Побратими Петра Басанського казали, що він був везучий. Полями мінними ходив – від розтяжки буквально за сантиметр ступав…
Герой із Волині – дружині: «Бери, звичайно, повістку – я ховатися не буду»
– Ми ще десять літ тому «вкусили того хліба» розлуки в постійній тривозі – мій Петро у 2014-му, в першу хвилю мобілізації, пішов в АТО, – каже вдова захисника-Героя пані Юлія. – Рік був у гарячих точках на Сході України. Тоді Янгол вберіг чоловіка. Тепер, уже в повномасштабну війну, двадцять місяців він служив на передовій. На жаль, настав той чорний день, коли я не дочекалася від нього ні дзвінка, ні короткого повідомлення: «Все ок…»
«Ну що, на Різдво чи на Новий рік приїду – вибирай»
23-го листопада рік минув, як обірвалося життя Петра Басанського, який мешкав із сім’єю в селі Колодяжне Ковельського району. Якраз напередодні цієї сумної дати ми зустрілися з його дружиною Юлією. Наша розмова найперше була спомином про їхні щасливі роки, прожиті в шлюбі.
– От тільки шкода, що так мало, всього – вісімнадцять літ, вділила нам доля, – каже Юлія, показуючи на моє прохання світлини. – Ось цей знімок, де ми удвох, – один із останніх. Ми не любили фотографуватися, а то зробили селфі під час моєї першої поїздки на Схід України.
Юлія й Петро Басанські, виявляється, торік тричі зустрічалися на Запоріжжі та один раз – у Лозовій, що на Харківщині. З приводу цього вдова розповідає:
– Перший раз я їхала до чоловіка в липні – на його сорокаріччя. Переконалася, що для нього – це велика підтримка. Можу й іншим жінкам сказати, щоб не слухали, коли їхні кохані говорять, що не треба до них їхати. Вони просто не можуть признатися, як потрібне їм це побачення, а в глибині душі – живе чекання. Це для них – заряд позитивних емоцій, відчуття своєї важливості на війні. І не гостинці їм дорогі, а… рідна людина. Перший раз я їхала в липні, по суті, нічого Петрові не везла, бо спека така була, що все в дорозі зіпсується. Було, що й поїзд потрапив під обстріли, – тут би самій доїхати… Перемагати страх допомагала думка про те, як непросто хлопцям в окопах, яка це мужність – ходити щодень по лезу смерті.
Звичайно, на «нулі» я не була, але все ж відчула, яке в чоловіка життя. Спілкування по телефону – це одне, а побачити його, обійняти – зовсім інше.
Останній раз Юля була в чоловіка наприкінці жовтня 2023-го. В Запоріжжі зустрілися, найнявши на декілька днів квартиру.
– Петро беріг мене, – каже жінка, – не хотів, щоб я ближче до «нуля» їхала, де – постійні прильоти. Додому вирушала першого листопада. «Ну що, на Різдво чи на Новий рік знову зустрічаємося – вибирай», – говорила йому на прощання.
На жаль, не довелося подружжю вибирати час і місце для нового побачення. Тепер воно у вдови – одне: на кладовищі, де могила її Петра…
«Їздила в Колодяжне до тітки в гості – і долю свою знайшла»
Юлія родом – із села Чевель, що на Старовижівщині. Але все складалося так, щоб їхні життєві дороги перетнулися.
– У мене є рідня в Колодяжному. Їздила до тітки в гості – й долю свою знайшла, – каже Юлія. – Але спочатку це було лише знайомство. В усякому разі, я не була в статусі дівчини Петра, коли він ішов на строкову службу. А ось коли повернувся з армії, влаштувався на роботу в «Зелене господарство «Добробут» у Ковелі, а я, як зазвичай, приїжджала в його рідне село в гості, то ми почали вже зустрічатися. Коли й мені в Ковелі знайшлася робота, то я в тітки жила, щоб було близенько їздити. Рік ми повечоркували, як то мовиться, й Петро покликав мене заміж.
Жінка пригадує, що все було, як у романтичних історіях: і на коліно коханий став, коли освідчувався, пропонував руку й серце, і перстеника подарував. 9 січня 2005 року у них були заручини. А ось шлюб їхній, вийшло так, має дві річниці: одна припадає на 13 березня, коли вони розписалися, а друга – на 15 травня, коли у них було таїнство вінчання.
