«Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану…». Ці слова Ліни Костенко – і про нашу Аллу Лісову, лауреатку журналістського «Оскара» – премії імені Полікарпа Шафети 2018 року за кращі публіцистичні твори.
Прощальне слово журналістки «Волині» Алли Лісової
«Основна проблема України – це моральна деградація, а все інше – наслідки»
В останньому своєму редакційному щоденнику завідувачка відділу економіки газети «Волинь» журналістка Алла Лісова, аналізуючи тривожний стан справ у нашій країні, згадала мудрі слова Світлої пам’яті предстоятеля Української греко-католицької церкви Любомира Гузара. Боляче писати ці слова – «останньому редакційному щоденнику»... Але, на жаль, дорогі наші читачі, – сталося непоправне: важка невиліковна хвороба здолала нашу колегу.
У Нововолинську важко було знайти квіти, бо всі забрали на відспівування журналістки Алли Лісової...
22-го листопада, у віці 61 рік, перестало битися серце завідувачки відділу економіки газети «Волинь», депутатки Володимирської районної ради, яка багато років була депутатом обласної ради, Алли Лісової.
Алла Степанівна прийшла в нашу газету у 1999 році. Спочатку була спецкором по Нововолинську, потім стала завідувачкою відділу економіки. Ніхто на Волині (!) так не знав шахтарської теми й проблем економіки краю, як наша Алла Степанівна...
Її по праву називали народною журналісткою не тільки Прибужжя, а й України. Хоч нашій владі журналісти, які пишуть чи говорять правду, – не потрібні, тому й не надала їй звання Заслуженого журналіста України.
Зате прощання з Аллою Лісовою засвідчило: вона – більше, ніж заслужена, вона – народна журналістка!
Всі бачать: країна – поділена. Одні перебувають у постійному страху і переживаннях, волонтерять або стараються допомогти, хто чим може, інші – живуть у своє задоволення…
Тому й велелюдним було прощання з нею: спочатку відспівування у Свято-Духівському соборі шахтарського міста, де всі не могли поміститися в храмі. Адже вшанувати пам’ять і підтримати сім’ю прийшли колеги, друзі, представники Володимирського району та Нововолинської громади на чолі з міським головою Борисом Карпусем. А наступного дня – у рідному селі Млинище, на кладовищі якого знайшла останній свій спочинок наша колега поруч могили своєї доньки Інни. На похоронах у неділю казали, що в Нововолинську вже важко було знайти квіти, бо всі забрали на відспівування журналістки Алли Лісової...
Висловлюючи щире співчуття у невимовному горі мамі Марії, чоловіку Ігорю, сину Андрію, сестрі Світлані, всій родині, друзям і читачам газети «Волинь», ми хочемо, щоб до вас сьогодні востаннє звернулася своїми думками й рядками наша Алла Степанівна.
Алла ЛІСОВА, завідувачка відділу економіки газети «Волинь»
«Простіше – «знімати з бідного останню свитину»
«Нас, тих, хто вже звик до корупційних скандалів у рідній країні, здавалося, вже нічим не здивуєш. Але кричущий випадок із головою МСЕК і її сином – керівником Пенсійної служби в Хмельницькому – не залишив байдужим нікого. Доводилося чути обурливі розмови в черзі у магазині, в поліклініці, в робочих кабінетах…
Шок викликала сума награбованого в мільйони доларів. І це – лише частина поцупленого в держави Україна. А скільки подібних ганебних випадків незаконного збагачення, та ще й у час війни, викрито лише в нинішньому році! Тож навіщо підвищувати податки, коли в країні – стільки супер багатих (офіційно й неофіційно) громадян?!
А в той час прості громадяни здають по кілька сотень гривень, щоб допомогти ЗСУ! І всі добре розуміють, що слідом за Хмельницькою йде ряд інших областей… Ось де гроші для наших бійців, для армії та Перемоги! Відомі й інші джерела наповнення бюджету для військової допомоги. Але чомусь наші посадовці їх не хочуть бачити. Простіше – «знімати з бідного останню свитину».
