«Двадцять тисяч лопат пів мільйонну армію не врятує»

На ці запитання видання «Факти» відповів начальник Генерального штабу – головнокомандувач Збройних Сил України у 2014-2019 роках, нині – провідний науковий співробітник науково-дослідного інституту ЗСУ, генерал Віктор Муженко.

– Дуже легко вказувати на певні помилки, не беручи безпосередньої участі в процесах організації цього опору або стоячи в стороні й спостерігаючи збоку за всіма подіями. Це – завжди суб’єктивний погляд. Але є деякі події, які відбувалися на моїх очах і в яких особисто брав участь, – зазначив Віктор Муженко. – Вважаю однією з помилок першого етапу вторгнення проведення переговорів. Коли буквально в перші дні почали обговорювати з росіянами умови завершення процесу, в тому числі й шляхом можливої окупації певної частини України. Причому взагалі – без будь-яких гарантій. Думаю, що таким чином була продемонстрована слабкість української позиції.

І це сталося в той момент, коли росіяни розгубилися від тієї неочікуваної жорсткої зустрічі, яку одразу їм організували Збройні Сили України й українське суспільство. Це було досі не оцінене патріотичне піднесення на рівні не лише окремих людей, а й цілих громад. Прикладів є дуже багато: і на Чернігівщині, і на північній Київщині, і на північній Житомирщині, і на Харківщині, і на півдні України. Такого росіяни не очікували. Вони сподівалися на бравурні марші, квіти, аплодисменти, на хліб і сіль.

Однак цього не сталося. І тут їм, розгубленим, запропонували обговорити умови припинення бойових дій. На мою думку, це дуже швидко створило в них враження, що влада України почала «прогинатися» через цю агресію. До речі, прогнозовану, але чомусь неочікувану. Це – перше.

Друге. Спочатку був стихійний рух опору. Децентралізованість дій, надання широких повноважень командирам нижчої ланки й невтручання старшого керівництва в їхні рішення давало їм можливість маневрувати своїми силами й засобами. І ця децентралізована хаотичність та асиметричність дій тоді показували результативність у боях. Однак децентралізоване командування потребує дисциплінованої ініціативи.

Цю хаотичність тоді сприйняли, але надалі це вже призвело до певного дисбалансу в системі управління та керованості процесами. Наприклад, неконтрольований й незрозумілий мені відхід на території Луганської області – залишення Станиці

Луганської, залишення Щастя із не підірваним мостом. Чому це сталося? Там не було такої загрози, був великий бар’єрний рубіж (річка Сіверський Донець), який міг би стримувати доволі довгий час російські підрозділи, однак пункти управління були переміщені в тил на десятки, а інколи сотні кілометрів. Не у всіх випадках це диктувала, на мою думку, обстановка.

Третє. Тоді ж ще був хаос в системі мобілізації. Приймали всіх підряд, без розбору. І була «пересортиця»: фахівця з РЕБ могли відправити в піхоту, а фахівця з піхоти – в частину зв’язку. Шляхом вже внутрішнього переміщення якимось чином з цієї ситуації виходили.

Те, що в той час був постійний наплив людей, створило проблему на майбутнє. Тому що деякі командири уявили, що людський ресурс невичерпний, і поверхово ставилися до планування своїх дій, не розуміючи того, що кількість населення в нас обмежена, що відбулася колосальна міграція населення, що буде багато непридатних до служби. Тобто, наступить такий період, коли поповнення армії стане проблемою.

На стихійну мобілізацію впливали різні фактори. Людей брали, аби тільки заповнити кількісну потребу військових частин. Навіть з перевищенням цієї потреби, щоб цих добровольців розпихати. До чого це призвело? У 2016 році після створення командування Сил спеціальних операцій був заведений спеціальний облік фахівців дефіцитних спеціальностей. Це – військовослужбовці ССО, снайпери, інструктори навчальних центрів, оператори ПТУРів (протитанкових керованих ракет. – Ред.) і ще ряд критично важливих спеціальностей, які потребують специфічної довготривалої підготовки. І куди вони потрапили? Хто звернув увагу на цей спецоблік?

