Як Україна віддала ядерну зброю росії

 За нікчемний папірець Київ подарував москві третій у світі ядерний потенціал

Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї став, як колись казали, доленосним для нашої держави. Його підписали президенти України, США та росії – Леонід Кучма, Білл Клінтон і Борис Єльцин та прем’єр-міністр Великобританії Джон Мейджор 5 грудня 1994 року. Хоча цей  документ і невеликий за обсягом, але – цікавий.

У першій його статті три великих ядерних держави підтвердили свої зобов’язання поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України. У другій підтвердили зобов’язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти Києва. У третій пообіцяли утриматися від економічного тиску на шкоду Україні. Далі починається цікавіше. В четвертій статті

Меморандуму три великих держави зобов’язалися домагатися негайних дій з боку Ради Безпеки ООН з метою надання допомоги Києву, якщо Україна стане жертвою акту агресії. Не треба бути професором політології, щоб зрозуміти, що єдиним реальним і небезпечним агресором по відношенню до України могла бути лише москва. Та сама росія, яка стала правонаступником Радянського Союзу і постійним членом Ради Безпеки ООН, із правом вето на будь-які рішення цього органу. Тобто жодних запобіжників проти агресії саме з боку росії ми не отримали.

Вершиною цинізму стала п’ята стаття угоди, у якій великі ядерні держави пообіцяли Україні не застосовувати проти неї ядерну зброю, крім випадку нападу на них самих. Саме посилаючись на цю статтю, нинішні російські керівники з усмішкою говорять, що росія Будапештського меморандуму не порушувала, адже ядерну зброю проти України не застосовувала. Хоча по великому рахунку говорити про виконання чи невиконання цього договору взагалі немає сенсу, тому що він насправді є лише політичною заявою і не має  юридичної сили. І ось за такий нікчемний папірець Україна віддала росії третій у світі ядерний потенціал! 

Виникають питання, як таке могло статися і хто на цьому заробив? Перший президент України Леонід Кравчук, відповідаючи на звинувачення у ядерному роззброєнні України, завжди переводив стрілки на Леоніда Кучму – мовляв, це він підписав той злощасний меморандум. Але, насправді, у Будапешті було лише поставлено масну крапку в процесі ядерного роздягання України. Основні події відбулися значно раніше. Відразу після розпаду Радянського Союзу росія почала активно працювати над тим, щоб забрати собі з інших республік ядерну зброю. Західні країни, і особливо США, її в цьому підтримували. Там панувало оптимістичне переконання, що «холодна війна» закінчилася назавжди, а миролюбна, демократична росія твердо стала на шлях цивілізованого розвитку. Водночас російські спецслужби створювали Україні імідж радикальної націоналістичної  держави. У зарубіжній пресі регулярно з’являлися статті, в яких Україну намагалися представити як «дикуна з ядерною булавою», який не вдався розумом порівняно з російським братом. Та й самі українці при кожній нагоді, починаючи з Декларації про державний суверенітет у липні 1990-го, обіцяли зробити свою країну без’ядерною. Обіцяли навіть тоді, коли їх за язика ніхто не тягнув.

Рішення Леоніда Кравчука – зрада національних інтересів

З тих приблизно 5000 ядерних боєголовок, які знаходилися на  території України і стали її власністю після розпаду СРСР, понад 3000 становили тактичні боєзаряди – бомби, снаряди та ракети. Саме їх Україна могла самостійно обслуговувати та використати для власної оборони. Навіть невеликої їх частини вистачило б, щоб надійно гарантувати собі безпеку та стати важливим політичним гравцем у світі. Але всі вони у квітні – травні 1992 року були вивезені з України в росію. Це зробили за вказівкою Леоніда Кравчука і на прохання російського керівництва. Зроблено було незаконно, тому що майном держави могла розпоряджатися лише Верховна Рада України. Більше того, Верховна Рада напередодні своєю постановою прямо заборонила це робити. Тому рішення Леоніда Кравчука передати росії всю тактичну ядерну зброю, без будь-яких умов і компенсацій, було не лише перевищенням службових повноважень, але й прямою зрадою інтересів України. Лише ця зброя вартувала кілька десятків мільярдів доларів, але наша держава за неї нічого не отримала.

Вершиною цинізму стала п’ята стаття угоди, у якій великі ядерні держави пообіцяли Україні не застосовувати проти неї ядерну зброю, крім випадку нападу на них самих. Саме посилаючись на цю статтю, нинішні російські керівники з усмішкою говорять, що росія Будапештського меморандуму не порушувала, адже ядерну зброю проти України не застосовувала. 

