Знаний аграрій Волині Віталій ЗАРЕМБА: «Сільське господарство – це наука, яка вимагає творчого підходу. Тому тут є в чому себе проявити»

Завітавши до його затишного кабінету, відразу відчула надзвичайно сприятливу ауру, благодать, яку може випромінювати людина, помисли якої – чисті і ясні, як вранішній схід сонця.

До слова: Віталій Миколайович – дитина села, бо народився, зростав, черпав науку життя від батьків-хліборобів, куточка рідної землі на Рівненщині. Пригадую слова, які він сказав під час однієї розмови: «Як приємно було взяти вранці в руки мотику та вийти на город, нагнутися і дати рослинці життя. Від цих приємних спогадів нікуди не втечеш, не заховаєшся, а я і не прагну цього, бо вони для мене – дорогі і рідні».

Запрошую до розмови цю шановану людину, щоб ще раз розворушити її спогади, відповівши на запитання нашої анкети.

Анкета читача «Волині»:

 1. Прізвище, ім’я, по батькові, посада… Заремба Віталій Миколайович, співзасновник сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Романів», Заслужений працівник сільського господарства України.

2. З газетою «Волинь» я… більше 45 років, з тих пір, як після закінчення Рівненського сільськогосподарського технікуму отримав направлення на роботу в чаруківське господарство. Тут і відбулося моє перше знайомство з цим виданням. Його не можна було не читати, адже там про людей села дуже багато писали, про різні соцзмагання, показники у тваринництві. Гідне місце на її сторінках займали історії працівників різних галузей: і заводчани, і тваринники, медики, вчителі…  Хочеш чи ні, а рука тягнулася до газети, щоб дізнатися щось нове. Вона була і є обличчям нашого Волинського краю. Тому завжди одним із перших передплачених видань була «Радянська Волинь», згодом – «Волинь». І до сьогодні ціную і передплачую це авторитетне видання. Шкода, що друковані ЗМІ потрапили в таку скрутну ситуацію і практично не мають ніякої підтримки від держави. На жаль, вони є кинуті на самовиживання. Особисто знав і цінував працю редакторів газети – Полікарпа Гервасійовича Шафету, Степана Дорофійовича Сачука, які мають гідного продовжувача набутого, – Олександра Олександровича Згоранця.

3. Три людини, яким я найбільше вдячний у житті… Із-поміж прожитого й пережитого важко виокремити лише трьох, але, щонайперше, вдячність і велику синівську повагу бережу у своєму серці до моїх батьків. Своєму професійному зростанню, непростій науці життя завдячую прекрасній неординарній людині, свого часу, першому губернатору Волині, представнику Президента України у Волинській області – Володимиру Івановичу Блаженчуку, який розгледів у мені потенціал і з місця голови колгоспу запросив мене на посаду заступника представника Президента в області. Це були 80-ті роки. Завжди велику підтримку і надійне плече відчував і відчуваю від дружини – Алли Модестівни, за що їй – велика вдячність.

При будь-яких обставинах потрібно бути людиною. Напевно, це і є моє життєве кредо.

4. Коли усвідомив сенс слів: «Хвала рукам, що пахнуть хлібом»… Важко сказати, коли по-справжньому відчув смак хліборобської праці. Це почуття супроводжує мене і понині, але переконаний, що з самого початку своєї трудової діяльності дуже хотів працювати, хоча толком у галузі сільського господарства мало що й знав. Прагнув навчатися, запроваджувати новації, і так, рік за роком, починаючи з 1982-го, відколи став у романівському колгоспі імені Горького головою, це господарство почало розвиватися. Окрилювала думка: значить – працюємо у правильному напрямку. Сільське господрство – це наука, яка вимагає творчого підходу. Тому тут є в чому себе проявити.
«Хвала рукам, що пахнуть хлібом…» Це – той самий селянин, хто біля плуга, тваринник – на фермі, члени буряківничої ланки – під пекучим літнім сонцем, які віддавалися праці сповна, раділи здобуткам, старалися, щоб було краще. Їх розпирала гордість, що причетні до позитивних зрушень. І значення цих слів реально усвідомлюю тоді, коли відчуваю і бачу, що люди в це повірили, і життя їх значно змінилося у кращу сторону.

