«А одного дня Лапко-людоїд почав мацати нас усіх, чи є у кого ще м’ясо на кістках…»

До останніх днів свого життя колишній професор кафедри англійської філології і перекладу Київського національного лінгвістичного університету Ілько Корунець (1922–2018) пам’ятав усі жахіття, які пережив 12-річним хлопчиком. Страшнішого, казав, – не уявити.

Розповідав, як на сповіді, про те, що родину його батьків, у якій було 5 дітей, представники НКВС разом із місцевими «незаможниками» викинули на сніг із рідної хати у переддень Різдва. Забрали все – до останньої картоплини й квасолини. Пам’ятав, як помирали на його очах рідні, як божеволіло від голоду його село Семенівка Лисянського району Черкаської області і яка на смак юшка з гілочок вишні… 

Він пройшов Другу світову війну, був у нацистському полоні, голодував у концтаборі, але такого потойбічного жаху, який відчув у дитинстві, не переживав.

Родину його батьків, у якій було 5 дітей, представники НКВС разом із місцевими «незаможниками» викинули на сніг із рідної хати у переддень Різдва. Забрали все – до останньої картоплини й квасолини.

Ілько Корунець завжди й усюди вчився на відмінно, досконало оволодів німецькою, англійською та італійською, перекладав українською твори Артюра Рембо, Оскара Уайльда, Фенімора Купера, Джанні Родарі. Він навчив мистецтва перекладу кілька поколінь студентів, а до останнього засинав із думкою, чи є у нього щось на сніданок. 

«Я все маю, але ця думка – завжди зі мною, як і пережите під час Голодомору. Цей жах мене не полишає», – казав Ілько Корунець в інтерв’ю «Радіо Свобода».

 «У моєму класі у вересні 1932 року було 68 учнів. До наступного вересня дожила тільки половина»

– Нас було 10 душ у родині. Батьки мої, нас дітей – п’ятеро, наш дядько та дідусь з бабусею, – розповідав він «Радіо Свобода».

– Нас викинули з нашої хати і забрали все – до останньої картоплини і квасолини. В усіх людей все позабирали.

А ті ледарі та голота «комнезамівська» (комнезами – комітети незаможних селян. – Ред.) так раділи, що чужого кожуха забрали чи ще щось. Один такий був, то усім в селі сказав, щоб на «Маріїні чоботи» не посягали, бо то йому належить. А Марія, моя мама, ще у тих чоботях ходила.

У ті часи більшовики уже перетворили село на концтабір, хоч і без колючого дроту. Кудись виїхати з села ніхто не міг. Паспортів у селян не було, а щоб кудись поїхати, то треба було отримати письмовий дозвіл у колгоспі, якого ніхто не давав.

Тож, ми пішли жити у сусіднє село, у стару дідову хату.

Хоч пройшла вже одна хвиля розкуркулення і найзаможніших повивозили в Сибір, у селі ще ті, хто не лінувався працювати, мали і хліб, і до хліба. Родини були багатодітними.

Читайте також: Поки є українці, вогники мають світитись…

У моєму класі у вересні 1932 року було 68 учнів. До наступного вересня дожила тільки половина моїх однокласників.

Коли ми перейшли жити в інше село, я продовжував ходити до своєї школи за 3 кілометри і брав із собою мисочку. У школі давали два черпаки якоїсь гарячої рідини, яку навіть супом не можна назвати. Бо у ній не було ніякої крупи чи овочів, щось таке – чи солоне, чи кисле, як було тепле, і хоч трохи тамувало голод.

Мама моя якогось дня дала батькові золоті сережки і наказала піти кудись на базар і виміняти їх на щось їстівне. «Або ти щось принесеш, або ми усі помремо», – сказала вона. Батько взяв ті сережки і за деякий час приніс додому пів мішка кукурудзяного борошна. Мати «розтягнула» його на усю зиму.

У нас була корова, але її не було чим годувати. Доїлася вона погано, але все ж кожен із нас вранці й увечері міг випити трохи молока. Щоб корову у нас не вкрали, то щоночі біля неї спали у хліві і мама, і дядько, і дідусь із бабусею.

