«Зарізала власну дочку Катю і наварила з неї холодцю для чоловіка…»

Понад 90 років тому вони нас морили голодом. А тепер росіяни знову прийшли нас убивати… Нині – відкрито, на відміну від людиновбивства 90-літньої давнини, і нахабно – на очах усього світу. І той «цивілізований світ» переважно висловлює стурбованість. А людожер – путін продовжує пити кров з українців і губити їхні душі…

Здавалося б, такі сторінки ніколи вже не мали повторитися… А вони – таки повторюються. І стають у рази кривавішими. Напевне, погано ми засвоїли уроки історії… Надто сильно нам втокмачували у голови віру в «старшого брата», який, вкотре переконалися, завжди був убивцею-Каїном…

Тому в ці дні, коли вшановуватимуть жертв Голодоморів в Україні, ми хочемо запропонувати вам фрагменти страшних спогадів згодом –  народного депутата України І скликання, Почесного громадянина Волині, Луцька і рідного села Сереховичі Ковельського району Андрія Бондарчука – «Україна. Голодомор 1946–1947 років: непокараний злочин, забуте добро» (2017).

Колосальні праці Андрія Івановича, а гірким темам Голодомору і кривавому радянському режиму він присвятив не одну книгу (зокрема – «Знімали у тайзі кіно про хліб» (2004), «Обірване коріння нації. Волинська хрестоматія» (2011), «Непокарані вбивці нації» (2013), «Уклін ангелу» (2018), «Голод 1946–1947 рр. в Україні: колективна пам’ять» (2019, упорядник Василь Марочко) – це неймовірні Уроки пам’яті для всіх поколінь українців…

 «На столі лежала голівка дівчинки, руки і ноги, які людоїдка ще не встигла заховати…»

(Зі спогадів Миколи МИЦЕНКА, колишнього головного редактора газети «Вільним шляхом», місто Ківерці)

«Я не пам’ятаю голоду, але, як мені розповідали, тяжко пережив його. Аби врятувати мене, однорічного, від смерті, напровесні 1933-го мама (батько навчався на курсах трактористів у Краснодарі) проміняла останній, найдорожчий весільний подарунок – швейну машину «Зінгер» на пуд пшона. Варила його, затим ще пережовувала, зав’язувала цю кашку в марлевий вузличок і давала мені смоктати. А про те, що тоді коїлося в моєму селі Миколаївка Зачепилівського району Харківської області, мама (як і решта земляків), залякана радянською владою, боялася розповідати до останніх днів свого вдовиного (тато загинув на фронті у 1943-му) життя. Правду про голод уже після «горбачовської гласності» мені повідала рідна мамина сестра – Марія Іванівна Столярчук (у дівоцтві Петренко), якій тоді було 10 літ, тож вона добре все пам’ятала.

…Навесні 1933-го, згадує тітка, всі припаси до зернини забрали так звані уповноважені з області. Найпершим помер у нелюдських муках мій старший брат Олексій, затим – Микола, через кілька днів – Ванько і Сергійко. Останньою згасла сестричка Нюся, яка все просила дати їй перед смертю хоч одну зелену вишневу ягідку. Всіх їх «батя» (так називали тата) з мамою замість трун загортали у рядна і завозили візочком на цвинтар, де ховали у великій спільній ямі.

Люди щодня вмирали десятками, цілими сім’ями. Трупи валялися попід тинами, навколо хат, по дорогах і навіть у степу, куди знесилені недоїданням селяни добиралися, щоб знайти бодай зернинку торішнього врожаю. Спеціальні похоронні бригади їздили підводами, збирали мертвих і везли на цвинтар за селом. Підбирали і закопували іноді ще живих людей, аби більше до них не повертатися, бо й ті, що звозили трупи, ледве трималися на ногах.

Найпершим помер у нелюдських муках мій старший брат Олексій, затим – Микола, через кілька днів – Ванько і Сергійко. Останньою згасла сестричка Нюся…

…І ще одна картина тієї страшної весни часто поставала перед очима тітки. Одного дня діти з пришкільного табору, в якому була і вона, разом із вихователькою пішли бавитися до річки. Загравшись, ніхто не помітив, як якась жінка підкликала до себе семирічну дівчинку Таню (це була дочка голови сільського споживчого товариства) і повела її до своєї хати. Вихователька спохватилася лише за обідом, побачивши за столом вільне місце, де мала сидіти дитина.