Щодо Волині. Якось у редакцію зайшов чоловік і запитує: «Скажіть, або нехай газета напише, за які великі заслуги наші лісівники отримують такі захмарні зарплати і пенсії? Що, той «мільйонний» начальник власноруч насадив ліси, та ще й на своїй власній землі?». Важко було йому на це щось відповісти.
Подібні запитання напрошуються, коли дивишся, які непомірно високі зарплати й премії (!) отримують наші чиновники. І це в той час, коли кінця війні поки що не видно. Коли ми щодня оплакуємо бійців, які повертаються в рідні домівки «На щиті». Коли ворог не зупиняється і стає все підступніший і лютіший.
Всі бачать: країна – поділена. Одні перебувають у постійному страху і переживаннях, волонтерять або стараються допомогти, хто чим може, не рахуючись ні з власним часом, ані з ресурсами. Інші живуть у своє задоволення (навіть заможніше і краще, як до війни): їздять по якихось семінарах, тренінгах, результат яких дорівнює у більшості випадків нулю, відпочивають по закордонах, ще й вихваляються цим у соцмережах. Або вміщують красиві фото з весіль, ювілейних дат, організованих у захмарно дорогих готельно-розважальних комплексах за мільйони гривень.
Ніхто не каже, що треба всім плакати-ридати, посипати голову попелом. Потрібна елементарна злагодженість у суспільстві, реальна оцінка того, що відбувається і, відповідно, – адекватні дії всіх людей, незалежно від їхнього соціального статусу чи посади. На жаль, цього немає. Як і нема розуміння того, що коли завтра (не дай, Боже) ворог прийде на нашу землю, то не потрібні будуть нікому ні маєтки з награбованим, ні мішки грошей. А за кордон всі не встигнуть втекти. Та й чи дуже потрібні комусь там українці? Гірко…
Як тут не згадати слова морального авторитета України, предстоятеля Української греко-католицької церкви Любомира Гузара: «Основна проблема України – це моральна деградація, а все інше – наслідки».
(«Волинь», 23 жовтня 2024 року).
«Нехай Вас береже Бог. А Ви – Україну»
«Для мене цьогорічний вересень є знаковим. Поважну дату відзначають моя мама і рідна газета «Волинь». Обом – по 85! Перша – дала життя, друга наповнила його цікавими подіями й сенсом.
…Пригадую засніжений морозний грудень 1999 року. Тоді, перед Новим роком, якраз поверталася з Києва, де в Міністерстві енергетики й вугільної промисловості отримала диплом і цінний подарунок за краще висвітлення шахтарських проблем у пресі. Вручав відзнаки тодішній міністр Сергій Тулуб. Було хвилююче! А тут ще напередодні потелефонували з «Волині» й повідомили, щоб терміново приїхала в редакцію. Рано-вранці, відразу з поїзда, заходжу в кабінет тодішнього, на жаль, вже покійного головного редактора Степана Дорофійовича Сачука. Після десятихвилинної розмови він запитав: «Так тебе приймати на роботу власкором ще цього року чи вже з наступного?». – «Звичайно, зараз. Бо 2000-й – високосний», – відповіла, на що редактор засміявся.
У мене відразу виросли крила. Адже тоді потрапити в колектив найвпливовішого й найтиражнішого видання не лише нашого краю, а й України, було складно, а то й нереально. Правда, я вже для цього мала добру основу: під час навчання в університеті тричі влітку проходила практику у «Волині», багато туди дописувала. А, отримавши диплом, з легкої руки головного редактора, світлої пам’яті Полікарпа Гервасійовича Шафети, була прийнята на роботу літредактором. Та недовго попрацювала. Тодішні чиновники з обкому партії, які контролювали всю ідеологічну роботу й в тому числі газети й журналістів, наказали їхати …в Турійську районку.
