Побувавши на Сході України, ковельчани, зазвичай, верталися додому із дорогою реліквією – синьо-жовтим прапором з автографами тих, хто захищає Україну (на цьому фото отець Василь – другий зліва).
«Батальйон швидкого реагування» б’є путіна із «українського» собору Ковеля
Коли почалася повномасштабна війна, то в храмі Благовіщення Пресвятої Богородиці волинського міста залізничників стояли риштування, тут працювали майстри. Але ті кошти, які зібрали на оновлення інтер’єру, за словами настоятеля храму – протоієрея Василя Мичка, одразу вирішили передати на допомогу нашим захисникам, «бо іншого вибору не було…»
«Головне – захистити й зберегти Україну, а потім вже будемо храм розписувати…»
При вході у Благовіщенський храм на видному місці – фотостенд із раритетними світлинами. Зупинившись біля нього, настоятель Василь Мичко каже:
– Ось – знімок із 1930-х років, коли Волинь була під Польщею. Бачите, в якому одязі діти? У вишиванках… А поряд – фото, датоване 1943-м, – війна з Німеччиною. І – те ж саме: юні мешканці міста – в українських строях. Тож невипадково наш собор люди називають коротко – «український». І це правдиво, бо в усі часи, впродовж більш як 500-літньої історії, його парафіяни не зрікалися своєї ідентичності…
Не заглиблюючись в далеке минуле, нагадаємо, що ця сакральна споруда колись була пам’яткою архітектури. Її кілька разів закривали під час воєн. А в роки тотального атеїзму, зокрема в 1961-му, в стінах храму планували облаштувати краєзнавчий музей, потім – музей Леніна. Врешті-решт, будова дісталася спортивному товариству «Спартак». Тоді й знищили її унікальні архітектурні особливості – влаштували там спортзал. І лише в незалежній Україні храм відремонтували та повернули вірянам. А вони вже добудували його верх та зробили ремонт усередині.
Отець Василь тепло відгукується про першого настоятеля й будівничого Божого дому – Петра Левочка, який до цього служив на Львівщині, а затим – в Андріївській церкві міста Києва. Свого часу отець Петро говорив: «Хай там що, а церкву – зведу». І звів, і був настоятелем відновленого храму в 1992 – 2005 роках – до того часу, коли трагічна смерть забрала життя священнослужителя. Тоді настоятелем Благовіщенського собору призначили протоієрея Василя Мичка, а син Петра Левочка, отець Михайло, став його помічником…
– Ми допомагали нашим захисникам із 2014 року, – каже отець Василь. – А коли почалася повномасштабна війна, то тим більше потрібно було підтримувати наших хлопців, які поїхали на Схід України чи були тут, у територіальній обороні. Ми не можемо взяти в руки зброю, але в наших силах організувати людей на підтримку Збройних Сил України і коштами, і своєю працею – в нас уже з 2014-го був досвід плетіння маскувальних сіток. Тож до тих, хто волонтерив із того часу, долучалися новачки й робили добру справу.
Спочатку Благовіщенський собор був відкритий цілодобово. Хто хотів, мав у цьому потребу, міг тут ночувати. У Ковель же прибували цілі потяги з переселенцями – хтось на вокзалі одержував допомогу, а хтось ішов сюди. Правоохоронці, які патрулювали місто, мобілізовані чоловіки, які збиралися від’їжджати на кордон із білоруссю, мали можливість прийти в собор і поїсти і погрітися.
– До речі, у лютому 2022 року, – каже отець Василь, – у храмі стояли риштування – якраз тривав його розпис. Майстри відразу поїхали додому на Львівщину, риштування ще якийсь час залишалися, і перших загиблих воїнів ми відспівали в такій робочій обстановці. А от кошти, які зібрали на розпис, пустили в діло – на допомогу воїнам, бо іншого вибору не було. Головне – зберегти Україну, бо якщо сюди прийде кацап, то для кого розписувати собор?
