На Волині подруги-переселенки мають спільну мрію – дочекатися Перемоги

«Кожен хоче, щоб його послухали й, головне, – почули»

Цей заклад люди між собою називають «будинком для престарілих». І це, по суті, відповідає дійсності, адже його підопічні, в основному, – самотні жінки, чоловіки старшого віку, які опинилися в складних життєвих обставинах. Поки давали собі раду, то трималися рідного кутка, бо покидати його завжди сумно. А ось завідувачка Чарторийського відділення стаціонарного догляду для постійного проживання Галина Шкабура з цього приводу каже:

 – Наші підопічні – в літах, хоч є й молодші. Хтось після перелому чи якоїсь іншої травми вже не зміг залишатися вдома, бо потребував сторонньої допомоги. Й це не обов’язково – зовсім самотні чоловіки, жінки. В когось і діти є, але, буває, вони вже теж – у поважному віці, а то й інвалідність мають, тож не можуть доглядати за матір’ю чи батьком. У таких випадках спеціальна комісія вирішує, наскільки виняткова ситуація й чи може людина перебувати в нас…

Одне слово, долі підопічних, які опинилися в «казенному домі», – дуже різні. І, за словами Галини Юріївни, всі вони потребують уваги, бо «кожен хоче, щоб його послухали й, головне, – почули». Тобто їм важливо мати не лише, як мовиться, тарілку супу, чисту постіль, а й спілкування. Бо, на жаль, були обділені цією розкішшю, може, і з боку своїх рідних – і таке буває.

– А тут ще війна увірвалася в життя, –  говорить  Галина Шкабура. –  Є в нас чоловік, син якого живе у москві, який зараз не приїде до нього, і сам він уже не в такому стані, щоб збиратися в далеку дорогу. Та й до цього, судячи з почутого від цього підопічного, вони не дуже то спілкувалися. Що вже казати про тих, чиї долі ця війна буквально поламала:, розлучила з рідними, змусила шукати порятунок у безпечнішому місці. І зараз у нас живуть троє жінок з числа вимушено переміщених осіб.  
Забігаючи наперед, скажемо, що, рятуючись від війни, вони не відразу потрапили в Чарторийське відділення стаціонарного догляду для постійного проживання. А тепер, у статусі його мешканців, дякують за турботу про них.  Їм, які все життя трудилися, навіть дивно усвідомлювати, що, як самі кажуть, «стали дармоїдами – живуть на всьому готовому».

«Через шість днів знайшли мене з інсультом у порожній хаті»

Одна з таких вдячних «дармоїдів» – Ольга Олійник, котра переїхала на Волинь із Херсонської області.

 – А якщо глибше копнути, – каже жінка, – то я  – західнячка – родом із міста Броди Львівської області. Там виросла. Скороспілкою, в сімнадцять років, заміж вийшла. Але обставини склалися так, що ми з чоловіком, вже маючи сина й дочку, виїхали «за вербовкою» в село Збур’ївка. Там ще один син у нас народився. Й непогано  жили, бо ж Херсонщина – край благодатний: не лінуйся, працюй – і не бідуватимеш. Як переселенцям нам будинок дали. На жаль, рано чоловіка похоронила, а потім – і обох синів. А от війна розлучила мене із сім’єю дочки. З молодшим сином, моїм онуком, вона виїхала у Польщу, а старша її дочка з дитиною – у Хмельницький… 

– Знаєте, у Бродах сестра моя рідна живе, а в Червонограді – брат, але я їм не потрібна. 

Про 24 лютого 2022 року в Ольги Михайлівни – страшний спогад, бо «русскі машини заїхали, стрілянина була така, що вікна тряслися». Та людина до всього звикає, вчиться жити і в таких умовах. Жила й вона, хоч і непросто було. Бо ж то довелося стати свідком того, як окупанти свої порядки наводять, як вони підірвали Каховську ГЕС, і все довкруж затоплювала вода. І, може, й не покинула б жінка Збур’ївку, яка стала їй уже рідною, бо ж непросто залишати свою хату й вирушати невідь-куди, якби не така біда. 

 – У мене стався інсульт, – вертається спогадом до тих днів моя співрозмовниця. – Числа не можу пригадати, бо після пережитої недуги пам’ять уже підводить. Але знаю, що була неділя, як я впала без свідомості, була паралізована. Тільки через шість днів, у суботу, знайшли мене з інсультом у порожній хаті. Сусіди здивувалися, що я довгий час не виходжу, й забили тривогу. Коли відкрили двері, закриті зсередини, то виявили мене на підлозі. Оскільки я лежала нерухомо на одному боці, то вже й пролежні були. Довіку буду вдячна доччиній подрузі, сусідці Світлані, котра «витягнула» мене з біди. Вона й годувала – перш буквально з ложки, щоб я сил набиралася й одужувала, і пролежні лікувала. А коли мені стало легше, то і з виїздом  допомогла.  

«У місті Орша мене викидали з поїзда, бо я – українка»

Одного дня до хати Ольги Олійник під’їхала машина, сусіди її посадили, й вона, попрощавшись із своєю домівкою, поїхала на… Сімферополь. Був задум: через Крим, добратися до Ростова-на-Дону, звідти – до білоруської Орші, а тоді – на Брест і на кордон із Польщею.

 – Важка була дорога. У місті Орша мене викидали з поїзда, бо я – українка. Я ж хотіла до дочки добратися, – розповідає Ольга Олійник. – Але ж у мене не було закордонного паспорта, тож мене не пустили. Дізнавшись про це, дочка скерувала мій шлях на Волинь – у Маневичі. А вже там, як вона домовилася, мене мала зустріти Валя із села Чарторийськ (подружилися жінки в Польщі, коли разом працювали. – Авт.). І ось я вже в Маневичах. Якийсь чоловік підходить, називає моє прізвище. Відгукуюся. «Я приїхав за вами». То добре. Але ж дочка про нього нічого не говорила, то як бути? Виявилося, що Валя, котра мала мене зустріти, того дня їздила в Луцьк забирати з моргу тіло свого чоловіка, який загинув на війні. Тож передоручила мене знайомому односельчанину.

