Творчість лідера гурту «Чорні черешні», заслуженого діяча естрадного мистецтва України Юрія Поліщука, добре знана не лише в нашому краї.
Лідер «Чорних черешень» із Волині Юрій Поліщук: «Назва нашого гурту нагадує ноти і... про бабусину черешню»
– Було це в селі Журавники тодішнього Горохівського району, на межі із Львівщиною, – з розчуленням згадує пан Юрій. – Видеруся на дерево, коли достигнуть ягоди, а вітер у верхів’ї його хитає – це для мене було як медитація… Тоді він ще не думав, що вийде колись на велику сцену, об’їздить усю Україну, побуває за кордоном. Хоч на першому своєму музичному інструменті – губній гармошці – грав уже, як був чотирирічним хлопчиком
«Лягай, я тобі баєчку розкажу»
Про лучанина Юрія Поліщука, його «Чорні черешні», звичайно ж, знала, мала нагоду чути пісні у його виконанні, а ось особисте знайомство відбулося нинішньої осені. У вересні, коли наша газета долучилася до екологічної толоки, ініційованої Шацьким національним природним парком, то запросила на цю акцію й пана Юрія. Одне слово, підготувала такий сюрприз для її учасників – гість разом з іншими прибирав узбережжя озер, котрі розташовані на території парку, й дарував свої пісні. І так сталося, що вже в дорозі до села Світязь співак, музикант багато що розповів про себе якраз такого, що давало відповідь на запитання, звідки його коріння, любов до українського слова, пісні. І не просто любов, а – талант, який він «гравіював» і розвивав упродовж багатьох літ.
Отож, коли згодом дійшло до спілкування з Юрієм Поліщуком на диктофон, для газети, то мені якоюсь мірою було легко з ним розмовляти. Я ж уже знала трохи про його харизматичну бабусю Ольгу, від якої він, ще дитиною, підлітком почув і українські пісні, яких потім не міг знайти в жодних пісенниках, тож найперше й спитала про неї. Пан Юрій охоче повернувся спогадом у незабутнє минуле:
– Мамина мама, Ольга Гайова, жила в Журавниках тодішнього Горохівського району. Була вона жінкою з гумором, мала гарний голос – співала в церковному хорі, знала напам’ять вірші Шевченка, могла назвати столиці десятків країн. Ввечері казала: «Лягай, я тобі баєчку розкажу»…
То могла бути й казочка про курочку рябу чи про котика-муркотика, коли Юрій був малим, а вже як підріс, то почув від бабусі багато життєвих історій. Згадувала вона, «як совєти» приходили у 1939 році і як 22 червня 1941-го втікали з військами, залишаючи села без захисту. Як нагадувала вона голові колгоспу чи бригадирові, що вони, певно, «ленінський закон під червону партовину поклали», бо ж там сказано, що земля належить народу, а де вона, коли нема де й корову попасти? Чи про того німецького генерала, якого побачила влітку 1941 року на сільській дорозі. Їхала техніка, а він прямував пішки, роздивлявся. А при зустрічі з людьми розповідав, що йде цим шляхом вже вдруге – проторував його тоді ще рядовим солдатом у Першу світову війну. І йому дуже хотілося глянути, як тут тепер. І ще багато такого розказувала бабуся про життя при радянській владі, що йому, піонерові, потім – комсомольцеві, «стрьомно було чути, бо ж вчився у Луцькій школі №1 в одному класі з дітьми високих партійних чинів, які були добре ідеологічно підковані, – треба було відповідати середовищу».
«Початок мого естрадного шляху був у Журавниках»
І в подальшій розмові Юрій Поліщук ще не раз вертатиметься спогадом до села своєї бабусі Ольги. Бо хоч і був лучанином, а воно в його долі є сторінкою, яку не забути.
– У нашій сім’ ї були різні музичні інструменти, – розповідає. – А от перше, на чому я грав, – це губна гармошка. Тато мені її купив, як я мав чотири роки. А от раннє моє дитинство пройшло в Журавниках. Справа в тому, що тоді після народження дитини жінка мала декретну відпустку лише декілька місяців. І мама, щоб не втратити робоче місце (в дитячий садок влаштувати було величезною проблемою), завезла мене до бабусі. Мама згодом згадувала: «Приїжджаю в село. А моя дитина п’є з півлітрової кружки молоко, тільки-но з-під корови, а на мене каже: «Тьотя». Вона була вражена своїм малим «Мауглі».