5. Збір урожаю 2024 року це… – завжди хвилююча подія. Хоча цей процес йде у послідовності: спочатку урожай закладають, згодом його доглядають, а лише тоді – кінцевий результат. Цьогорічний дався нелегко, особливо вплинули літні погодні умови, коли впродовж 40 днів температура повітря сягала високої плюсової позначки, і не було жодної краплі дощу. Страждали і рослини, і тварини. Навіть у тваринницьких приміщеннях зі спекою не справлялася сучасна система охолодження. А ще, що стосується збирання, то у минулих роках були структури, які сприяли збору, реалізації продукції. Сьогодні ж кожен – сам по собі. Що стосується врожайності, то можу сказати, що серйозно не добрали соняшнику, сої, кукурудзи (підгоріла). Хоча жодного року не було так, щоб можна було сказати: «У нас – все добре!».

6. Що найбільше цінуєте в людях… Віру в себе. Ще з початку своєї трудової діяльності намагався завжди підтримувати людину, вдихнути в неї надію, що вона може змінити життя на краще. І коли бачив, що вона змінюється, перероджується – я радів цьому. Мені було і є приємно, коли людина досягає успіху і дякує за допомогу.

7. Мене проймає до сліз, коли… усвідомлюю реальні події, що відбуваються у нашій країні. Російська агресія поділила наше життя на «до» і «після», буквально покалічила, поламала багатьох… Поповнили лави ЗСУ і жителі Романівської громади, зокрема – 11 працівників нашого товариства. На жаль, загинули, захищаючи Україну, інженер з охорони праці Олександр Василюк, електрозварник Микола Корнійчук, які могли б ще жити й жити, працювати, бути корисними родині й громаді. Це – дуже болюча тема. Як на мене, то зараз кожна свідома людина страждає і мучиться, переймається долею рідної землі і хворіє тим, що відбувається. Тільки безсердечні люди не усвідомлюють, що завдяки нашим воїнам, які нині в окопах, ми тут можемо у теплі спати, гуляти, працювати. По факту, війна з екрана телевізора і розповідей бійців зовсім різниться. Тому «Єдині новини», на які закладають мільярдні кошти, несуть розчарування. До кінця все зрозуміти дуже важко. Просто треба у пошані схилити голову перед тими, хто віддав свої життя за Україну, і тими, хто зараз мужньо її захищає.

8. У позаробочий час Віталій Заремба… – простий сільський чоловік, який любить поратися біля будинку, працювати в саду, де підростають молоді деревця, цікавитися новинами, які щораз дивують своїм змістом. Вважаю, що належу до таких людей, які – достатньо комунікабельні, легко спілкуються з собі подібними. Можливо тому, що ніколи не ставив собі за мету когось переробити під себе, сприймаю людей такими, якими вони є. Звичайно, у кожного є своя гавань, де знаходиш затишок під час всіх життєвих буревіїв, це – родина. Я вдячний своїй сім’ї, яка у мене хоч і не дуже велика, але – дружна.

9. Коли б можна було прокрутити стрічку життя назад, що ви підправили б чи навіть викреслили… Нічого не хотів би поміняти. Якщо не вбив, не вкрав, не зрадив, то, вважаю, що доля була моїм надійним супутником у житті. Отож, ні за чим не жалкую.

10. Ваше життєве кредо… Наше життя – не односторонній рух. Завжди потрібно пам’ятати, що коли ідеш по дорозі, то треба нею повертатися назад, піднімаєшся вгору – опускатися вниз, коли просто прошкуєш – також треба повертатися до своїх витоків. При будь-яких обставинах потрібно бути людиною. Напевно, це і є моє життєве кредо.

11. Що ще хотіли б додати до сказаного… Мені повезло, що розмовляємо напередодні свята людей, які працюють на землі, у тваринницьких комплексах – Дня працівників сільського господарства. Працювати на землі, на моє глибоке переконання, це – покликання. Я хотів би побажати тим, хто його має, щоб вони мали ще й удачу. Аби Господь благословив їх всіма земними благами. І, найголовніше, щоб у нас, в Україні, запанував переможний МИР!

Ніна КОСТРУБА.

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