Так переселенка з Херсонщини потрапила в село Чарторийськ, про яке раніше й не чула. Подруга дочки, Валя, поселила її в хатині по сусідству. Доглядала Ольгу Михайлівну і вона, й інші добрі люди.. Так декілька тижнів минуло.

 – А якось до мене навідалася місцева жіночка, Оля, – каже Ольга Михайлівна. – Ми розговорилися. Я дізналася, що вона працює в будинку для престарілих. Спитала її: «А мене туди приймуть?». Закінчилося тим, що нова моя знайома все розпитала, розповіла, що жити в хаті я сама не можу, тим більш, що зима наближалася, грубку треба топити, а я з хати не виходжу. І все добре вирішилося. Моя рятівниця Валя найняла машину, завезла в Маневичі, де я пройшла необхідну комісію, і скоро до неї подзвонила завідувачка Галина Юріївна й сказала: «Можете привозити свою бабусю». Вже більше року я тут.

Тепло відгукуючись про людей, яких вона зустріла на Маневиччині, Ольга Олійник із болем ділиться таким сумним одкровенням: 

 – Знаєте, у Бродах сестра моя рідна живе, а в Червонограді – брат, але я їм не потрібна. «У нас – свої сім’ї й клопоти, а у тебе – своя», – так мені сказали. Зараз вони знають, що я в будинку для престарілих. Брат інколи дзвонить. Сестра – так само. Я розумію, що справді «в кожного – свій клопіт», але все одно прикро на душі. Я, старша їхня сестра, до якої вони їздили, коли все добре було, відпочивати на морі. Всіх я приймала цілими сім’ями. А як сталася зі мною біда, то вони не можуть одну мене прихистити…

Ольга Олійник вже другий інсульт пережила. Права рука зовсім «не хотіла слухатися – було, що ложку не могла до рота донести». Але не здавалася – взяла спиці й почала в’язати шкарпетки, щоб розробляти руку. Та сама рятівниця Валя приносить старі светри, вона їх розпускає, на клубки нитки мотає й має з чим працювати. Уже більше двадцяти пар зробила – і сусідка по кімнаті їх має.  

Говорила Ольга Михайлівна й про те, що у Збур’ївці на Херсонщині її хата вціліла – стоїть закрита. Чи хочеться вернутися додому?  Про це можна було й не питати, бо відповідь одна: 

– З дорогою душею… Хто ж не хоче вернутися туди, де стільки літ прожито, де чоловік і сини похоронені. Там – мої куми, сусіди, завдяки яким я ще живу, бо могла в тій порожній хаті й пропасти. Я думаю, що закінчиться війна, й поїду у свою Збур’ївку.  І з дочкою, її сім’єю зустрінуся. Дочка вже хоче перевезти мене в Хмельницький до старшої моєї онуки. Але ж там, чую, повітряні тривоги бувають, в укриття треба бігти. А який з мене бігун – я без ходунків іти не можу. От і рішила, що нікуди не поїду – поки війна, то сидітиму тут.

«Ми вже стали подругами по нещастю» 

А ось Надія Дробна – ще одна переселенка, сусідка Ольги Михайлівни по кімнаті, з якою ми  теж того дня спілкувалися, на жаль, уже не може сказати, що після війни хоче повернутися додому. Жінка, яка народилася й майже сімдесят років прожила у Бахмуті на Донеччині, розповіла:

 – Якось дивилась телепередачу – показували розбомблений Бахмут. Я спочатку його і не впізнала. Аж коли приглянулася уважніше, то по приміщенню добре знаного дитячого садка зрозуміла, що це – мій Артемівськ ( для  Надії Василівни назва міста, яка була до 2016 року, залишається звичнішою. – Авт.) А всі інші будівлі – суцільні руїни. Страшно дивитися – міста майже нема. І вертатися мені нема куди. Та й нема до кого їхати. І чоловік, і два сини уже померли. 

Надія Дробна лише з початку квітня цього року живе в Чарторийському відділенні стаціонарного догляду для постійного проживання. Хоч на Волині, зокрема на Маневиччині, – з літа 2022 року. Мала вона інший прихисток. А це вже після того, як поламала ногу й потрапила в лікарню, то з медичного закладу її направили сюди. Щоразу непросто звикати до нового місця, нових людей, бо ж усі – такі різні. Тим більше тут, де живуть люди з непростими долями, – відповідно й характерами, поглядами на життя. Тож треба, як висловилася Ніна Василівна, прилаштовуватися, а то й «розминутися й не спілкуватися». На щастя, якісь незручності, якщо і є, то їх компенсує добре ставлення співробітників закладу. 

 – Вони – дуже хороші й чуйні, й за це їм спасибі. Ми ж, як в народі кажуть,  – дармоїди, абсолютно нічого фізично не робимо. Живемо на всьому готовому. Нас тут і годують та ще й солоденьке, як малим дітям, дають, і купають і, одяг, постіль нам перуть…

За останні роки в статусі переселенки чи, якщо вже точніше, – вимушено переміщеної особи, Ніна Дробна далеко наперед не заглядає й каже з цього приводу: 

– Невістка Аня, яка мешкає в Києві, кличе мене до себе. Але поки війна, то нічого не загадую. Сиджу тут і жду Перемоги. Й Ольгу Михайлівну, з якою ми вже стали подругами по нещастю, прошу нікуди не їхати, бо як я без неї...