Пам’ятаю, якоїсь ночі зчинився ґвалт, я вийшов з хати і бачу, що один хлопець із порядної родини прийшов до нас, взяв корову за налигач і хотів вивести, а мої усі не дають. Не б’ють, а так слабко його відштовхують. А він просто мовчки тягне за налигач. Збожеволів. У нього потім уся родина померла.

«П’ятеро душ померло у нашій хаті. Хоронити їх ми сили не мали»

– Ще мама варила юшку з вишневих гілочок, а потім – і листя. Щось там у тому вареві було таке, що тримало нас на цьому світі.
Батько на той час вже був у Криму. Бо, забравши усе з села, НКВС почало забирати й чоловіків та знову відправляти їх у Сибір. Батьку вдалося втекти і дістатися Криму. Там голоду не було. Тож він час від часу надсилав нашим кумам, які не були під таким жорстким наглядом, як ми, посилку з двома хлібинами-«цеглинками». Кум уночі приносив їх нам. Досі пам’ятаю той хліб.

Голод зробив із селом страшне. У хатах та на вулицях лежали трупи, щодня їздили з колгоспу і збирали померлих. Кричали, щоб виносили їх із хат, але чим далі, тим менше хтось міг це зробити.

Я пас корову у рові біля кладовища і бачив, як одного разу молода жінка з дитинкою на руках ішла, а потім упала і не встала. Дитина плакала і повзала по її грудях. Я прибіг наляканий і розповів дідові, але той вже теж ледве ходив.

Ми ходили усі разом, поки могли, з братом та сестрами і вудили рибу. Це була така радість, коли кілька штучок вдалося зловити, бо тоді ми мали юшку з риби.

Навесні, коли з’явилася перша зелень, діти повзали по землі і їли траву. У них починався страшний понос. Ззаду просто кишка випадала. Так вони і помирали.

От одного разу ми сиділи, а прийшов Лапко, так цього чоловіка прозивали в селі, і почав мацати нас усіх, чи є у нас м’ясо на кістках. Той Лапко став людоїдом, викрадав й убивав та їв дітей.

Багато дітей і підлітків здичавіли. Навесні, коли з’явилася перша зелень, діти повзали по землі і їли траву. У них починався страшний понос. Ззаду просто кишка випадала. Так вони і помирали.

А якось після дощу виросли мухомори, і мої дві сестрички і братик їх наїлися. Через день вони один по одному померли. Досі бачу, як вони лежать у хаті на лавах. Винести їх на вулицю я сили не мав. А мати моя день і ніч десь працювала по людях, щоб крихту чогось їстівного заробити.

Померли дядько і дідусь із бабусею. П’ятеро душ померло у нашій хаті. Хоронити їх ми не мали сили. У садку була зимівка, в якій дідусь на зиму ховав вулики-дуплянки. Вона вже зруйнована була. То ми туди якось наших дотягли та й прикидали.

Я якось вижив. Пам’ятаю, як крав колосок із нового врожаю і жував зернини.

…Потім я воював, ходив в атаку, бачив обличчя ворога, був під бомбами, потрапив у полон, голодував у концтаборі, але такого жаху, як під час Голодомору, я не переживав ніколи.

Сказати, що це – пекло, це – не сказати нічого.

Сталін і Компартія влаштували лютий штучний голод і убили мільйони людей. Це був такий моральний і фізичний жах, що люди божеволіли і дичавіли.

Тепер кажуть про ПТСР (по­­сттравматичний стресовий розлад. – Ред.), я з цим синдромом живу усе своє довге життя. Немає такого дня, години, вечора і ранку, щоб не бачив ті лави, а на них – моїх сестричок і брата. Хіба на лекціях забуваюся трохи чи коли з онучками своїми…

Щороку я їжджу у своє село. Поминаю тих, кого Сталін і більшовики убили штучним голодом.

І там, у садку, де лежать останки п’ятьох моїх рідних, я поклав меморіальну дошку і написав їхні імена…

P.S. Не забудьте запалити свічку пам’яті 23 листопада 2024 року о 16.00 у День пам’яті жертв Голодомору. Цей вогник має миготіти у вікнах усіх українців… Щоб пам’ятати та щоб не забувати ніколи.

Ірина ШТОГРІН, «Радіо Свобода».

Читайте також: Волинянка Юлія Євтушик переклала для італійців книжку про Голодомор.