І вже тоді, як Юрій підріс, то це село залишилося для нього тим місцем, куди він завжди охоче їздив і на такі релігійні свята, як Різдво, Великдень. І, звичайно, восени – на Дмитра, це ж якраз – престольний празник у Журавниках, а дідусь його таке ім’я мав. Вся родина з’їжджалася: одні – з Луцька, хтось – зі Львова. Й тоді вже різних пісень можна було наслухатися.
– Й ціле літо, – пригадує пан Юрій, – ясно, що минало там: і корови пас, і косив, і дрова рубав. А як в селі організували гурт у місцевому будинку культури, то і я прийшов туди. Мені на той час – тринадцять років. А хлопці там зібралися вже старші, після армії. І от вони мене питають: «На чому вмієш грати?». – «Та на всьому», – кажу їм, бо ж вчився в музичній школі по класу баяна (дід продав кабана й купив мені в Луцькому універмазі новенький інструмент), але хотів би на барабанах спробувати». Сів – і почав грати. З тої пори, як тільки в суботу, неділю в Будинку культури – танці, то я вже – в село. Але щоб заробити в баби ті танці, то треба було перш картоплі рядків п’ять чи буряків, моркви посапати або вишень нарвати, щоб вона повезла до Львова й продала. Тож початок мого естрадного шляху був у Журавниках…
Обставини складалися так, що у дев’ятому класі Юрій зовсім не займався музикою, бо, як затятий хокеїст, зламав праву руку під час гри. А в десятому щось, «як перемкнуло», і повернувся в музичну школу:
– Цілий рік ходив вчитися грати на баяні, а паралельно – ще й на гітарі. Хоч я до того самостійно опанував цей інструмент, зрозумів, що потрібна професійна підготовка. Результат цього – перемога на обласному конкурсі. І коли після випускного постало питання, куди вступати, то я обрав Рівненський інститут культури.
«Я жив завжди з музикою, а вона – зі мною»
Правда, навчання довелося перервати на два роки. Юрія Поліщука, студента відділу народних інструментів, призвали в армію. І це була ще одна – дуже непроста і водночас цікава сторінка його життя, коли він багато чому навчився. Служив він в Овручі на Житомирщині якраз тоді, коли сталася Чорнобильська трагедія. Багато хлопців, побувавши в Зоні відчуження, опромінилися й рано пішли з життя. А от його врятувало те, що потрапив у розвідувальний батальйон. З цього приводу – такий спомин:
– Коли ми заступали в наряд, то сиділи в бункері й слухали «ворожі радіостанції». А ще, маючи для цього «вільний» приймач, могли почути найновіші хіти, які передавало «Радіо Люксембург». Я завжди жив із музикою, а вона – зі мною. А ще в мене була велика «індульгенція» – це моя гітара. Пригадую, якось повели нас в кіно. А кіномеханік запізнювався з доставкою фільму.
Очікування затягнулося, вже й до штурханини між солдатами з різних підрозділів доходило. І тоді начальник Будинку офіцерів каже: «Юра, бери свою гітару й щось роби». Машину службову дав, щоб я інструмент із казарми привіз. Хвилин сорок я своїми піснями зал тримав. А потім створив солдатський театр естрадних мініатюр.
Одне слово, армія не перервала його «життя з музикою». Тож коли Юрій Поліщук через два роки повернувся в інститут, то вже ніби по второваному шляху йшов. Під час навчання паралельно підпрацьовував у будинку культури будівельників – мав там естрадний гурток, влітку виїжджав у табори відпочинку: вчив дітей грати, співати.
– Студенти любили грати в гуртожитку, – розповідає пан Юрій. – Вибирали для цього кімнату, яку називали «умивальником»: вона була викладена керамічною плиткою – музика там добре звучала. І я там грав. Якось підходить до мене хлопець зі скрипкою й каже: «Давай разом...». Ще хтось, чую, співає – розговорилися. Так ми й зійшлися, ті, хто увійшов до гурту «Чорні черешні». А це був Володя Іванюк із Кременця, що в Тернопільській області, крім нього – Андрій Олекшій – теж тернополянин – з міста Хоростків, Віктор Копчар – із буковинського Кіцманя.
Юрій Поліщук з особливою теплотою говорить про цей, перший, особливо пам’ятний склад гурту. З почутого відчувається, що хоч їхні шляхи з часом і розійшлися, але він знає, де вони зараз, як склалася доля кожного.
