Назарій Яремчук: «Пісня не має вмирати»

Назарій Яремчук був на сім років старшим від мене, а пішов із життя, коли йому було лише 45... Я добре пам’ятаю один із наших спільних останніх концертів. Це було в Києві, на Співочому полі. Ми перевдягалися в одній кімнатці, оскільки гримерок там було обмаль. Коли Назарій одягав сценічний костюм, я мимоволі відвів очі – він неймовірно схуд. Але посмішка грала на його вустах. «Нічого, ми ще поборемося, – сказав він. – Я не збираюся здаватися...».

Пройшло майже три десятиліття, – ціла епоха в житті України. Усе змінювалося. Він не бачив, як поступово  «олігархувалася» країна. Як інформаційний простір України заселяли чужорідними ФМ-станціями, з яких у більшості лунала неукраїнська музика. Як на комерційних телеканалах з’явилися «фріки», трансвестити і політичні блазні всіх мастей, як у скандальних телешоу стало модним сваритися, битися і жбурлятися речами. Як замість телетрансляцій концертів відомих майстрів почали з’являтися численні музичні телешоу і «фабрики зірок». Як свідомість українців заполонили гумористичні шоу, де стало модним висміювати вітчизняних політиків – усіх до одного. І як ті політики нерідко самі сміялися над жартами про себе. Бо це ж вважалося таким демократичним явищем.

Назарій не застав того часу, коли майже всі наші «зірки» заспівали російською, і стало модним і престижним світитися десь у москві, у числі їхніх топових артистів.

Він не міг бачити, як його колеги один за одним зникають з інформаційного простору своєї країни. Зникають не тому що йдуть із цього світу, а просто з невідомих причин потрапляють в інформаційну ізоляцію. Ти ніби живий, а тебе вже нема у свідомості людей.

Назарій не був свідком того, як філігранно й красиво в Україні було знищене Державне телебачення і радіо – останній бастіон української національної культури. Воно, правда, було реформоване в «Суспільне телебачення та радіо». Але ж ми здогадуємося, хто і навіщо час від часу в цій країні робить свої «реформи».

І, звичайно ж, Назарій Яремчук, на його щастя, не застав цього страшного часу, коли москва кинула в нашу країну своє звіряче військо і стала нещадно бомбити ракетами наші міста...

Чи міг він подумати, виступаючи на традиційних Днях культури в кремлівському палаці росії, що ті шалені оплески, які він чув від глядачів, перетворяться на гуркіт ракет і дронів.

Назарій Яремчук про це лише здогадувався, коли був живий. Він міг подзвонити увечері зі своїх Чернівців чи з якогось гастрольного номера і прочитати свого тривожного вірша, присвяченого Україні, або поділитися своїми тривожними роздумами щодо майбутнього нашої пісні.

Назарій Яремчук, на його щастя, не застав цього страшного часу, коли москва кинула в нашу країну своє звіряче військо і стала нещадно бомбити ракетами наші міста...

Одного разу, ще в часи дротових телефонів, він якимсь неймовірним чином «вклинився» в нашу телефонну розмову з композитором Ігорем Корнілевичем – якраз у той момент, як ми обговорювали тему, кому запропонувати для виконання нашу нову пісню «Чумацький шлях». Так сталося, що саме в той момент ми почули в трубці якесь клацання – і знайомий голос весело промовив: «Хлопці, я чув, що ви про мене щось говорите!». Ми були вражені і все йому пояснили, після чого він сказав, що тепер просто змушений взяти цю пісню для виконання...

Згодом в Канаді вийшли платівка й аудіокасета, які мали назву «Чумацький шлях», а пізніше ця пісня була підхоплена багатьма виконавцями і, не зважаючи на її гармонійну складність, полетіла по Україні та світу.

Коли не стало Назарія, я якраз перебував на борту теплохода, який плив по Дніпру аж до Одеси і назад із дитячим фестивалем «Веселад» на борту. А повернувшись до Києва, ми дізналися трагічну новину про те, що його не стало.

Через деякий час я написав пісню-присвяту Назарію Яремчуку «Два птахи». Це – незвична присвята, бо в ній жодного слова про Назарія. Але пам’ятаю, що саме про нього думав у той момент. А згодом познайомився із його двома «птахами»-синами, темним і світлим, як у пісні. Вони й далі несуть по світу пісенну славу свого батька...

Після того він кілька разів являвся мені у снах. Один із них я запам’ятав добре: Назарій прийшов, аби показати мені, де він зараз живе. Ми йшли по стежці серед зеленого лісу, слухаючи спів птахів, і вийшли на залиту сонцем галявину, на якій стояв невеликий ошатний будиночок.

 «А ось і мій дім, – сказав Назарій, – тут у мене є все, що мені треба». Він прочинив вхідні двері – і я побачив кімнату, де на столі стояв величезний букет червоних квітів. Я було спробував переступити поріг, але він затримав мене жестом, сказавши: «Стривай, тобі поки що сюди не можна, можливо, колись, іншим разом...».

Нині я добре розумію його слова. І, можливо, до нього в гості вже заходили Віктор Шпортько чи Віталій Білоножко – його друзі і колеги. Навідалися провідати і погомоніти про нашу грішну й стражденну неньку – Україну...

Але мене не відпускає одна думка: якщо  Назарій Яремчук дожив би до сьогоднішніх днів, чи мовчав би він, дивлячись на усе те, що відбувається нині на Україні, чи співав би собі веселих пісень, розважаючи публіку?... Чи може задавав би собі і людям гіркі і неоднозначні питання про нашу дійсність?

І чи не читав би у відповідь на деякі свої гострі міркування приблизно таке: «Розумний? Чому досі не в окопах?!»

Цікаво, що сказав би він у відповідь? Напевно … нічого. Просто усміхнувся б своєю беззахисно-ніжною посмішкою і підняв очі до неба, ніби на щось натякаючи.

Як би я розшифрував цю посмішку? Напевно так: «Всі ми смертні. Але українська пісня не має вмирати. За жодних обставин...».

Анатолій МАТВІЙЧУК, народний артист України

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