Андрій Котик із волинського села Судче у перший бій вступив у 18 років

Коли батьки восени 2021 року проводжали свого первістка в армію, то вони й гадки не мали, що його чекає попереду. Думали, через рік син повернеться додому, до свого мирного життя. Ось тільки спокійно наш земляк прослужив лише чотири місяці. У лютому 2022-го почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну.

– Я був якраз у частині в Кривому Розі. Там і дізнався про початок тих подій. Але найбільше хвилювався не за себе, а за рідних», – пригадує Андрій.

Строковиком він був ще пів року – до червня. А далі підписав контракт із Національною гвардією України. «Не треба, подумай добре», – просили сина батьки, розуміючи, на яку небезпеку він себе наражає. Пробувала, плачучи, відмовляти його від такого кроку мати. Мав серйозну розмову з сином батько. Але Андрій був налаштований рішуче – попросив переслати документи й підписав контракт.

Свій перший бойовий виїзд житель села Судче, що в Камінь-Каширському районі, здійснив у 18 років. Це було на Херсонському напрямку, куди відправився разом із побратимами звільняти окуповані орками території. Там молодий захисник був доти, доки не вийшли до Дніпра.

Місцеве населення нас чекало, плакало від щастя, коли ми заходили в їхній населений пункт, відігнавши російську орду.      

 – Відчуття, коли ти з побратимами звільняєш українські землі, – не передати. Особливо, коли бачиш радість людей. Місцеве населення нас чекало, плакало від щастя, коли ми заходили в їхній населений пункт, відігнавши російську орду, – каже Андрій Котик, вертаючись спомином у перший рік повномасштабної війни.

А далі була Донеччина. Серебрянський ліс – ще один із найгарячіших напрямків. Коли ж почався наступ на Харківщині, бригаду, в якій служив Андрій Котик, перекинули туди. Тож там нині і служить наш земляк, не пускає ворога на українські території…

Удома ж на нього з нетерпінням чекають батьки, молодша сестричка та вся родина. Бо у відпустці захисник був лише у листопаді минулого року, тобто рік тому. Лише по відеозв’язку його можуть побачити найрідніші люди, котрі невимовно хвилюються за нього. Розуміючи це, Андрій старається при кожній нагоді зателефонувати мамі, аби заспокоїти її.

Важко навіть уявити, що пережив і перебачив цей молодий хлопчина, для якого доросле життя почалося з такого пекельного випробування. Замість дискотек, вечірніх прогулянок із однолітками, він уже третій рік мужньо тримає оборону рідної землі. І, як зізнається, жодного разу не пошкодував, що підписав контракт. Бо ж, каже, інакше в такий складний час для Батьківщини й бути не може. А ось на запитання, що найтяжче, щиро й навіть дещо по-дитячому відповідає: «Додому хочеться. Щоб ця війна нарешті закінчилася». Почуй же, Господи, бажання цього молодого, але такого мужнього захисника! 

Наталія МУХА.

Читайте також: Суд конфіскував телефон у волинянина за повідомлення про роздачу повісток.