А ось коли мова дійшла до того, чия ж була ідея – назвати гурт «Чорні черешні», то відповідь не забарилася:
– Моя. По-перше, чорні черешні візуально завжди асоціювалися в мене з нотами. Чи, навпаки, – ноти нагадували ці ягоди. По-друге, від свого інститутського друга, з яким жив в одній кімнаті гуртожитку, якось почув пісню «Чорні черешні», яка вразила мене і яку ми, звичайно, у власній інтерпретації взяли до свого репертуару. І третій момент, що дав назву нашому гурту, – це черешня, яка росла в Журавниках. Бабуся казала: «Нарви черешень – спечу тобі пирога чи вареника зліплю».
До речі, мама Юрія Поліщука й досі дивується, що він бабиними словами, цілими її фразами говорить, і при цьому починає плакати. Мабуть, від розчулення при згадці про дорогу людину, а ще й від того, що її син зберіг родинний ген. Вона теж співала, солісткою хору була. Тобто, любов до пісні, музики – і від неї. Але так склалося, що все життя жінки минуло в роботі, а бабуся мала більше часу на душевні розмови з онуком.
«Манна з неба ніколи не сипалася…»
Сім літ – із 1989-го до 1996 року – гурт «Чорні черешні» активно працював. На його рахунку – чимало успішних виступів на фестивалях різного рівня. На «Оберезі» в Луцьку він тричі був лауреатом. А в 1991 році взяв участь спочатку у відбірковому турі конкурсу «Червона рута-91», де завоював перше місце в жанрі популярної музики. Згодом став володарем Гран-прі Міжнародного фестивалю естрадної музики «Марія» у місті Трускавець. Колектив об’їздив всю Україну, не раз бував у ближньому, як ми кажемо, зарубіжжі, а також – у Польщі, Німеччині.
– Тоді я просто жив за кермом автомобіля, – каже Юрій Поліщук. – Завдяки фестивалям «Оберіг», «Червона рута» познайомився з Сашком Смиком – бардом, поетом із Тернополя. З ним ми почали створювати пісні. Це вже були 1999-й – 2000-й роки. Так народилися «Волинь», «Не вір мені, не вір», «Жінка другова», «Осінь в мережі», слова яких написав Сашко, а музика – моя. На жаль, він уже покійний. Недавно ми давали концерт його пам’яті.
…Ми спілкувалися з лідером «Чорних черешень» у класі Луцької музичної школи №2, де Юрій Поліщук працює третій рік. Він викроїв час для зустрічі, оскільки дні розписані наперед. Колись його з любов’ю вчили грати, зокрема на гітарі, а тепер він передає свої знання юному поколінню з такою ж любов’ю. Основна ж його робота – у Волинському академічному музично-драматичному театрі. Там Юрій – артист оркестру. Пісні у його виконанні лучани усі ці роки могли почути в пивних клубах «Майдан», «Оболонь».
Власне, це вже – луцька сторінка життя співака, музиканта з «другого заходу». Почалася вона в 2005 році. Переїхали сюди з сім’єю, значною мірою, через проблеми в Рівному із житлом. Але не тільки – магія рідного міста взяла своє. Діти вже повиростали. Син Андрій закінчив музичне училище й інститут мистецтв у Луцьку по класу гітари. Тобто, пішов стежкою батька. Дочці Марті – лише п’ятнадцять літ, вчиться в ліцеї, але, напевно, як каже герой нашої публікації, її життя теж буде пов’язане з музикою, бо любить грати.
Певно, непросто зараз музикою заробляти? Коли про це зайшла мова, пан Юрій сказав:
– Музикою ніколи не було легко заробляти – я не пам’ятаю таких часів, щоб манна з неба сипалася. А ось цінності мінялися. Але у цьому зв’язку згадаю 2000-й, високосний, рік. У 1999-му в мене народився син. Дружина тоді, відповідно, не працювала, а допомога на дитину була… 50 гривень – рівно стільки коштувала пачка памперсів. Потрібно було шукати підробіток. І от один чоловік із Рівненщини (здається, із села Степань), каже мені: «Я на Поліссі живу, там високосний рік чи ні – весіль багато.
Давайте з вами будемо грати». І ми з ним їздили. Я набирав пісенників з українськими піснями, та, знаєте, нічого з них не зміг заспівати. До мене підходили й просили щось «соврємєннєє». А цим «соврємєнним» був… «Владімірскій централ». Відпрацювати таке весілля було дуже важко. Зате мої пісенники тепер пригодилися, бо мої слухачі просять українських пісень. У нас уже який рік іде страшна війна, й люди зрозуміли, що сила нації – в слові, культурі, традиціях. І це тішить. Шкода тільки, що такою дорогою ціною це дається.
Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України.
Читайте також: Журналісти «Волині» допомагали прибирати озеро, цілющу воду з якого за Польщі доставляли панянкам у Варшаву.
