У день відкриття Алеї слави в селищі Мар’янівка, Наталія з дітьми була на цьому святому місці, де пошановано пам’ять її Руслана – уродженця села Скригове.
Загиблий Герой із Волині: «Я ніколи не зраджу Україну – маю захищати її»
«Кохасику, як боляче!!! Це – перший день народження без тебе – душу рве на шматки. Де б ти не був, що б ти не робив – завжди мене вітав перший. Навіть за тисячі кілометрів робив сюрпризи», – ці слова нещодавно написала на своїй фейсбук-сторінці Руслана Ряба із села Перемиль, що на Горохівщині, додавши до цього: «Найкраще привітання для мене, щоб ви підписали і поширили петицію». Й це не могло не привернути нашої уваги
Річ у тому, що історія про щасливе подружжя Наталії й Руслана Рябих, яке навіки розлучила війна, була опублікована в газеті «Волинь» у номері за 2-ге жовтня під заголовком «На похоронах чоловіка говорили, що ми – одна на мільйон пара, в якій один одного так любили». Згодом її могли прочитати й шанувальники нашого видання «Так ніхто не кохав»…
Нагадаємо, що Наталія й Руслан торік відзначили гарний ювілей свого шлюбу – трояндове весілля. Вони знали один одного ще з юності, але життя склалося так, що шляхи їхні на якийсь час розійшлися. Наталія вийшла заміж, народила двох синів, розлучилася. А Руслан так і був холостяком, і коли він дізнався, що вона вже офіційно – незаміжня, то це й стало початком вже їхньої історії. Вони побралися. Для чоловіка рідними стали сини Наталії – Юрій та Андрій. А через чотири роки Бог дав їм і донечку, яку назвали Анна-Марія.
23 червня цього року Руслан Рябий загинув. За тиждень до цього дізнався, що у них буде ще одна дитина.
«Ця дитинка для мене дуже багато значить. Вона – останній дар від Бога, подарований через мого найкращого, найріднішого, найдобрішого коханого чоловіка. Це – остання його кровиночка. Дуже люблю всіх своїх діток, але якби не ця дитинка, яку я ношу під серцем, то, напевно, збожеволіла б. Я розумію, що мушу тримати себе в руках, щоб не нашкодити малюкові, – й це мене рятує», – таким було зізнання жінки, яка розуміє, що самій із чотирма дітьми їй буде непросто, але жодного разу вона навіть не подумала перервати вагітність, як їй дехто радив.
Серце розривалося, коли хлопці, дізнавшись про загибель Руслана, стояли на колінах, цілували татові шеврони, які він привозив їм кожного разу з війни, і плакали».
І далі вже також вустами вдови – про те, яким Руслан був чоловіком, батьком, односельцем, мужнім захисником України, за яку віддав життя:
«Руслан був для мене усім – і чоловіком, і братом, і батьком, якого я рано втратила. А для моїх синів – добрим татом. Вони дуже тяжко пережили його втрату. Серце розривалося, коли хлопці, дізнавшись про загибель Руслана, стояли на колінах, цілували татові шеврони, які він привозив їм кожного разу з війни, і плакали».
«За десять років ми й разу не посварилися. Чоловік навіть, бувало, жартував, що треба це нарешті зробити, щоб дізнатися, хто перший прийде миритися. Найгірше, що могло бути в наших стосунках, – це те, коли він звертався до мене: «Наталю».
Чути це було незвично, бо він називав мене переважно по-іншому: «Серденько», «Киця»… Нашим сусідам зразу це було дивним. Дехто навіть говорив: «О, то він так на публіку грає!»… Але потім звиклися з цією ніжністю».
«Знаючи про стан здоров’я свого чоловіка, говорила йому, щоб, може, звільнився від статусу військовозобов’язаного. Але він і слухати цього не хотів. Казав: «Ми маємо йти воювати, щоб кацапський чобіт не ступив на наш поріг». Руслан ніде не ховався, був готовий до того, що його мобілізують…».