Можу й іншим жінкам сказати, щоб не слухали, коли їхні кохані говорять, що не треба до них їхати. Вони просто не можуть признатися, як потрібне їм це побачення, а в глибині душі – живе чекання.
Після весілля Юля прийшла в невістки. У 2006-му в них народився син Богдан, а трохи більш як через рік – донька Анна. Зараз діти – вже студенти: син освоює комп’ютерні технології у Ковельському технікумі, а донька обрала професію вчителя початкових класів – вчиться в Луцькому педагогічному коледжі.
– Війна почалася для нас у 2014 році, – каже вдова захисника-Героя. – Ми ще десять літ тому «вкусили того хліба» розлуки в постійній тривозі – мій Петро у квітні, в першу хвилю мобілізації, пішов в АТО. Коли принесли повістку, то він був якраз у рейсі, оскільки на той час працював далекобійником. Я йому зателефонувала, розповіла про ситуацію. «Розписуйся й бери, звичайно, повістку – я ховатися не буду. Тільки спитай, куди мені йти». (Люди, правда, говорили різне: нібито його з-за керма витягли на кордоні, хоч цього не було). Як тільки чоловік вернувся додому, то відразу, ще з одним своїм знайомим, поїхав на «Сільмаш», де, певно, був збірний пункт. Там їх посадили в автобус і повезли у військову частину, що у Володимирі. Це було перед Вербною неділею. Паску я йому возила на Рівненський полігон. Через рік чоловік повернувся додому. Пригадую, казав, що буде велика війна. Я йому на те з подивуванням говорила: «Сонечко, яка війна? Ми ж живемо в двадцять першому столітті – люди мають цивілізовано вирішувати конфліктні ситуації…». Так тоді мені, наївній, здавалося.
Про те, де був, що довелося пережити, чоловік, зі слів жінки, розповідав мало. Слава Богу, повернувся додому живий-здоровий. Хоч після АТО йому непросто було звикати до мирного життя, а рідним – до нього. Але пережили все, розуміючи, що мають підтримувати тих, хто пройшов війну. «Бо якщо ми відвернемося від них, то як вони будуть жити на цьому світі?» – закономірно запитує пані Юлія.
«Казали, що він був везучим, коли полями мінними ходив…»
Ще рік-два Петро Басанський був далекобійником. Все його життя, вважай, проходило на колесах. Жінка пригадує:
– Я говорила не раз чоловікові: «Боже, я втомилася вже – побудь трохи вдома. Діти ж тебе не бачать – без тата виростуть». І, правда, він, мабуть, і сам, втомившись від постійних роз’їздів, осів вдома. Працював на деревообробному підприємстві «Верба». Бувало, казав, як то добре вдома лягати в тепле ліжко, вранці прокидатися. Їздив так само на машині – то була його стихія. Як тільки почалася повномасштабна війна, Петро купив солярки, щоб було чим заправитися, і поїхав на роботу. Звідти подзвонив і сказав: «Збирай мого «атовського» рюкзака – все моє складай». Коли принесли повістку, чоловіка ще не було вдома, а рюкзак уже стояв напоготові. Як Петро прийшов, то одразу ж у військкомат відправився…
…і тільки загибель чоловіка розлучила їх.
Шлях Петра Басанського пролягав до Володимира. Згодом він розповість дружині, що знову, як і в 2014 році, потрапив на свою «Соньку» – так він називав бойову машину «Град», командиром якої був в роки АТО. А «Сонька» або ще ніжніше – «Соня», то це через те, що машина старенька була, тож доводилося думати – заведеться чи не заведеться… І у велику війну спочатку так само був командиром цієї бойової машини «Град». Підрихтовував її, готуючи до виїзду на позицію. Коли ж потрібні були запасні частини чи якісь інструменти, то телефонував хлопцям – друзям, знайомим – у Колодяжне, й вони безвідмовно виручали, вирушаючи на Схід України з необхідним вантажем. Перш служив у 14-й ОМБр, а згодом після форматування (на жаль, для багатьох черговий бій ставав останнім), Петро Басанський був приписаний до 33-ї бригади.
