій із цього приводу через війну, на жаль, теж багато.  

…що побачила – і… залишилася враженою, але живою

Фраза відомого письменника Іллі Еренбурга «Побачити Париж та померти!» завжди звучала для мене магічно, настільки хотілося відкрити для себе це місто кохання, неперевершеного шарму, романтики, мистецтва, моди, розваг, елегантності,  шопінгу… Хай там що, помирати, звісно, не збиралася, але й розчаровуватися, наслухавшись неперевірених фактів про крадіжки у метро чи паризькі брудні вулиці, теж не хотілося.

…Я познайомилася з Парижем, коли осінь ледаче мережила всі дерева своїм золотом, ніби милостиво дозволяла їм ще хизуватися зеленим літнім вбранням.  Описувати красу та велич мегаполіса цієї пори не візьмуся навіть найгарнішими словами. З нього просто неможливо забути жодного кроку на, до слова, взірцево чистих вулицях у центрі. Читати з картин у Луврі історію світу, людських стосунків, поразок, перемог, дивитися  на «Джоконду» та вечірнє сяйво Ейфелевої вежі хочеться нескінченно.  Було незабутньо на автентичному Монмартрі, у Люксембурзькому та саді Тюїльрі, біля монументального Нотр-Дам-де-Парі, на мостах швидкоплинної Сени, площах, вулицях і вуличках – усіх різних настільки, що навіть туристу важко заблукати серед визначних місць. З жіночої цікавості не обминула і Єлисейські поля, що славляться Тріумфальною аркою, архітектурою, квітами й розкішшю ресторанів, безліччю магазинів та галерей. Для європейців ціни не «кусаються», із зарплатами пересічних українців шопінг починати не варто.

Серед гомінкого міського говору часто-густо бриніла рідна українська мова, а ще частіше – осоружна російська. У Луврі не могла не заговорити до гурту юних дівчат, як з’ясувалося, киянок, котрі живуть у Франції з початку війни в Україні, а на площі Згоди ноги самі повернули до молодого вуличного співака, який, акомпануючи собі на гітарі, виспівував пісню тернопільського рок-гурту «СКАЙ» «Тебе це може вбити», а відтак – пісні Святослава Вакарчука та його «Океану Ельзи». 

«Мої батьки – з Рівненщини, а я вже тут народився», – вступає він у кількахвилинну розмову, зачувши моє питання українською. Поміж тим впіймала себе на думці, що почуваючись протягом чотирьох днів «мадам», не побачила ніде жодного прапора України, пригадавши, що синьо-жовтим знаменом як символом підтримки нашої країни в воєнні роки втішалася, скажімо, в Барселоні, Стокгольмі, Порту чи Амстердамі. Не хочу за це грішити на всіх тамтешніх жителів, бо не всюди ж була. І Франція  пообіцяла підтримати план перемоги України та співпрацювати з українськими чиновниками, про що недавно заявив міністр закордонних справ Франції Жан Ноель-Барро під час візиту до Києва! А ось повага, скажімо, парижан до своєї мови вразила неймовірно. Починаючи з аеропорту, доводилося англійською допитуватися про транспорт та інші туристичні потреби. Зачувши її, місцеві (і не лише мені) допомагали порадами, та якось, м’яко кажучи, мляво й не надто гостинно. Знала про те, що французи воліють розмовляти рідною мовою і поважають за це туристів, та навіть відчувши від цього дискомфорт, віддала належне гідності цього народу думкою: «Молодці! Дай, Боже, всім російськомовним співвітчизникам, які звуть себе українцями, такої далекоглядної мудрості!». 

Леся ВЛАШИНЕЦЬ, редакторка відділу інформації газети «Волинь».

Читайте також: «На Волині рятували чоловіка, який впав у криницю».