Це просилося до хати щастя…

Олександр кілька років мав статус заробітчанина. Попрацював не в одній чужій країні.  Саме з-за кордону Валентина отримала від чоловіка останнє послання, яке перекроїло її життя: «Привіт! Ти повинна мене зрозуміти. Я – тут. Ти – там. Синові буду допомагати. Додому не повернуся. Я зустрів іншу жінку. Не осуджуй».

Заціпеніння, сльози, біль… «Ти повинна мене зрозуміти… ти повинна…». А хто повинен зрозуміти її? Подруги радили йти до ворожки. Сусідка пропонувала їхати за кордон і з’ясувати стосунки.

– Я навчуся жити без нього, – відповідала.

З віддаленого району до лікарні потрапила родичка Валентини. Попросили, аби деколи навідувалася до неї. Бувало, сиділа біля недужої уночі. Сашко, син, удома був сам. Хоча малий, проте Валентина довіряла тепер єдиному чоловікові у її житті.

Десятилітній хлопчина на диво спокійно зустрів материне повідомлення, що батько залишив їх.

– Мамо, у тебе є я, – сказав.

Як боляче було їй слухати ці дорослі слова!

Олександр обіцяних грошей для Сашка не висилав. Жити ставало сутужніше. Зарплати – як кіт наплакав. Черевики стали Сашкові замалі. І вони «муляли» Валентині душу. Скоро день народження сина. Маленький ювілей – десять років. Хотілося б подарувати щось таке… Сашко заслуговує.

У пригоді стала порада родички: «Валю, буває, що у лікарні немає кому уночі з хворою посидіти. Робота, діти… Запитала б, може найняли б тебе за якусь плату». Спершу вагалася. Тоді подумала: «А чому б і ні?». Родичка й допомогла знайти підробіток. Нічна опіка знадобилася її сусідці по палаті.

– Добрий вечір, – привіталася до своєї підопічної. – Як ви себе почуваєте?

Вона у відповідь ледь помітно посміхнулася і тихенько сказала:

– Я – Тетяна, Таня. Не турбуйтеся. Відпочивайте. Я скоро нікого не буду турбувати.

– Не кажіть так. Ви ще дуже молода.

– Мені тридцять три. Вік Христа. Я його не переживу.

– Вам потрібно спати, Таню. Мені також тридцять третій. Все буде гаразд.

Майже два тижні Валентина чергувала ночами біля Тетяни. Вона відчувала симпатію і жаль до цієї чужої жінки. Здавалося, Тетяна соромиться своєї недуги. Нікого не хоче турбувати. Терпить. І розуміє, що час веде жорстокий відлік її життя, можливо, уже днями.

Тетяну виписали. Молода медсестра байдуже кинула Валентині: «Вдома вмирати легше. Ваше чергування закінчилося».

– Ви не могли б приходити до нас додому, щоб доглядати Таню? – запитав у Валентини чоловік хворої. – Я вам віддячу. Ми живемо лише удвох. Я так не зумію. Це все, що я можу зробити для Тані.

– Не знаю. У мене син. Він ще малий. І – робота.

– Подумайте, будь ласка.

Валентині було шкода Тетяни, її чоловіка, Сашка, себе…

Близько місяця вона опікувалася хворою. Володимир Кирилович, чоловік, справді щедро оплатив працю.

Цієї останньої ночі Тані відпустило.

– Мені легше, легше, – шепотіла.

Валентина хотіла розбудити Володимира Кириловича.

– Не треба, – зупинила Таня.

Валентина задрімала. Їй приснилася Тетяна. У білому вбранні. Усміхнена. Щаслива. Але раптом почала віддалятися. І… розчинилася у повітрі.

– Таню, Таню! Ви мене чуєте?

Душа залишила змучене тіло молодої жінки. Чоловік стояв навколішки біля покійної. Валентина вийшла у прохолоду темної ночі…

Вона не змогла повернутися до свого підробітку.

Привіт! Ти повинна мене зрозуміти. Я – тут. Ти – там. Синові буду допомагати. Додому не повернуся. Я зустрів іншу жінку. Не осуджуй.

…Весняного вечора Валентина поспішала додому. Швидше б до тепла. Чобітки геть промокли. Раптом всю її обдало крижаною водою. Не вистачило сили, щоб, як годиться, послати водія до біса. Просто заплакала. Її кривдник зупинився.

– Пробачте. Здається, я вас десь бачив. Коли в нашому місті будуть ліхтарі світити і «залатають» діри на дорогах?

Валентина упізнала Володимира Кириловича.

– Я – Валя. Пригадуєте?

– Я підвезу вас додому. Застудитеся.

Володимир Кирилович розпитував про роботу, про сина.

– Ми вже приїхали. Вибачте, але на чай вас запрошувати не буду. У мене син. Він…

– Він може не зрозуміти.

Через кілька днів біля під’їзду будинку Валентину зупинив знайомий чоловічий голос.

– Доброго вечора. Пізно повертаєтеся додому.

– Що ви тут робите, Володимире Кириловичу?

– Хотів би напроситися до вас на чай.

– У мене…

– У вас – син. Познайомте нас. Можливо, порозуміємося.

Сашкові гість сподобався. Вони говорили про машини, фільми, у яких багато «стрілялок» і ризикових хлопців.

– Ви прийдете ще до нас у гості? – запитав Сашко.

– Якщо твоя мама дозволить, – відповів Володимир Кирилович.

Обоє глянули на Валентину. А вона лише знизала плечима. Розуміла: у них різні статки, різний статус. А як згадає Олександра…

Володимир Кирилович став навідуватися до їх оселі. Більше спілкувався з гостем син. Валентині ж було ніяково, боязко…

– Мамо, тато до нас не повернеться.

– Я й не чекаю його.

– А ми з Володимиром Кириловичем усе обговорили.

– Що?

– Ти – дуже не рішуча.

– Облиш…

– Ми любимо тебе. Я і Володимир Кирилович. Він сам тобі скаже. А я не дотримав слова. «Продав» Володимира Кириловича. Мамо, я нічого тобі не говорив. Добре?

Валентина стояла біля відчиненого вікна. Осінь цього року видалася теплою. Вечори були схожими на літні. Вона любила погідне осіннє небо. І трішки – сумне, щемливе осіннє тепло. У двері подзвонили. Це просилося до хати її щастя…