«Мене чи отця Михайла ковельчани можуть зустріти прямо на вулиці й передати гроші на благодійність»
З архівних знімків, які зібрано майже за три роки повномасштабної війни, можна простежити за тими подіями, якими жили разом з усією країною парафіяни Благовіщенського собору. Й перша думка про те, що добре було б побувати тут раніше, – побачити храм у той період, коли він був і прихистком для переселенців, і сховищем для самих мешканців Ковеля, коли сирена сповіщала про повітряну тривогу (це зараз у місті залізничників є облаштовані укриття, й собор цю функцію вже не виконує). Або поспілкуватися з тими, хто першим їздив із гуманітарною допомогою спочатку на Київщину – в Бучу, Ірпінь, а потім – на Схід України. До речі, в травні 2022 року під Слов’янськом, буквально в окопах, зустрічався з хлопцями й отець Василь. Про це тепер нагадує світлина, на якій священнослужитель не в церковному облаченні, а – в цивільному, й до того ж – у шоломі та з бронежилетом…
Але сталося, як сталося. І цього разу я не випадково приїхала в Благовіщенський собор міста Ковеля. Нагадаю, що на початку листопада на сторінках нашої газети була публікація – «Два дні плакала, читаючи у «Волині» про Романа Романчука, а потім сама собі сказала: «Що плакати – треба щось робити!». Йшлося про те, як люди відреагували на особисту історію Героя війни з росією із села Гірка Полонка Луцького району, який втратив на передовій дві ноги й руку. А ось та жінка, що «два дні плакала…», – наша давня шанувальниця Валентина Турчик із Ковеля. Це вона, пройнявшись материнським співчуттям до Романа, який, отримавши інвалідність на війні, ще й живе самотньо, а відтак потребує допомоги, – й інших запалила своєю небайдужістю. Не забарившись, пані Валентина разом із рідною сестрою Ларисою Морозюк та Іваном Гулячем, котрий був за кермом, відвідала Героя уже кількох наших публікацій із гостинцями. І одразу ж запевнила, що приїзд ковельчан – не якась одноразова акція – «далі буде». Знаю, що ці слова не залишилися обіцянкою.
Ми не можемо взяти в руки зброю, але в наших силах організувати людей на підтримку Збройних Сил України і коштами, і своєю працею – в нас уже з 2014-го був досвід плетіння маскувальних сіток.
А збиратися в дорогу з такою місією допомагали й інші волонтерки «жіночого батальйону швидкого реагування», як вони себе називають. З ними Валентина Турчик вже не один рік, починаючи з 2014-го, у Благовіщенському соборі плете маскувальні сітки для наших захисників. І їх, як наголошувала жінка, підтримує настоятель храму отець Василь. Власне, це й був привід, щоб зустрітися зі священнослужителем, аби почути його думку з приводу того, що собор став своєрідним волонтерським центром, а його парафіяни – ось такі чуйні люди:
– Мені приємно, що мешканці міста йдуть до нас, гуртуються тут для доброї справи, що є сьогодні найголовнішою, – допомогти воїнам. Призначення храму – творити добро. Приємно, що наш собор приносить користь суспільству, громаді. Ми вже не менш ніж сотню генераторів купили й відвезли за місцем призначення нашими машинами, які йдуть на Схід України, чи переслали
«Новою поштою». Понад двадцять автомобілів придбали й відправили на передову, а звідти пригнали чимало машин, пошкоджених у боях, щоб відремонтувати й продовжити їхнє «життя» на фронті. Звичайно, всім не можемо допомогти – відгукуємося, в першу чергу, на потреби своїх парафіян, рідні яких воюють…
І машини, й генератори, дрони чи останнім часом – засоби РЕБ (пристрої, які приглушують, зокрема, мобільний та супутниковий зв’язок, щоб дезорієнтувати ворога), чи ті ж шоломи, які можуть врятувати життя, купують не тільки за кошти собору. До настоятеля храму приходять зі шкіл, дитячих садків: зібрали якусь суму, наприклад, п’ятнадцять тисяч, – за такі гроші чогось великого не купиш, «а копійка до копійки – й автомобіль можна придбати». Не без утіхи священнослужитель каже:
– Мене чи отця Михайла ковельчани можуть зустріти лрямо на вулиці й передати кошти на благодійність. Люди довіряють нам, бо знають, що їхні гроші підуть за призначенням. Крім того, парафіяни добре знають, що треба нести в храм на поминальну батьківську суботу, бо тепер по можливості їхні дари ми теж відправляємо бійцям.
«Бабусю, ми тобою пишаємося!»
