Заміж «на спір». Історія на вечір

Любаня (так її називали батьки, та й донині називають ті односельці, хто знав давно) з часом звикла до самотності, хоча колись у неї чоловік був, але щастя знаходила у дітях та роботі. Не склалося у них подружнє життя, і у цьому жінка звинувачує, в першу чергу, тільки себе. У чому ж вона згрішила, що доля так розпорядилася?.. А зсередини, як вирок, відлунювали матусині слова: «Дитино, не доля вирішує, яким буде твоє життя, а ти сама «куєш» свою долю, якою їй бути». І пригадалося…

Хоча й жила Люба у селі, де роботи завжди знаходилося багато і для дітей, але ніколи на це не нарікала. Бо розуміла, що праця її батьків-трударів – не з легких. Вони – діти війни, що забрала у них дитинство, юність. Колективно відбудовували своє село, старалися звести власну домівку, бо з хуторів зносили нажите, і ростили їх із сестрою.

Пам’ятає, що, як не напрацювалися б діти за день, надвечір’я та вечір були їхні. Збиралися на так званому повороті свого кутка, де вулиці розходилися в різні сторони, і веселилися. І тільки тоді, коли батьки гукали їх, розбігалися по домівках. 

Пролетіли дитячі та шкільні роки, треба було далі торувати свою життєву стежину. Любаня хотіла вивчитися на агронома, хоча не була впевнена в правильності вибору професії. І за порадою подруги, яка подавала документи у педагогічний, подала і свої туди.

Розпочинала вчитися за непередбачуваних обставин: добре здавши екзамени, з радості не занесла екзаменаційний лист до приймальної комісії, а повезла у своє село, у батьківську оселю. А коли почався навчальний рік, довго чекала виклику, бо знала, що її подруга, яка так само здала екзамени, – поступила. Пішла у дев’ятий клас у сусіднє, за вісім кілометрів, село, де була середня школа. Але все чекала щасливого моменту. Мама, проста сільська жінка, яка не звикла оббивати пороги кабінетів, таки поїхала до міста, зустрілася з директоркою закладу і владнала ситуацію. Виявляється, що про її доньку ніхто у навчальному закладі і не знав, бо не було екзаменаційного листа.

І скільки було радості в дівчини, коли їй, уже у другій половині вересня, таки прийшло запрошення на навчання. Виявляється, одна студентка перевелася в інший заклад, і Любу покликали на її місце.

Господи, скільки-то задоволення принесли чотири роки навчання! Незабутні спогади, перша стипендія, коли маєш на руках свої «зароблені» гроші, перші побачення, міське життя, яке зустрічало, то гірким полином, то запашним медом. Перша закоханість, коли побачила, як їй здавалося, найкращого хлопця і, як то кажуть, «на спір» із подругою, сказала: «Я вийду за нього заміж!». Вперте дівчисько, що ж ти наробило? Для чого випробовуєш долю? Але хіба ж вона знала, що буде далі…

На сільському батьківському подвір’ї готувалися до весілля. А ненька ходила сумна, щораз казала Любані: «Поки не пізно, отямся, дитино».  

Сашко таки звернув на неї увагу, але його залицяння були якимись дивними. Трохи зустрічалися, вона навіть не звертала уваги на те, коли хлопець приходив на побачення напідпитку. Адже так себе переконала в тому, що він – найкращий, і бажання таки довести це подрузі та виграти спір ще більше посилювалися. Згодом Любаня поїхала за направленням на роботу за тисячу кілометрів від рідного дому, а Олександра призвали на строкову службу.

І тут, на чужині, вона зустріла Сергія. Здавалося, що прийшло щире почуття. З цим юнаком було якось просто й спокійно. Вона відчувала підтримку і захист, але душу «муляв» спір і не давав спокою. Знову доля просила почути її, зробити правильний вибір… Хлопець несміливо освідчився їй у коханні, просив дочекатися його з армії, майже рік щодень писав листи, а вона виглядала листоношу, сама бігала на пошту, щоб отримати звістку.

Пригадує, що була поїздка додому і, знову з її ініціативи, – побачення з Сашком. Так було радісно, що таки спір виграє, коли він таки зробив їй пропозицію. Плакала мама, відмовляла, бо материнське серце відчувало, що не такої долі вона бажає для своєї доньки. 

Різнокольоровими бар­вами буяла осінь… На сільському батьківському подвір’ї готувалися до весілля. А ненька ходила сумна, щораз казала Любані: «Поки не пізно, отямся, дитино». І лише тоді, коли заграли музики, зібралися гості і новоспечений наречений прибув до святкового столу, в дівчини йокнуло в серці: «Що я роблю?». Якраз у розпал дійства серед гостей вона побачила тітку Марію – сільську листоношу, яка поглядом покликала її до себе. Непомітно прошмигнула і у закутку, щоб ніхто не побачив, жінка вручила їй зі штампованим трикутничком солдатський лист від Сергія. Про подію він знав і слізно просив усе кинути і їхати до нього. Сергій повертався зі служби…

І тільки тоді Люба зрозуміла, що вчинила непоправне, ніби зійшла омана з очей… Але що люди скажуть?.. Це ж – село: піде поголос, злі язики хтозна-що можуть наговорити… Як усе це пережити батькам? 

…Вона змирилася, поринула в улюблену роботу, в повсякденне життя. Часто запитувала сама себе: чи є щасливою? Так, у дітях – доньці і синові, яких назвала так, як мріяли з Сергієм. У думках завжди шукала зустрічі з ним, справжнім, якого не дочекалася, – зрадила. Був далеко, передавав через подругу вітання, а вона плакала і ніколи не давала надії на зустріч. 

…Горе прийшло несподівано. Печальна звістка прилетіла з далекого краю – її Сергій у 30-річному віці загинув у автокатастрофі. Розбився на мотоциклі, на якому не раз вони їхали назустріч новому дню, назустріч майбутньому. Не судилося бути їхньому щастю…