І взагалі, раз інформація про вторгнення була, чому цей хаос відбувся в таких масштабах? Втрати за перші кілька днів широкомасштабної агресії склали приблизно стільки, скільки за весь 2014 рік. Я про це при свідках сказав колишнім головнокомандувачу та начальнику Генштабу. Потім почали закривати цю статистику.

Вважаю, одним із оперативних прорахунків – довготривале тримання Бахмута, що потягнуло за собою значні втрати.

Четверте – питання фортифікацій. У кінці березня, повертаючись із Донбасу, я отримав інформацію про те, що росіяни виводять свої війська з-під Києва. Ми з полковником Олександром Махачеком (грамотний, тямущий офіцер, загинув на Донбасі

30 травня 2022 року, посмертно відзначений званням Героя України) привезли карту, де нанесені рубежі, які необхідно дообладнати, а деякі, відбудовані ще в період 2015−2016 років, – оживити, тобто заповнити військами, щоб привести їх в порядок.

Сказав: «Готуйте розпорядження». – «Ми будемо наступати, ми не будемо оборонятися». Ця карта досі знаходиться в одній зі структур Генерального штабу. Там мова йшла і про Запорізьку область, і про Донбас, якраз напрямки Покровськ та Часів Яр. Ще раз повторю, що це було у березні 2022 року.

Я зателефонував тоді одному з начальників, який відповідав за інженерне забезпечення: «Скільки у вас лопат є?». Тому що трактор або бульдозер – це одне, але все одно треба копати, бо окоп зберігає життя солдатів. Один із основних засобів піхоти – це лопата: мала саперна, велика – без різниці.

У період АТО дехто цього не зрозумів. Тоді були претензії: «А чому у нас окопи не викопані?». Я колись сказав одному народному депутату, який тоді нібито проходив службу: «Я повинен прийти й вам персонально копати окопи?».

Так от, цей начальник відповів, що лопати є. «Скільки?» – «Двадцять тисяч». – «Півмільйонну армію двадцять тисяч не врятує». Пам’ятаю цю розмову, як зараз. Можливо, про це не потрібно розповідати?..

П’яте. Вважаю, одним із оперативних прорахунків 
– довготривале тримання Бахмута, що потягнуло за собою значні втрати.

Шосте. Харківська операція була успішною. Але у зв’язку з тим, що вона не була своєчасно переформатована з наступальної в оборонну, ми там теж втратили свій наступальний потенціал. Тобто, коли вийшли східніше річки Чорний Жеребець, вся потуга українського наступу забуксувала. А росіяни зуміли посилити свої війська. У цій ситуації нам потрібно було вийти на відповідні вигідні рубежі, закріпитися і частково спрямовувати ударне угруповання на інші напрямки. Це давало б нам можливість постійно утримувати таку ініціативу.

ВІДВЕРТО КАЖУЧИ

Залужний чи Сирський?

Віктор МУЖЕНКО:

«Я не збираюся давати їм повні характеристики. Однак, знаючи обох, знаючи їхнє проходження служби, скажу, що, як на мене, Сирський професійно підготовлений краще, ніж Залужний. Це – по-перше.

По-друге, у Сирського – значно більший досвід військового управління, організації процесів і планування, ніж у Залужного.

По-третє, Сирський здатний брати на себе відповідальність за свої плани і дії. На мою думку, у Залужного з цим були проблеми. Той підхід до управління, коли повноваження максимально делегували на нижчі рівні, це не стільки передача повноважень, скільки бажання уникнути відповідальності за якісь рішення. Можливо, передача повноважень на першому етапі початку агресії була логічною і, я вважаю, правильною. Але в подальших діях вона стала навпаки грати на негатив.

З’явилися прояви певної отаманщини».

Ольга БЕСПЕРСТОВА, fakty, ua.