Президент безпорадно дивився зі стодоларових купюр… Історія на вечір

Лариса мовчала. Світлана чекала на відповідь.

– А де збираєтесь жити? – мовила нарешті Лариса.

– У нас. Віталик ще має молодшу сестричку. І у них тільки дві кімнати. А в нас – чотири.

– Ні! Голодранцям у моїй квартирі – не місце! Ти ба, вони вже вирішили! Розписуйся, роби, що хочеш. І живи, де хочеш. Тільки – не тут! Моєї квартири йому захотілося!

– Це й моя квартира, мамо!

– До своєї ти ще не доробилася!

Світлана побігла до своєї кімнати. Нашвидкуруч запихала в пакети одяг. Зателефонує до батька, можливо, дозволить пожити у нього деякий час. Батькова друга дружина – тітка Зоя – добра, зрозуміє.

– Я сюди не повернуся. У тебе більше немає доньки! – випалила Світлана і гримнула дверима. 

– Вже колись один так гримав! Нічого, прожила без нього! І ще проживу! – злісно кричала услід доньці Лариса.    

Це – про Миколу, колишнього чоловіка. Лариса і його називала голодранцем, бо Миколина сім’я була бідніша, ніж її. І дорікала всім, чим могла. Чоловік не витримав. Подав на розлучення.

Лариса зайшла до Світланиної кімнати.

– Порозкидало все дівчисько, – буркнула сама до себе.

На дивані лежав альбом із розсипаними фотографіями. Ось Світланка – першокласниця. А ось – із Миколою під міською ялинкою. А це – фото колективу, де працює Лариса. Щоправда, багато з цих людей уже немає – розрахувалися. І вона, Лариса, причетна до цього.

«З’їдати» людей було її другою професією. Не могла пережити, що в когось більші статки, хтось – щасливіший, інший – розумніший. Ніколи не каялася. Не оглядалася назад. Не зважала на чиїсь сльози й прокльони. Зневажливо дивилася на людей, які зверталися за допомогою до однієї із соціальних установ, де працювала. Називала їх прохачами-голодранцями. І дратувалася, коли черговий відвідувач починав розповідати про свої біди-негаразди.

Якщо у вашому житті виникнуть якісь негаразди, то це вам буде плата за їхні сльози та образи. І, взагалі, чому ви так не любите, навіть ненавидите, людей?

Саму ж Ларису щедро підтримували закордонні родичі – і грішми, і речами. Та й батьки – колишні чиновники – не обділили єдину доньку.

Лариса розглядала світлини. Станіслав Петрович, або просто Петрович – так називали його в колективі, колись був керівником відділу. Його любили всі. І він любив та поважав усіх. Жіноцтво особливо користувалося цим і при першій же нагоді відпрошувалося в Петровича «на 
городи-дачі-села». 

«Ідіть, ідіть, дорогенька», – казав Петрович і усміхався, знаючи, що декого з жіночок і під дулом пістолета не заженеш на польові роботи.

Лариса марила посадою Петровича. О, вона навела б порядок із «дорогенькими»! У вищі інстанції полетіли скарги начебто від ображених громадян, телефонні дзвінки. Почалися перевірки. Лариса «допомагала» перевіряльникам, розповідаючи про м’якотілість Петровича, про відсутність трудової дисципліни й невмотивовані допомоги декому з «прохачів».

Петрович зліг із сердечним припадком. Після лікарні назад у відділ не повернувся. Підшукав інше, спокійніше місце, аби доробити півтора року до пенсії.
Ларису призначили виконуючою обов’язки.

Олену Михайлівну вважали першою красунею їхньої установи. Лариса терпіти її не могла. Жодні, найдорожчі креми, маски, не допомагали, аби мати таку вроду, як улюблениця всіх чоловіків у їхньому колективі – Оленка Михайлівна. Так її називала чоловіча половина. Після Петровича Олена Михайлівна стала «об’єктом номер два», котрому вирішила допекти Лариса. Тепер ім’я Олени Михайлівни згадувалося на кожних зборах. Непрофесійність, невміння працювати з людьми, лікарняні… І коли син-п’ятикласник Олени Михайлівни учергове застудився і їй потрібно було залишитися вдома, Лариса безжально кинула:

– Або працюйте, або розраховуйтеся, якщо ваш син вічно хворіє. Тут – не благодійна організація.

Олена Михайлівна невдовзі перевелася в іншу установу.

Наступною «жертвою» Лариси стала Ганна Іванівна. Жінка довго працювала в соціальних службах. Робота їй замінила сім’ю. Кільканадцять років тому чоловік і єдина донька загинули в аварії. Ганна Іванівна вдруге заміж не вийшла. Крім коханого

Степанка і доньки Сонечки, місця в серці більше ні для кого не знайшлося.

Ганну Іванівну любили в колективі. Називали «наша мама Аня». А вона цілі зими годувала колег різними вареннями-джемами, поїла чаями, аби «грип та інші болячки не чіплялися».

Ганна Іванівна поважала людей, які до неї зверталися за допомогою. Користувалася повагою у вищого начальства. Її кандидатуру розглядали на місце Петровича. І хоча Ганна Іванівна керівної посади не прагнула, Лариса взялася за неї не на жарт.

– Ларисо Олександрівно, – якось на зборах сказала Ганна Іванівна, - я вас не боюся. І на посаду не претендую. Скількох людей ви вже «з’їли»? Петровича, Олену Михайлівну, двох молодих дівчат… Якщо у вашому житті виникнуть якісь негаразди, то це вам буде плата за їхні сльози та образи. І, взагалі, чому ви так не любите, навіть ненавидите, людей? Звідки у вас стільки зверхності? Це вам не годилося б тут працювати. Бездушна, безсердечна ви…

Лариса була в шоці. А в колективі тихо раділи.

Після цього Лариса обороти трохи збавила. А згодом їхній відділ очолив молодий, амбітний Олег Васильович. У перші дні свого керівництва викликав Ларису на тет-а-тет і сказав коротко й зрозуміло: «Якщо 
будете провокувати конфлікти та колотнечу в колективі, – вилетите з роботи. Це – перше і єдине попередження».

Лариса накопичувала злість. Шукала, на чому б підловити зарозумілого Олежика. Мріяла про помсту і реванш. Наразі ж під гарячу руку потрапила донька.

Лариса закрила альбом. Завтра прибере у Світланиній кімнаті. А, може, невдячне дівчисько повернеться ночувати.

Аби трохи заспокоїтися, дістала зі сховку гроші, що збирала на «чорний день». Сума у валюті була чималенька. Лариса любила перераховувати «заначку». Сто, двісті, тисяча… Різко заболіло біля серця. Потемніло в очах… Долари і євро випали з рук. «Президент Франклін» безпорадно дивився зі стодоларових купюр. Він нічим не міг допомогти…

Ольга ЧОРНА.