Воїн, який повернувся в Нововолинськ з полону: росіяни перевершили своєю жорстокістю найжахливіші уявлення

Під час півторагодинної бесіди з Сергієм мене кілька разів переймали емоційні  спазми, коли він розповідав про звірства, тортури рашистів, які вони застосовували до наших воїнів у тамтешніх тюрмах. Що довелося пережити, витерпіти цьому ще дуже молодому чоловікові, – відразу важко осягнути. А він – жвавий, енергійний, повний життєвих планів. Мій співрозмовник ділиться, що його перша освіта – музична, але за порадою доброго знайомого вирішив поступити в Академію Сухопутних військ.

– Відразу вдалося, – розповідає, – але після закінчення командири при розподілі надали значення моїй першій освіті і запропонували, тобто наказали, бути диригентом оркестру 36-ої бригади морської піхоти. 

І ось так уродженець Чернігівщини опинився на півдні, у Миколаєві. Війна швидко просувалася місцями дислокації бригади. Одного героїзму морпіхів було замало, коли з неба постійно, хвиля за хвилею, на тебе накочувалися ворожі штурмовики, гелікоптери, а на озброєнні проти них одна зенітка.

Після потрапляння в полон Сергія чекали кілька етапів – тюрми у Таганрозі, Брянську, Владимирі і кінцева – у Мордовії.

– І майже у всіх «зустрічали» побоями, з дубинками, хамським ставленням до тебе. Всім своїм виглядом, поведінкою росіяни старалися тебе принизити, показати свою зверхність, морально зламати. Я до того чув розповіді про жорстокість людини у ставленні до тварин. Але ці, навіть не знаю, як їх назвати, перевершили своєю жорстокістю найжахливіші уявлення. Я їх розділив на 15 відсотків тих, хто зберіг ще якусь людяність, – це «феесбешники», які проводили допити. Окремі так і мовили, що це – їхня робота, тому прагнули взнати інформацію про підрозділ, командирів, озброєння, моральний стан. І відчував у багатьох повагу до тебе, що ти їх зупинив, і в них не вдалося перемогти нас за три дні. Решта 85 відсотків, з якими мали справу, – нелюди. Пам’ятаю тільки у Владимирській тюрмі погано годували, але не застосовували побиття, тортури. Але вже у кінцевому пункті призначення – Мордовській тюрмі – відчули всю жорстокість і ницість росіян.

Натягували на голову поліетиленовий пакет. І тримали, допоки не втрачав свідомість. Враження таке, що туди набирають садистів.     

Українських полонених старалися притиснути у будь-який спосіб: їжу не роздавали, а кидали в тебе мисками з нею, у лазню запускали на 30 секунд, а з душу ллється кип’яток, або холодна вода. Старалися знайти провини, щоб відправити у карцер, могли затягнути на допити, коли обливали холодною водою, а тоді натягували на голову поліетиленовий пакет. І тримали, допоки не втрачав свідомість. Враження таке, що туди набирають садистів. Практично не було ніякого зв’язку із рідними через Червоний Хрест, він там практично не працює.

– Але в людини швидко спрацьовує ефект самозахисту і боротьби за виживання, – розповідає Сергій. – По рухах за дверима, шарканням, бряцанням, а в мене слух – музичний, я швидко вловлював, яка зміна заступає, за запахами визначали меню на день. У камерах було встановлено відеоспостереження, ми визначали, де – «мертві зони» – вони нас не бачать і чимось себе треба було займати... Мене виручав спорт, я ним постійно займався, в камері робив різні вправи. У такій стресовій ситуації, виявляється, це дає змогу виробити фермент стійкості. За клаптиками газети у камері і книги вирахували, що ми знаходимося в Саранську, у Мордовії. А потім прийшли хвилини звільнення (голос у Сергія став хриплуватим, на хвилину він задумався). Але це вже інше – приємне, щасливе.

Ми запросили до бесіди дружину Сергія – також музиканта, також уродженку Чернігівщини – Крістіну. Після початку війни вона прибула у Нововолинськ і як людина, пов’язана з військовою службою, не панікувала: стала працювати в оркестрі, виховувала сина Данила і чекала, вірила, надіялася.

– Пам’ятаєте знайомство з Сергієм?

– Після закінчення музичного училища, я граю на флейті, а чоловік – на тромбоні, працювала у Чернігівській філармонії. Отримала пропозицію у склад військового оркестру частини у Миколаєві. Сергій спочатку був моїм начальником, тобто – диригентом оркестру, де я служила. Згодом стала диригентом оркестру в іншій військовій частині. Музика і спільна служба нас познайомили.

– Ви така – тендітна, вишукана, а військовий оркестр – це більше десяти, в основному, чоловіків… Як ними командували?

– В армії є статут, дисципліна, а в мене ще й додатковий командний атрибут – диригентська паличка, справлялася. У військових оркестрах панує дух творчості, майстерності, імпровізації. Це мені до вподоби.

– Роки чекання Сергія з полону – це...

– Ні, не розпач. Це – віра, молитва, сльози, підтримка родини, друзів і ще раз тверда віра, що він повернеться.

– Дружина у мене неймовірна, – ділиться Сергій. – Там, на сході, продала квартиру, частину коштів передала у ЗСУ, працює, виховує сина, здобула паралельно фах спеціаліста з татуювання.

– Пам’ятаєте ті хвилини, коли дізналися про звільнення чоловіка?

– Щось відчув син, бо він за кілька хвилин проснувся перед тим, як надійшло СМС-повідомлення. Я не пам’ятаю своїх дій, але поруч зі мною була подруга і це все зняла на відео – я плачу, сміюся, підстрибую і мені здається, що на долі секунди втратила свідомість.

У даний час Сергій отримав пропозицію по військовій службі. Разом із Крістіною обдумують, хочуть відкрити кав’ярню чи заклад харчування української кухні. З ними зустрічався міський голова Нововолинська Борис Карпус і обіцяв підтримку у всіх планах.

Ігор ЛІСОВИЙ.