І сина назвали Іваном…

Дивно, були однокласницями, а потім різко Уляна з нею ближче подружилася. Все скаржилася, що не звертають увагу на неї хлопці. Добре бачила, як Іванка  поверталася додому з Іваном і його другом. Хлопці завжди були разом. Тож вирішили:

нехай Святослав познайомиться з дівчиною. Але чи товаришеві запала в душу Уля – невідомо. А що Івану, то – очевидно. За деякий час стало зрозуміло, що важкі хмари затінюють її життя. Ось так зрадили її найкращі друзі. 

Проживала у бабусі з дідусем по батьковій лінії. Мати залишила її там ще малою, а сама поїхала влаштовувати своє життя. Назвала її так, як батька – Іванна. Хоча вдома її кликали Яна. І зустрівся їй Іван. Будували в думках спільне майбутнє. Чи тільки вона сама мріяла, а він робив тільки вигляд? 

Зрада була подвійною. І від кавалера, й від подруги. 

У Іванни інший з’явився, який щиро її полюбив. От тільки вона це не оцінила.

Прозустрічалася більше року, поводила за носа і… запропонувала розлучитися.

Хлопець кожного дня говорив про одруження. Дівчина як могла, уникала розмов. Він був такий наївний, що одного разу попросила:

– Не приїжджай до мене більше, не треба. Я заміж все одно за тебе не піду. 

Назар так пильно на неї подивився, що Іванна аж відвела очі, і запропонував:

– То поки що не будемо говорити про одруження. Будемо просто зустрічатися. Всьому час. Я кохаю  тебе, і моя любов – щира.

«Кохання з Іваном принесло тільки біль. А з Назаром  її серце мовчало…».

– Та ти мене не зрозумів, – ображено заговорила дівчина, – я зараз хочу сама побути, нікого мені не треба. 

Чи може справжнє кохання витримати розлуки? Бо  кохання з Іваном принесло тільки біль. А з Назаром її серце мовчало. І вона не могла нічого з собою вдіяти. Знала, що у колишнього син народився. І від першого шлюбу у колишньої подруги є донька. Тож тепер Іван ростив двох дітей… 

Іванна жила сама. Жила сама спогадами про своє перше кохання. З вірою, що будуть зміни в її житті. Не може так бути завжди. Вивчилася, здобула спеціальність. Мала улюблену роботу. А от у особистому  житті їй не щастило. Після того, як не стала зустрічатися з Назаром, хлопців від неї наче ножем відрізало. Можливо, це він не хотів, щоб Іванна була з кимось іншим.

Ймовірно, були й невідомі їй причини. Про Івана намагалася не думати, але, чомусь саме він ліз у її думки. А тим часом хмари почали з’являтися і в його сімейному житті. Випадково Іванна бачила, як вони сварилися між собою на людях. Тож Іван через деякий час розлучився. 

Виявляється, не міг витримати не взаємного кохання. Його весь час тягло до Іванни. Уявляв у зустрічах її – одну-єдину.

…Насувала темна хмара. Збиралося на дощ. Прочинилися вхідні двері. Іванна глянула – і очам своїм не повірила. На порозі стояв… Іван. 

– Дозволиш зайти? – тихо, але впевнено запитав. 

Дівчині в ту хвилину скільки хотілося йому наговорити, пригадати, але стрималася. Тільки й подумала: «І п’яти років не пройшло, як не бачилися, а він так змінився. Навіть залисини  з’явилися. Певно, ніякого  сімейного щастя не відчув».

Задумалася, а тоді збагнула, що Іван так і стоїть на порозі. 

– Заходь, коли прийшов, – промовила. 

Невідомо про що вони тоді думали, можливо, кожен про своє. Тільки-от дівчина збагнула, коли прийшов, значить вона йому потрібна. 

– Я розлучився, – промовив, – тільки тому, що хочу бути з тобою. 

Іванна зрозуміла, що це – та зустріч, яку чекала, яку вимріяла-вимолила у снах… 

Вони, обоє, мріяли про взаємне кохання. Пробачили одне одному за минуле, щоб зустрічати разом спільне майбутнє. На обрії їхнього подружнього життя тепер не з’являються темні хмари. Народився у них син – продовжувач їхнього роду. Назвали його теж Іваном...