І в цьому виданні й пізніше в Горохівській районній та Нововолинській міській газетах було гарно працювати. Там набула досвіду спілкування з різними людьми, оперативності в написанні матеріалів, відстоюванні своєї точки зору, коли опоненти, яким не завжди подобалося надруковане в газеті, погрожували судами. І через 13 років я знову повернулася в омріяну «Волинь», де почався найпродуктивніший, найповноцінніший, найзахоплюючіший період у моїй журналістській біографії. Там пройшла справжню школу журналістики, вимогливими викладачами якої були маститі журналісти Святослав Крещук, Володимир Лис, Олександр Нагорний, Валентина Штинько, Катерина Зубчук, Галина Світліковська, Петро Боярчук, Ярослав
Гаврилюк, Анастасія Філатенко… Зрештою, кожен, хто творив газету «Волинь», – непересічна, творча особистість, в кожного було чого повчитися.
Працювати в такому колективі було приємно, але разом з тим непросто. Розуміла ж, що досягнути такої високої планки в майстерності, яка виставлена тут, – це по десять разів перечитувати написаний матеріал, стільки ж разів його переписувати (тоді ж комп’ютерів ще не було, тексти спочатку писали вручну, а потім набирали на друкарській машинці), ночами думати над заголовком і над головним задумом. Тут я вчилася по-новому підбирати факти, правильно розставляти акценти й робити ненав’язливі для читача висновки в публікаціях.
Журналістика подарувала безліч незабутніх зустрічей з унікальними людьми – від Юлії Тимошенко, Віктора Ющенка, Михаїла Саакашвілі до Нововолинської майстрині Любові Мохнюк, яка для цих політиків у подарунок вишила сорочки (згодом, після інсульту, – навіть однією рукою), до волинського соловейка Олександра Каліщука, володимирського краєзнавця Ярослава Царука, активіста Гельсінської спілки з села Верба Дмитра Себія і багатьох інших.
Журналістика подарувала безліч незабутніх зустрічей з унікальними людьми...
З 2012 року почався новий, не менш насичений і цікавий період, відколи колектив очолив Олександр Згоранець. До речі, він разом зі своїм товаришем- колегою Василем Уліцьким до приходу у «Волинь» (цьогоріч у них, як і в мене – це вже 25(!) років) були чи не найвідомішими журналістами Волині. Їхніми матеріалами зачитувалися, їх досі бережуть в своїх архівах вдячні читачі. Олександр Згоранець зумів так побудувати роботу, що колектив не лише продовжував робити газети (ще почали виходити «Цікава газета на вихідні», «Так ніхто не кохав», «Читанка для всіх»), а й організовував дозвілля. Ми об’їздили старовинні замки, духовні святині, унікальні музеї й визначні місця України: Львів, Кам’янець-Подільський, Хотин, Чернівці, Ужгород, Мукачево, Канів… Було чимало нових відкриттів і неймовірних вражень!
Та з початком повномасштабного вторгнення росії на нашу землю настали надскладні часи для України та періодичних видань. Але наш колектив завдяки вашій вірі у нас, дорогі читачі, тримається. Сподіваємося на підтримку і надалі. Зараз розпочинається передплатна кампанія, тож сподіваємося, що ви знову передплатите нас – і наступний рік ми зустрінемо разом. А в ньому і таку довгождану Перемогу. Знаю, що ці слова читають наші земляки на фронті, адже газета «Волинь», дякуючи нашим неймовірним друзям (їхній список друкуємо щономера), потрапляє на передову. Тож нехай Вас береже Бог. А Ви – Україну. Завдяки Вам Україна буде, Україна житиме, а в ній – і газета «Волинь»!
(«Волинь», 25 вересня 2024 року).
Читайте також: Останні слова волинського Героя: «Я вертаюся до своїх хлопців. Це – моя друга сім’я».