– Чоловік вивчився й став керувати підрозділом дронів, – розповідає Юлія. – Хоч і казав мені, що вже застарий для таких сучасних технологій, але добився свого. Якось скинув на телефон фото документа, підписавши: «Хочеш – роздрукуй – це мій сертифікат, який я одержав, успішно закінчивши навчання». Знаю від Петра, що туди його ніхто не посилав, бо ж він був командиром операторів дронів: мовляв, нащо тобі всі тонкощі знати? Чоловік же був такої думки: якщо за якусь справу відповідаєш, то повинен знати її досконало. Аби командувати, то треба самому все знати, інакше як комусь робити зауваження чи щось радити, якщо ти в цьому – профан? І він вчився самостійно, шукав в інтернеті відповіді на питання, які не знав…
Петро Басанський, за словами дружини, майже за два роки побував у багатьох гарячих точках. Побратими його, з якими Юлія зустрічалася після вже загибелі чоловіка, казали, що він був везучий. Полями мінними ходив – від розтяжки буквально за сантиметр ступав. Проходив першим, а, побачивши загрозу, кричав тим, хто був ззаду: «Не йти за мною!» – і прокладав інший, безпечніший шлях.
«Я не маю права вам цього говорити, але таки скажу: Петра вже нема»
Загинув мужній захисник України на полі бою під Роботиним на Запоріжжі. Як згодом його дружині розповідали побратими, пішов за рацією і не дійшов метрів п’ятдесят до безпечного місця. Не встиг сховатися від ворожого обстрілу.
– Ніколи не забуду нашу останню розмову, – вертається спомином у той чорний день вдова. – Буквально декілька секунд ми говорили. Це був четвер, 23 листопада, шоста година вечора. Чоловік подзвонив, приїхавши на позицію. Встиг сказати, що у нього все добре, й закінчив розмову, бо «треба готуватися…». Я його попросила: «Телефонуй в будь-яку пору дня і ночі – ти ж знаєш, що я чекаю звістки від тебе». Я чула його голос – й мені легше було на душі. Наступного дня, в п’ятницю, я була на роботі. Не розлучалася з телефоном, але дзвінка не було. Не було його і в суботу, коли я їздила в Луцьк, у педколедж – на збори до доньки. Якось я говорила чоловікові, щоб не слав мені плюсиків, таких страшних хрестиків – «краще вже напиши «ок». А цього дня зраділа б і плюсикові, але його – не було. І тоді я, яка, зазвичай, ніколи першою не набирала номер чоловіка, знаючи, що він – на війні й не завжди може відповісти, сама взялася за телефон. Писала: «Сонечко, в тебе все добре?», «Чому нічого не відписуєш?». А у відповідь – тільки тиша. Дочка мене заспокоювала: «Може, в тата інтернету нема… Ти ж знаєш, що він тобі подзвонить, як тільки зможе…».
Якось я говорила чоловікові, щоб не слав мені плюсиків, таких страшних хрестиків – «краще вже напиши «ок». А цього дня зраділа б і плюсикові, але його – не було.
Петро Басанський більше так і не вийшов на зв’язок. У неділю до його дружини прийшли представники військкомату з офіційним повідомленням про те, що її чоловік загинув. Хоч на той час Юлія вже додзвонилася в частину. Жінка розповідає:
– У нас, таких же дружин воїнів, у соцмережах була створена група – через неї я й вийшла на «замполіта» (може, в нього й по-іншому називається посада) й почала йому телефонувати кожні десять хвилин. Він вперто мовчав, але таки не витримав і взяв трубку. Тоді Юля й почула: «Я не маю права вам цього говорити, але таки скажу: Петра вже нема», й, здавалося, що небо упало…
Ось уже рік Юля живе з цим невимовним болем, незагойною раною. Чи лікує час? Навряд… Просто, судячи зі слів вдови, від розпачу рятує те, що двоє дітей ще зовсім юні, вчаться – їх треба поставити на ноги, тож нема коли впадати в депресію.
Дух піднімає спілкування з побратимами чоловіка, з якими він служив і в АТО, і в час повномасштабної війни. І, звичайно, робота – «якби не працювала, не бувала між людьми, то, мабуть, збожеволіла б від різних думок».
До великої війни життя подружжя Басанських було налагоджене. Удвох із Петром хотіли надбати необхідне й змогли – і ремонт у хаті зробили, й літню кухню, і гараж збудували, і машину купили. Одне слово, старалися, щоб все своє було – «не гірше, як у людей». І ось тоді, коли можна було, як мовиться, пожити для себе, чоловіка не стало. Й тепер жінці треба летіти далі, але вже – з одним «крилом».
Катерина ЗУБЧУК.
Читайте також: Під час обстрілів Луцька на світ з’явилася маленька козачка.
