На Горохівщині знають, де живуть доброчинці, щедрі на сотні подарунків для юних волинян навіть у час війни

Цьогорічне ж чекання Чудотворця нагадало мені кумедний випадок, почутий у рідному Горохові ще напередодні війни. Зазвичай, Оксана Володимирівна, директорка ПП «Макс-Ком», із задоволенням власноруч складає 800–1000 різнокольорових згортків із цукерками, мандаринами… Звісно, їй допомагають подруги. Свідком цієї роботи став малолітній синочок котроїсь із помічниць. Хлопчик із цікавості заглянув у кімнату, заставлену ящиками з солодощами, ойкнув від захоплення й щасливо прошепотів неньці на вушко: «Мамо, а я вже знаю, де живе святий Миколай!». Дорослі сміялися тоді до сліз!

Нашестя москалів не зруйнувало шляхетного звичаю хліборобської родини. Цими днями дарунки від неї вже в дорозі до юних адресатів, а напередодні приходу архистратига-улюбленця дорослих і дітей я запросила пані Оксану до житейської розмови, яка прийдеться до душі всім, хто, як і вона, захоплюється людською щирістю та безкорисливістю, не вміє лукавити, обожнює свою професію, приймає рішення розумом і серцем водночас, любить чтиво, музику, мистецтво і газету «Волинь»!

 – Пані Оксано, пропоную нашу розмову розпочати із запитання бліц-анкети: «З газетою «Волинь» я… ».

– Без неї не пам’ятаю батьківської хати, сім’ї і себе. «Волинь» завше очікую цікавою та інтелектуальною зі сміливими репортажами й швидкою реакцією на біль людини й країни, готовою без вагань допомогти влучним журналістським словом і ділом. Чи ж маю улюблені рубрики? Ні, зазвичай читаю все, бо однаково ціную пресу і книги. За цю залежність від газет і літератури досі почуваюся вдячною своїм батькам – Надії та Володимиру Швайковським – та заслуженому вчителю України, майстрові художнього й педагогічного слова – Василеві Фещаку, світла їм пам’ять.

– Ви мріяли стати медпрацівницею, проте нині ім’я Оксани Щерблюк на Волині асоціюється зі статусом бізнес-леді, яка аналізує успіхи й проблеми аграріїв, досконало знає бухгалтерію, нарівні з чоловіками знається на сільськогосподарській техніці, садівництві, городництві… Як це стало можливим для вас?

– Так склалося, що в медицині я не працювала жодного дня, хоча закінчила Луцьке медичне училище (потім – факультет бухгалтерського обліку Горохівського коледжу ЛНАУ). Бо у 19 років вийшла заміж. Чоловік Тарас тоді очолив МПП «Меркурій», я ж зайнялася бухгалтерією підприємства. Одночасно була барменом, кухаркою, возила обіди в поле комбайнерам. А в 2005 році на сімейній раді ми з чоловіком вирішили започаткувати свою справу. Галузь навіть не обговорювалася, бо Щерблюки – хліборобська родина з діда-прадіда. 

Починали із 30 гектарів орендованої землі та облаштування свиноферми в селі Печихвости на розвалинах колишньої колгоспної ферми. 

– Не пожалкували? 

– Спершу – так, бо свинарство виявилося збитковим. Вирішили, що годі вкладати в нього гроші, аж доки на ферму не прийшов практикантом наш син Василь, який тоді навчався на ветеринара в Рожищенському сільськогосподарському технікумі.  
«Це – моє, але маю своє бачення ферми та умов праці на ній», – сказав тоді наш студент, і ми відправили його на стажування в Данію, де свинарство – провідна галузь. Відтак привезли звідти свиноматку й «спихнули» (усміхається. – Ред.) той обтяжливий бізнес на 18-річного Василя.

 Гріш ціна буде всім українцям, якщо багата землею Україна буде купляти зерно за кордоном.     

– Він, на думку горохівчан, мав стати віртуозним музикантом – не раз бо грав на найбільших міських урочистостях, ставав переможцем конкурсів акордеоністів, навчаючись у Горохівській музичній школі… 

– Було таке. Тим талантом теж вдався в батька, але Василеві змалку потрібні були ще й усі домашні тварини. Тому з нами в квартирі жили кіт, собака, хом’яки, шиншили… До слова, ми не втручаємося в його господарювання, підтримуємо хіба що порадами. 