Наслідки такої нечуваної в історії людства щедрості та доброти не забарилися. Вже через місяць російська державна дума висунула територіальні претензії до України. російські депутати вирішили, що в 1954 році російська федерація передала Україні тільки Крим. А ось Севастополь, який у відповідних документах не згадується, треба повернути назад. Тоді Україну від збройного конфлікту з великим східним сусідом і втрати територій врятувала лише рішуча позиція США. Такий розвиток подій викликав посилення патріотичних настроїв серед частини українського політикуму і призвів до того, що Верховна Рада поставила вимогу проводити далі ядерне роззброєння з урахуванням інтересів своєї держави. На той час в Україні ще залишалося  176 міжконтинентальних балістичних ракет. З них 130 одиниць становили рідкопаливні ракети РС-18 або SS-19 за американською класифікацією. Вони були виготовлені в росії і могли нести по шість боєголовок кожна. Саме про них постійно розповідав Леонід Кравчук, наголошуючи, що в 1997-му термін зберігання цих ракет закінчувався і їх все одно довелося б вивозити в росію на утилізацію. Але перший президент чомусь не хотів згадувати про інші 46 надсучасних і надпотужних ракет РС-22 (SS-24 «Скальпель»). Одна така ракета несла по 10 боєголовок з індивідуальною системою наведення. Вона була настільки руйнівною, що навіть у США на той час не було подібної зброї. Не менш важливо і те, що вироблялися ці ракети на заводі «Південмаш» у Дніпропетровську.

Заради збереження дружби з москвою і вирішення своїх інтересів – пожертвували майбутнім України

Крім того, в Україні була розташована 46-а стратегічна повітряна армія, яка мала на озброєнні 43 дальніх бомбардувальники-ракетоносці. Ці літаки могли нести від 8 до 16 крилатих ракети з ядерними боєголовками. Таких ракет із дальністю ураження до трьох тисяч кілометрів в Україні було близько 500. Маючи в руках такі козирі, можна було виторгувати не лише гарантії безпеки, але й отримати стартовий капітал для розвитку держави. Американські компанії, наприклад, пропонували демонтувати ядерні заряди на території України, а високозбагачений уран із них переробити на паливо для атомних електростанцій. Вони також готові були взятися за будівництво сховища для відпрацьованих ядерних матеріалів та заводу з виробництва паливних збірок для АЕС. Все це дало б можливість різко зменшити залежність української енергетики від росії. Юрій Костенко, який очолював Робочу групу Верховної Ради по питаннях ядерного роззброєння, наполягав на тому, що ядерну зброю можна віддавати тільки після того, як Україна отримає належну матеріальну компенсацію та реальні гарантії безпеки. 

Але після нетривалої боротьби перемогу знову отримали прихильники співпраці з москвою. росіяни, в свою чергу, пообіцяли компенсувати вартість уранових зарядів поставками палива на атомні станції. Ця обіцянка, на відміну від багатьох інших, була виконана. За два з половиною роки на українські АЕС було поставлено 3400 твелів, які за російськими цінами коштували понад 900 мільйонів доларів. За плутонієві заряди, які були значно дорожчі, але непридатні для використання в мирних цілях, Україна не отримала нічого. Американці теж долучилися й пообіцяли нашій державі 175 млн. доларів за ядерне роззброєння. Українські дипломати і журналісти цією невеликою навіть для того часу сумою тішилися так, ніби це була манна небесна. А через кілька років виявилося, що навіть чисто технічні заходи по роззброєнню обійшлися значно дорожче.

Гіршим навіть за великі матеріальні втрати було те, що українська влада не подбала про надійні гарантії безпеки на перспективу. Гарантією безпеки для України міг бути лише вступ у НАТО або двосторонній військовий договір із США. Але для прокомуністичної Верховної Ради та тодішніх урядовців це було абсолютно неприпустимо. Хоча наш  «старший брат» з родиною ніколи особливо не церемонився. Під час переговорів російські посадовці не заморочувалися дипломатичним етикетом, а прямо заявляли, що якщо Україна негайно не віддасть ядерну зброю, то їй перекриють газ, нафту, припинять поставки ядерного палива на електростанції та комплектуючих на українські заводи і так далі. А якщо «зухвалі хохли» ще й після цього не підуть на поступки, то направлять в Україну свої війська і відберуть ракети силою. Щоб витримати цей шалений тиск, потрібно було мати велику мужність і велику мудрість. Ні в Леоніда Кравчука, ні в Леоніда Кучми їх не виявилося.

Заради збереження дружби з росією і вирішення тимчасових тактичних проблем, вони пожертвували майбутнім України. 

Одним із аргументів, яким українських урядовців переконували віддати ядерну зброю, було те, що роззброєння України стане початком всезагального ядерного роззброєння. Але дурних більше не знайшлося. Не можливо повернути те, що вже втрачено. Та, мабуть, і не потрібно. Набагато важливіше сьогодні Україні вистояти у кривавій війні з росією та якнайшвидше вступити до НАТО і Європейського Союзу. А це в перспективі забезпечить Україні не лише надійні гарантії безпеки, але й гідний рівень життя для її громадян.

Микола МИХАЛЕВИЧ, завідувач Кортеліського історичного музею Ковельського району.

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ

Читайте також: Волинянин повернувся з-за кордону і відразу пішов до військкомату.