«Я не потрібна своїм дітям. Як жити з цим?». Історія на вечір

Генрі знімав свого ковбойського капелюха, коли Катерина молилася. Він поважав Кет і її молитву на незрозумілій йому слов’янській мові.    

…Катерина збиралася додому, в Україну. Довгі п’ятнадцять років працювала у далекій Америці. Заощаджувала гроші не для себе – для дітей, а пізніше й для онуків. Рахувала: за вартість квитка додому можна купити для сина й доньки стільки всього… І відкладала побачення з Батьківщиною на потім.

Коли діти вивчилися, одружилися, купили квартири, народили внуків, вирішила: час повертатися додому. До свого однокімнатного помешкання у «хрущівці». Зробить ремонт після квартирантів, купить нові меблі…

«Я повертаюся», – сказала Катерина під час розмови з донькою Галею. «Мамо, ви – жартуєте? Тут – такі ціни жахливі! Життя –дороге. У вас же внуки! Хто їм допоможе? – «заламувала руки» Галя. – Ромчин малий часто слабує. Ліки…». 

«Галю, твій брат має гарну роботу, його дружина також. І я допомагала», – виправдовувалася Катерина. 

«Ой, мамо, ті гроші, як пісок. Та й хату ми здали квартирантам на три роки. Не виганяти ж їх тепер на вулицю. І копійка якась «капає». Побудьте ще півтора року в Америці, поки є квартиранти. Ще трохи грошей заробите», – переконувала донька. 

«Попередь ще раз квартирантів: півтора року і ні дня більше! – відрізала Катерина. – І вчіться з Ромкою жити за власні кошти». 

«Мамо, що з вами? Ви…».

– Кет, – якось сказала Дороті, – або ти не маєш серця, або воно в тебе – дуже велике і неймовірно добре.      

Катерина більше не хотіла слухати Галину. Вона зрозуміла: ні доньці, ні синові – не потрібна. І це так неймовірно боліло! Пекло!      

        – І що тепер робити? – запитувала сама в себе жінка. – З роботи пішла. Через тиждень наймане помешкання маю залишити. А квиток додому? Треба зателефонувати Дороті й попередити, що до аеропорту мене везти не потрібно. «Господи! Чому?» – «закричала» душа…

Коли Катерина овдовіла, Галя і Ромчик ще малими були. Важко доводилося. Надя, старша сестра, давала зі своїх дітей одяганки, з яких ті виросли, батьки підсобляли харчами. А потім… 

Катерина довго не йняла віри – виграла «зелену карту». На сімейній раді вирішили: діти залишаться вдома. Ромко ось-ось десятирічку закінчить, Галя – дев’ятий клас. Вчитимуться в українських вузах. Родичі опікуватимуться дітьми. До Америки Катерина поїде сама. Попрацює, допоможе дітям вивчитися, а далі буде видно…

– Дороті, я не лечу додому! Я там нікому не потрібна! Я мушу тут залишитися ще на деякий час! Дороті, я не можу так жити! – ридаючи, казала Катерина у слухавку своїй американській подрузі.  

Дороті – не з тих американок, які люблять сентименти. Але до Катерини ставилася по-особливому. Їй було шкода українки, яка щороку святкує без своєї родини Дні подяки, Різдво, яка довго не бачила своїх дітей. Не була на похороні батьків. Яка зароблені гроші посилає дорослим доньці і синові. Останнє взагалі заганяло Дороті в ступор. Їй годі було уявити, що американська жінка може податися на край світу, аби все життя працювати на своїх дорослих дітей, а потім – і на внуків.

   – Кет, – якось сказала Дороті, – або ти не маєш серця, або воно в тебе – дуже велике і неймовірно добре.  

Дороті зрозуміла: справи у її подруги – кепські.

– Кет, я скоро приїду. Не хвилюйся, будь ласка.

Коли Дороті переступила поріг, Катерина знову зайшлася плачем:   

– Дороті, я не потрібна своїм дітям. Як жити з цим? Пробач, це – мої проблеми. 

– Пам’ятаєш, Кет, коли ти мене запросила до своєї церкви, я сказала: «Які гарні картини!» А ти відповіла: «Це – не картини, це – ікони, це – живий Бог. Він завжди і всім допомагає». Ти купила і подарувала мені маленьку іконку. Я не вірила в Бога. Але в твоїй церкві було так гарно, так спокійно. Мені захотілося молитися, але я не вміла. Ти сказала: «Дороті, просто розмовляй з Богом.

Розповідай йому, що хочеш, запитуй. Це й буде твоя молитва». Я не знаю жодної молитви. Я інколи просто розмовляю з Богом, як ти мене вчила. Я вірю: твій Бог мене чує. А ти ж віриш у Нього більше, ніж я. Ти завжди вірила. Кет, все буде добре. Ти ж віриш?».

– Люба Дороті, дякую…

– Кет, а зараз поїдемо до мене. Щось придумаємо. На роботу ти зможеш повернутися. Ах, ми запізнюємося. Має приїхати Генрі. Не хочу змушувати його чекати.

Генрі – вдівець, фермер. Його дружина померла під час пологів. Так і залишився жити сам. Чоловік давно товаришував із сім’єю Дороті. Родини Генрі і чоловіка Дороті – Джека – походили зі Скандинавії. Це й здружило їхні сім’ї.

Дороті якось сказала:

– Кет, ти подобаєшся Генрі. Але він так давно втратив дружину, що вже, здається, звик до самотності.

– Дороті, я приїхала в Америку не шукати чоловіка. Я приїхала працювати.

– У твоїй країні всі жінки відмовляються від особистого життя?

– Я – щаслива…

– Кет, я інколи тебе зовсім не можу зрозуміти! Але якщо Генрі…

Джек, Дороті і Генрі міркували, яким чином допомогти Катерині.

– Кет, чи можу я тобі запропонувати… заручитися? І ти зможеш жити у моєму будинку у статусі нареченої, – раптом ошелешив усіх Генрі.     

– Я не збираюся заміж, Генрі.

– Ми можемо бути заручені довго… Скільки захочеш...

– Кет, – аж підстрибнула майже шістдесятирічна Дороті. – Кет, люба, подумай…      

Генрі то знімав, то одягав свого ковбойського капелюха – хвилювався.

– Генрі, – мовила збентежена Катерина, – я не знаю. Ми справді можемо бути заручені довго?   

…Генрі подобається український борщ, який він називає, «рожевий суп». І смачне м’ясо, яке Кет чомусь називає «заєць». Й інші страви, назви яких Генрі ніяк не може запам’ятати. І море квітів біля будинку. І те, що уперше за довгі роки запросив до себе гостей на День подяки. Дороті з Джеком не могли нахвалити страви, приготовлені Кет. А неймовірний смак тієї індички він пам’ятатиме завжди… 

Але найбільше йому подобається Кет – близька й далека водночас. І він сумує від однієї лише думки, що ця фантастична жінка може полетіти до своєї далекої країни і більше не повернутися.    
А Катерина поспішає до старого дерева. І коли вітер жене хмари на схід, вона посилає з ними молитви на рідну землю. І смуток, і любов…