– На власні очі бачила на території ферми посаджені Василем Тарасовичем десятки кущів троянд, яблуневий сад і теплиці, овочами з яких із тогорічного січня смакують горохівчани. Думала тоді, що потрапила в оранжерею… 

– Тепер там є навіть надсучасна власна лабораторія, а квіти, рослинництво загалом – його хобі. Музика, кухня й садівництво теж!

– Щерблюки – відома на Волині сім’я депутатів! Свого часу Тарас Васильович з честю виправдав довіру земляків на посаді голови Горохівської районної ради та представляє проблеми селян у якості депутата Волинської обласної ради від Аграрної партії України. Він же – і директор з виробництва ПП «Макс Ком». Чи не сваритеся в хаті через політику, роботу? Наскільки важко поєднувати місії представників влади й громади, провідних лідерів-аграріїв, хороших батьків, а для шестирічного Остапа, синочка Анни й Василя, – найкращих у світі бабусі й дідуся? 

– Дискутуємо – так, бо було б дивно, якби не переймалися тим, за що маємо відповідальність перед людьми. Я працюю свою першу каденцію, тому, починаючи, була емоційнішою. Проте не соромилася питати про все, чого не знала, не розуміла, а працювати від зорі до зорі для нашої сім’ї і родини – це нормально. І шестирічний внук завжди проситься на поле та в Печихвости. «Друг Тарас» (так називає дідуся) настільки часто садить його на коліна за кермом комбайна чи трактора, а батько возить на ферму, що першокласник-Остап уже знає, чого хоче. «Буду, як тато Василь, – фермером, а не як Тарас – трактористом», – каже наразі. Усміхаємося на ці слова, але вони, звісно, до душі всій родині!

– Як вважаєте, наскільки важливим для України є сільське господарство?

– Якщо одним діловим словом – стовідсотково! Я звикла переводити в цифри все, що стосується планування, розвитку та ідей. Гріш ціна буде всім українцям, якщо багата землею Україна буде купляти зерно за кордоном. 

– Для Вашої родини війна триває з квітня 2014 року. З її першого дня Щерблюки працюють на Перемогу, передаючи на всі фронти автомобілі, тепловізори, генератори, бронежилети та додаючи до найпотрібнішої техніки й амуніції вантажі зі свого господарства. «До хлопців треба їздити якнайчастіше», – знає настрої захисників Тарас Васильович із численних поїздок якнайближче до передової. У вашій хаті з першого дня повномасштабного вторгнення росії було людно від переселенців, а в квартирі досі живе сім’я лікаря з Ізюма, який працює у відкритому вами минулоріч кабінеті комп’ютерної томографії в місцевій лікарні у Горохові…

– Розуміємо, що без Перемоги й миру нікому й ніщо не буде потрібне. Тому на своєму місці робимо все, що можемо, задля миру.

– Родина Щерблюків – одна з найбагатших у нашому краї на людську вдячність за постійне меценатство. Як давно допомагаєте людям?

– Відтоді, як почали свою справу. 

– Оксано Володимирівно, чого потрібно навчати дітей і онуків, щоб в аграрній Україні такі хліборобські сім’ї, як ваша, ставали династіями?.. 

– Жоден вчитель не навчить дитину любити свою професію настільки, наскільки це повинні зробити батько й мати. Міркуємо з чоловіком: коли батьки навчають своїй професії дітей, а діти – своїх дітей, то кожне наступне покоління буде старатися довести сімейну справу до взірцевості, цінуватиме її, гордитиметься нею. Якщо вдосконалюватися так 100–200 років, то неважко уявити, наскільки потрібним і міцним фундаментом самодостатньої країни стають такі династії.

– Які сімейні традиції вважаєте духовним фундаментом України? 

– Найдревніші, дороговказні, заповітні Богом – бути разом хоча б на Різдво й Великдень та вдячно завжди поспішати до батьків. 

– Чого побажаєте українцям напередодні різдвяних свят?  

– Миру, справжності, стабільності, родинного щастя!

– Зазвичай чоловіки-Щерблюки наперед знають, коли зацвіте їхній новий сад чи вродить поле… Ви ж для них – не просто бухгалтер, економіст. Від вас вони чекають найпотрібнішого слова дружини, мами, лідерки, яке асоціюється з мудрістю, душевністю, благословенням… Ви – щаслива жінка?

– Найщасливіша, якщо йдеться про родину. А нашим новим починанням буде саджання вишневого саду на 45 гектарах землі неподалік села Вільхівка. Просимо Бога, щоб він розцвів на честь Перемоги!