Спочатку всі подумали, що Таня пішла додому, бо жила вона поруч зі школою. Але там її не виявилося. І тоді батьки, вихователька і діти побігли через міст до Катрі (прізвище з етичних міркувань не називаю. – М.М.), яку люди вже підозрювали в недоброму. Те, що вони побачили, приголомшило всіх, особливо – батьків. Посеред хати стояла закривавлена жінка, а на столі лежала голівка дівчинки, руки і ноги якої людоїдка ще не встигла заховати…

Деякі люди в селі, доведені до божевілля, їли своїх дітей. Старожили пригадали понад десяток випадків канібальства. Так, Іван і Марія К. з’їли своїх шістьох дітей… Марія з Крисової зарізала власну дочку Катю і наварила з неї холодцю для чоловіка…
У моїй рідній Миколаївці Зачепилівського району Харківщини вимерло понад 1400 чоловік, практично пів села, у якому за Всесоюзним переписом населення 1926-го нараховувалося 3050 чоловік. Ці людські втрати так і не відновилися…».

«Діточки мої дорогі! Як же мені вас порятувати?..» 

(Зі спогадів історика, засновника історико-краєзнавчого музею в селищі Торчин Луцького району Григорія Гуртового (1924–2012) про дні жахливого голоду в його рідному селі Корніївка Запорізької області)

«…Справжній голод ми відчули ще з осені 1932 року. Бо в нас, як у злісних саботажників колективізації, забрали все. І з комори, і з горища, і з хлівів. Щупами зрили подвір’я, чи не закопали якийсь мішок-два збіжжя. Мама схудла, висохла. Ми, діти, теж завжди були голодні. Мені – сім років. Марійці – п’ять. А найменшій Вірі – три. Вона найбільше страждала. Просила маму: «Дай хоч юшечки якоїсь». Бо хліба вже не було. І мама шукала щось на вариво, на коржики. То з гороховиння, то з кураю, якоїсь кори, з соняшникових стебел, то з вівсяної соломи… А то десь ходила по корені з лепехи. Сушила їх. Товкла. З того борошна робила пахучі коржики…

Восени я ще ходив до школи. В перший клас. У ньому було 32 дитини. Зі мною ходила і сусідська дівчинка – Дуняша Хвисюн. Учитель Грицько Харитонович інколи частував нас чаєм. А іноді, бувало, обхопить руками нас, найменших, приголубить і з гіркотою видихне: «Діточки мої дорогі! Як же мені вас порятувати?..». Ми дивилися на нього як на шкільного батька. І відчували, що коли б він мав щось для нас, він би обов’язково приніс. 

…Зима на 1933 рік була особливо тяжкою. Наш клас розпався. Ніхто й не примушував ходити до школи. Голодували. Пішов на юшку наш вірний собачка Рябко. І котів винищили. У гніздах старої солом’яної загати ловили горобчиків. Це якось хоч трохи рятувало. А потім і цього не стало… Мама кудись ходила вимінювати на крупу свої речі. Далеко ходила. А ми, дітлахи, з нетерпінням чекали, що мама щось принесе. Часом батько ночами навідувався. Якось приніс торбу нелузаних качанів кукурудзи. Добув десь у сусідньому селі, в якому переховувався від арешту. Ой яка то розкіш була – кукурудзяний суп. Та навідалися «комнезамівці» і забрали решту качанів. Залишилися облузані качани. І їх товкли, їли.

Пам’ятаю один із багатьох страшних днів у хаті. Мама за якусь останню дорогу річ виміняла неповний глечик пшениці. Заховала на печі за комином. Раз зварила юшки з товченої пшениці, бо ми вже почали пухнути. Ой яка ж то смакота була! Але зранку прийшло троє «комнезамівців». По духу почули, що ми щось маємо. Обнишпорили всі закутки хати. Полізли на піч. Знайшли глечик. «Комнезамівець» Вовк заревів: «Ось довід, що ти обдурюєш радянську владу! Де ховаєте пшеницю?!». Мама божилася, що виміняла зерно, що в дворі вже давно нічого нема. Не повірили. З глечика зерно висипали собі в мішок і кинулись у двір обшук робити та щупом рити землю. Ридала мати. Плакали й ми, діти. Звісно, нічого не знайшли. Бо не було що. Старцювати мати нас не пускала. Почула про випадки людоїдства і в нашому селі Корніївка, і в сусідніх селах Гаврилівка, Калинівка, Менчикури… Так це чи ні, але ми боялися…