І, звичайно, була зустріч із «жіночим батальйоном швидкого реагування» – ковельчанками, більшість яких волонтерять із 2014-го. Коли виникла потреба в приміщенні, де можна було б плести маскувальні сітки великих розмірів, то настоятель храму зразу визначився, що це буде верхня, Іллінська, церква – тут до 2010 року правили службу Божу, поки нижній собор добудовували, штукатурили, а тепер її мало використовували. Тим часом тут сама атмосфера спонукає до того, щоб чинити добро. Про це й говорили мої співбесідниці, якими, зразу скажу, не можна не захоплюватися. Втім слово – цим жінкам, а ви вже судіть самі, які вони є…
Світлана МАНДЗЮК: – Я – модистка по життю, а тепер ось на плетінні сіток – закрійник (жінка сміється.– Авт.) Розрізати тканину, то вже – моє завдання. 25 лютого ми прийшли сюди й до 7 квітня 2022 року працювали без вихідних. У храмі йшла літургія, а ми трудилися… Ви знаєте, ми – українки, і якась така злість (благородна!) взяла: як то так – на нас напала росія, хоче підкорити, а ми ж хочемо жити в незалежній, вільній Україні! У перші дні, тижні люди багато харчів приносили, було чимало одягу, якого потребували переселенці, – ми стояли на колінах і все це пакували, підбирали. А потім на сітки перейшли. Вдячна своєму чоловікові, який мене підтримує, – це ж ми кожен день проводимо тут. А як приємно почути від онуків: «Бабусю, ми тобою пишаємося!».
Марія КРАВЧИК: – Я ще працюю в шкільній бібліотеці, а після 12-ї дня в храмі волонтерю. Це – мій людський, християнський обов’язок. Сітку обшиваю шпагатом, щоб хлопцям легше було її закріпити на машині, наприклад. Змотуючи сітку, накладемо всередину шкарпеток, які знадобляться бійцям, і вона готова до відправки.
Валентина НАУМЧИК: – Я працювала в храмі прибиральницею, а як почалася війна, то волонтерити стала. А як інакше? Двоє моїх синів і двоє онуків – на війні (один син зараз має відпустку, а онук після поранення вже вернувся додому). Якби я була молодшою, то сама б пішла воювати. Я так люблю Україну, що гризла б горло всім її ворогам!
Алла ЖИГАРЕВИЧ: – Плету маскувальні сітки з 2014 року. Ми назвали себе «жіночим батальйоном швидкого реагування». А я – комбат. Така мені місія випала. Перш самі вчилися робити сітки, а тепер вже інших навчаємо. Починали з того, що простирадла, які принесли люди (священник на літургії оголошував про таку потребу), рвали на смужки, й то був наш матеріал. Тепер тканина для сіток – спеціальна, легенька. Ми замовляємо, а священнослужителі храму нас нею забезпечують.
Я так люблю Україну, що гризла б горло всім її ворогам!
Тетяна ВАСИЛЕВСЬКА: – А я з минулорічного Різдва попросилася до дівчат, дізнавшись, що вони волонтерять. Мій син був мобілізований із першого дня повномасштабного вторгнення (жінка не може говорити про це без сліз. – Авт.). А зараз – хто не на війні, той має працювати на фронт.
У мене – готельний бізнес. По можливості, стараюся допомагати не лише синові, а і його побратимам.
Олена МІСЮРА: – Я – голова Союзу українок міста Ковеля. Родичі воюють на Сході України. То я брала у волонтерок маскувальні сітки й відправляла на передову, а потім і сама прийшла в «жіночий батальйон швидкого реагування».
У мене є ще й інша «ніша» – маю на озері Світязь будиночок, то у відпочинковий сезон надаю його військовим, які проходять реабілітацію. Була дуже розчулена, коли прочитала у «Волині» про свою землячку Валентину Турчик, яка відгукнулася на біду Романа Романчука. Хочу подякувати цій жінці за її позицію (вона ж свого часу серед перших була на Майдані) – обов’язково долучуся до доброї справи, ініціаторкою якої стала пані Валентина.
…Того дня до Благовіщенського собору під’їхали три менші й більші буси та легковик у кольорах військового камуфляжу, який був на причепі. Отець Василь освятив транспортні засоби перед тим, як вони поїдуть на Схід України. У далеку й непросту дорогу вирушали водії Анатолій Ясашний, Володимир Торбич, Віктор Коротай. А коли надвечірньої пори редакційний автомобіль покидав Ковель, то головною вулицею їхав траурний кортеж: «на щиті» повертався до рідної домівки ще один захисник-Герой – земляки зустрічали його, стоячи на колінах.
Лише в Благовіщенському храмі за роки повномасштабної війни було відспівано понад вісімдесят загиблих. Волонтерки з «жіночого батальйону швидкого реагування», зазвичай, – серед тих, хто проводжає їх в останню путь. Бо, як сказала Валентина Турчик, всі, хто воює за Україну, віддає за неї здоров’я, а то й життя, – рідні їй. У цих словах – думка і її подруг-волонтерок.
Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно! Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу Волинь ЗМІ
Читайте також: Капелан з Волині отримав відзнаку від Міністра оборони.
