Дві доньки – дві сльози: невигадана історія

– Давно не бачила Катю і Нелю. 

– Робота… І – діти. Пильнувати треба. 

– Ви б до них поїхали, як то завжди робите. 

– Ой, Дарусю, далекувата дорога мені тепер.

Сусідка ще розмовляла б, але з університету повертався внук.

– Ба, я голодний, – мовив.

– Максиме, а «добрий день» забув сказати? – запитала Дарина в хлопця.

– Добрий день, Марино Іванівно, – «кинув» на ходу.

– Ось такі теперішні діти, – нарікала Дарина. – Прийде з навчання, втупиться в комп’ютер і до ночі там сидить. Треба йти годувати лобуряку.

…Марина любила своїх доньок. Коли маленькі були, «Слізками» називала. Не тому, що були плаксиві. Це Марина плакала над

долею своєю. Чоловіка рано втратила, а свекруха сказала:

– Нема сина – не треба й невістки.

– Але ж онуки – ваші, – мовила Марина.

– Ти народила, ти й виховуй.

Свекруха й до того недолюблювала Марину, а після смерті сина – й поготів… Хоч і вродливою була жінка, ніхто не хотів удови з двома дрібними дітьми. В коханки – не проти, але – не за дружину. Хоча був один чоловік, Дмитром звали…

Марина дослужилася до завідувачки відділу в одній з установ. Метикувата була. Та без допомоги чоловікового троюрідного брата навряд чи вдалося б чогось досягти. Мирослав був і братом, і товаришем для покійного чоловіка. Тому не залишив вдову наодинці з проблемами.

…Жінка на роботу одягалася скромно, але – зі смаком: Щось шила, інше – перешивала. Светри в’язала. І, бувало, в часи дефіциту щось вдавалося «дістати» по блату. І собі, і донькам. Про своє рукоділля Марина нікому не розповідала. І досі мовчить. І тепер, на пенсії, Марина виглядала, як на її вік, стильно. Тільки смутку багато в очах. Викручується, коли сусіди запитують, чому доньки та внуки не навідуються. Вона й сама в столицю поїхала б – не така вже далека дорога. То лише Дарусі так каже. Але не кличуть діти в гості. 

 …Мирослав допоміг Каті й Нелі вступити на навчання. А потім – і з роботою. У цей час він уже мав солідну посаду, зв’язки. Дівчата навчалися в столиці. Там і осіли. Навчання доньок дорого обходилося Марині. Хоча й непогану зарплату мала, майже все на дівчат витрачала. Вони ж хотіли гарно одягатися, в кафе піти. Якось дорікнули:

– Треба було тобі, мамо, заміж за когось пристойного вийти.

– Не кликали заміж пристойні мене з двома дітьми. А от за Дмитра могла б – також удівцем був. Але ж ви мені бойкот оголосили…

– Твій Дмитро ким був? Водієм. А-а-а, він, правда, чиновника возив. Ще й «причепа» мав – синочка свого. Братика хотів нам підкинути. Добре, хоч дядько Мирослав допомагав. А то ми вулиці підмітали б. І взагалі – з нас однокласники насміхалися: мовляв, ваша мама – при посаді, а у вас нічого такого…

…Марининим донькам пощастило. В обох заміжжя – вдалі. Наречені – не з бідних родин. Скандал виник, коли Катя, старша донька, з чоловіком вирішили придбати власне житло. Свекри згодилися допомогти грішми.

– А ти, мамо, щось підкинеш? – запитала Катя.

– Грошей я не наскладала. Хіба позику попрошу на роботі.

– І скільки тобі дадуть тієї позики? Краще квартиру продай. Купи собі однокімнатну в «хрущовці». Скільки тобі одній треба?

– Ця квартира – пам’ять про батька. Не можу я її продати.

– Це для тебе пам’ять. А ми з Нелею давно забули, як він виглядає.

– Тато дуже любив вас.

– Цією любов’ю і сентиментами за житло не заплачу.

– Катю…

– До речі, Неля з чоловіком також подумують про власне помешкання. Тому в сестри буде до тебе аналогічне прохання.

– Треба було тобі, мамо, заміж за когось пристойного вийти.

– Я не продам квартиру! Позику – візьму.

– Не треба нам твоєї позики.

– Все одно квартира колись вашою буде.

– Ага, коли ти помреш…

…Тоді й пробігла чорна кішка між Мариною та доньками. Перестали приїжджати. Марина сама їздила до них. Хоч на внуків поглянути. Та їй були не раді. Зяті до Марини ліпше ставилися, ніж Катя з Нелею. А ще старша «кинула»:
– Мамо, в нас – двоє дітей. У кожного – своя кімната. Зайвої – нема…

Марина все зрозуміла.

Якось приїхала Неля. На зустріч випускників. Хвалилася, що гарно живе. Була на відпочинку. І «вколола»:

– Хоч ти, мамо, нам і не допомогла, ми не пропали. До речі, могла б і на роботі щось «скрутити», чесна ти наша.

Неля переночувала й поїхала. В гості не запрошувала.

…Ще два роки попрацювала Марина, а потім, як жартувала, набула статусу справжньої пенсіонерки. Її непокоїло, як тепер буде «їздити» до дітей. Уже нема відряджень. І дачі немає, щоб пересидіти два-три дні.

Ідея «висіла» біля будинку, на дошці оголошень. Туристична фірма запрошує на екскурсії по Україні. У триденну або п’ятиденну подорож. Недорого.

– Куди це ви зібралися з валізкою, Маринко Іванівно? – запитала Дарина.

– До дітей їду. Пригляньте за квартирою.

– З вас – «Київський» торт.

…Не раз Марина вирушала в туристичну подорож, а казала – до дітей. В’язала обновки, мовляв, доньки подарували. Або щось купувала чи шила. Їй вірили. Вона вже й сама починала в це вірити…

…Нещодавно Марина перехворіла. Тому всім тепер каже: нема здоров’я до дітей їздити. А в них стільки роботи, різних клопотів… Та не забувають – пакунки передають. Светра теплого отримала…

…Увечері Марина сіла за машинку – шитиме блузку. Але робота не клеїлася. Така туга на душі. А з фото усміхалися Катя з Нелею – ще малі, такі милі, такі рідні… Нині в Нелі – день народження. Марина їй телефонувала. Але донька не відгукнулася.

– Мої «Слізки»… Що ж із вами трапилося? – мовила. – Чим я завинила перед вами?
Дві печальні сльози текли по обличчю. І неймовірно тиснуло біля серця. Ледве дійшла до дверей. Подзвонила до сусідки.

– Маринко Іванівно, що з вами? Я зараз «швидку» викличу.

Дарина принесла склянку води й таблетку «від серця».

– Віро, – гукнула до своєї доньки, – телефонуй до Каті або Нелі. Їхні номери – в записнику на комоді.

– Не треба. Подзвоните їм, коли я помру, – прошепотіла Марина.

«Швидка» – не забарилася. Забрала Марину до лікарні. А Дарина роздумувала над словами сусідки…

Ольга ЧОРНА.

Читайте також: Конверт із... гріхом. Історія на вечір.