Читайте також: Поки є українці, вогники мають світитись…

Настала весна. Я із сестричкою Марійкою пішов на город збирати картопляні «гнилички». Вони нам здавались кращими від цукерок. Знизу гнила картоплина стала коржиком, а зверху – плівка білого крохмалю. Трохи підживилися. Але опухлість не спадала. Особливо страждала маленька Віра. Мама ходила людям городи копати, щоб щось заробити. Такий був чоловік – Журба. За роботу він платив коржиками з лободи, обкачаними у висівках. Мама давала їх передусім Вірі. І нам, старшим, перепадало по коржику. Ми ж могли вже й пастися. Лободу рвали і їли, калачики, грицики, кульбабки, цвіт вишні, абрикоса… А вже потім – акації. Той цвіт ми звали «кашкою». Солодкий. Але від нього дуже боліла голова. Одного ранку нас розбудив плач.

Вмерла Віра. Опухлі ніжки полопалися, і з них текла якась рідина. Рученята теж такі самі. Поплакали всі. А потім мама стала мити свиняче корито. «Для чого?» – питаю. 

«А Віру в чому поховаємо?..».

Мама вмостила в корито нашу сестричку, накрила білою полотниною і повезла до кладовища, що біля школи. Повезла позиченим двоколісним візочком. Ми з Марійкою не мали сили йти з ними… Потім дізналися, що з голоду померли також наші бабуся Горпина і дідусь Карпо, який жив у сина Василя. І Василева жінка – тітка Варка – з голоду вмерла. А син Федя пішов у світ і пропав безвісти. Може, хтось його з’їв…

Лютий «комнезамівець» дядько Вовк, на деякий час кудись поїхав, і наш тато повернувся додому. І дуже порятував нас – позиченим візочком вивезли в поле невелику бочку води і виливали з нір ховрахів. Кілька штук вдалося зловити. То в хаті розкіш була. Пахучий суп. Ще й шкірки осмалили і зварили. Трохи ожила і мама, і ми, двоє дітей. А потім у сусіда, дядька Дерев’янка, «комнезамівці» намацали невелику ямку пшениці. Забрали все. Ще й дядька арештували. Зате нам пощастило – на стінках ямки прилипла поросла пшениця. Десь три жмені ми зішкрябали її. Знову в хаті пахло…

Трохи оживши, ми з сестричкою Марією, шукаючи цвіту акації (бо всі її їли), дійшли до другої вулиці, що вела до школи. І побачили жах. З хати, що ліворуч вулиці, міліція виносила казан, у якому мати зварила свого порубаного сина, мого однокласника. Імені його точно не пам’ятаю, здається, Колею звали. Найменшенький був у нашому першому класі. А за казаном вели матір. Вона кричала, як божевільна. Її з казаном доправили до сільради чи міліції. Мама знову наказувала нам з Марійкою:

«Ви малі. Вас зловлять, з’їдять… Не ходіть від двору». І обнімала, плакала: «Як же мені вас порятувати?». Бо ми так розпухли, що важко було ходити. А живіт – як торба. До потрісканих, опухлих ніг мухи липнули.

Таке лихо було в кожній хаті (тільки в моєму селі Корніївка третина людей вимерла або втекла з села. – Г.Г.)…

…Тато попросив у сусіда Хвисюна двоколісного візочка (тачку). Віддав за нього свою хату. Мама з татом зібрали вузлик якогось одягу, тканий килимок. Посадили нас, двох опухлих дітей, на той візок – і вночі гайда з села в напрямку Дніпра… 

…На ранок тато з мамою дотягли тачку до якогось хутора. У ньому не видно було ні живої душі. Затягли візок у двір першої-ліпшої хати з садочком. Зайшли всередину. І обімліли. На долівці лежав опухлий мертвий чоловік. На ліжку – мертва жінка. На столі – розсипана сіль. А в печі – ще тепла варена лобода. Певно, та жінка її варила і не змогла вже поїсти. У сусідніх хатах теж нікого не було…».

Читайте також: Волинянка Юлія Євтушик переклала для італійців книжку про Голодомор.