«У військкоматі сказали, що він – придатний до служби, хоч у нього було багато серйозних діагнозів – мабуть, такі правила воєнного стану. І в січні цього року чоловік пішов на війну. А роботодавець-німець, в якого він не раз до великої війни працював, до речі, писав йому, що заплатить п’ять тисяч євро, тільки б він вернувся до нього. Це вже було тоді, коли Руслан проходив навчання на Яворівському полігоні й говорив із приводу такого «подарунка»: «Я ніколи не зраджу Україну – маю захищати її…».
«Руслан служив у батальйоні спеціального призначення президентської бригади імені гетьмана Богдана Хмельницького. Хоч, як мені говорили люди, в цей підрозділ важко потрапити. Я добре знала свого чоловіка, тож для мене це не було дивним: «він взяв своїм розумом і хорошою фізичною підготовкою».
«Ми бачилися з Русланом за тиждень до його загибелі. Він говорив, що йому дорога кожна хвилина, проведена з сім’єю, й старався при першій-ліпшій нагоді приїхати додому, щоб хоч трошки побути з нами. А ця, остання для нас зустріч, була сюрпризом… Я дізналася, що у нас буде ще одна дитина. Скинула Русланові на телефон фото позитивного тесту. У відповідь він подзвонив і плакав від радості… А потім зробив сюрприз – приїхав…».
«Руслан не раз казав, що скільки людині призначено Богом – стільки, не більше й не менше, вона й проживе. Я й сама увірувала в ці слова, але не думала, що так мало Господь відпустив коханому, – у вересні йому виповнилося б лише 39 років».
«У нас був дуже сильний зв’язок. Я на відстані відчувала, коли йому боліли хребці, а от смерті не відчула. Мабуть, просто не допускала думки, що втрачу Руслана, свою половинку. 22 червня ми з ним ще говорили по телефону. Він попередив, аби я не переживала, що його не буде на зв’язку («Ми йдемо на позиції.), а вже 23-го загинув. І людям важко було повірити в смерть Руслана, бо ж тиждень тому бачили його в селі, й раптом – нема. На похоронах було багато військових, волонтерів, які віддавали йому останню шану».
P.S. Дорогі читачі! Будь ласка, підтримайте петицію для присвоєння волинянину Руслану Рябому звання Героя України.
У боях за Україну полягли мужні сини Волині
Владислав СИМОНОВИЧ – боєць із села Мукошин, що на Любешівщині;
Сергій РОМАНЮК – боєць із села Лище Луцького району;
Василь ЗАЛЕВСЬКИЙ – боєць із села Зелене, що на Горохівщині;
Микола ГОЛОДЗЬОН – боєць із села Заболотці, що на Іваничівщині;
Андрій КАЛУШ – боєць родом із селища Колки (проживав на Рівненщині);
Владислав БОНК – боєць із міста Луцька;
Сергій НАГОРЩУК – боєць родом із села Черчичі Володимирського району (до повномасштабної війни проживав із сім’єю на Херсонщині);
Анатолій СТОЛЯРЧУК – боєць із села Бучин, що на Любешівщині;
Віктор ОВЕРЧУК – боєць із міста Луцька;
Сергій ПОПРІЙЧУК – боєць із села Селець, що на Турійщині;
Михайло БЕРЕЗНИЙ – боєць із села Чарторийськ, що на Маневиччині;
Олександр КЕЛЛЕР – боєць із міста Володимира;
Петро ОНИЩУК – боєць із села Радовичі Володимирського району;
Степан ГУЧЕНКО – боєць із міста Нововолинська;
Олександр ГУТ – боєць із села Верба Володимирського району;
Володимир ШЕЛЕМІН – боєць із міста Нововолинська.
Читайте також: У громаді на Волині монетами зібрали понад 11 тисяч гривень на підтримку військових.
