Трійко волинських козаків, які державі поки – «не на часі», уже добряче дають волю ноженятам

Коли одразу – потрійне щастя на руках

Додому ж малеча потрапила майже через три місяці, протягом яких була під невсипущим наглядом лікарів у скляних інкубаторах у Волинському перинатальному центрі. Хлоп’ята хоч і народилися вагою 1240, 1370 і 1120 грамів, проте вдалися у своїх чудових батьків міцненькими та життєрадісними. А газета «Волинь» тоді, за словами читача-лучанина  Володимира Зелюка, стала «хрещеною мамою» Артемчика, Марка та Тимофійка, розповівши жителям краю та всієї України про цю гарну подію-відраду на вбивчому тлі війни у публікації «Чекали на донечку, але «лелека» приніс аж трьох козаків!». Трапляється ж таке Боже диво воістину далеко не кожного дня.

Цьогоріч 24 листопада Артемкові, Марку й Тимофійкові Лисим виповнилося два рочки. Як живуть наразі ці наші «похресники» (до слова, газета «Волинь» багата ними, бо 6 (!) сиріт, завдяки публікаціям, під час акції «Хочу бути маминим сонцем!», свого часу знайшли мам і тат) й чи не перехотілося їхнім батькам розбагатіти ще й донечкою, дізнавалася з перших уст 
до Дня Святого Миколая.

Хлоп’ята хоч і народилися вагою 1240, 1370 і 1120 грамів, проте вдалися в своїх чудових батьків – міцненькими та життєрадісними.  

– Пішли наші хлопці ледаче й пізно, – каже пані Ольга, вкладаючи в кожне слово про найдорожчих сонце материнської любові.

Зізнається при цьому, як завше, з почуттям гумору, що відколи трійнята дали волю ноженятам, і для мами, й для тата буденними від клопотів здаються всі свята.  

Першим у свій рік і сім місяців зіп’явся Тимофійко – найменший і наймолодший. За ним сміливо пішов середульший – Марк, а через місяць, надивившись, як весело чимчикують у помешканні братики, скласти їм компанію насмілився найстарший – Артем. 

У цього непосидючого товариства не було і немає проблем з апетитом, із настроєм побавитися всіма іграшками відразу, погомоніти між собою якнайголосніше, погуляти на вулиці щонайдовше й… солодко заснути. Бажано – біля матусі. Малята – неабиякі ревнивці, якщо йдеться про мамині руки чи просто місце біля неї, та лиш доти, доки в хату з роботи не ступить тато, який утримує сім’ю зарплатнею автомеханіка. Тоді трійня з порога настільки міцно обступає батька зі всіх сторін, що й вечеряти господар зазвичай мусить з усім своїм потрійним щастям на руках! 

– Це, звісно, втомливо, але хлопці підростають на очах, тому такі неповторні хвилини майнуть швидко! – цінують їх молоді батьки.

«Нам сказали, що всі гроші йдуть на війну і нас «таких» – багато»

Буду відвертою: телефонуючи пані Ользі, дуже хотілося почути, що протягом року, відколи спілкувалися, їхнє помешкання стало просторішим. Бо важко уявити, наскільки тяжче, некомфортніше, тісніше з кожним днем стає двом дорослим і трьом їхнім синам, що підростають, у найманій однокімнатній квартирі. Ольга досі міркує, що та тіснота може змусити їх переїхати в село й попрощатися з мрією жити окремо, бути самостійними. Та й навряд чи знайде там Павло роботу з відповідною зарплатнею для бодай першочергових побутових потреб багатодітної сім’ї.

Допитуюся вдруге, що Ольга й Павло, як ми писали, ще рік тому попросили владу, «ту, що на Київському майдані в Луцьку», допомогти розв’язати їхнє квартирне питання – бодай на ще одну кімнату. 

«Нам сказали, що це – не на часі, що всі гроші йдуть на війну, й що нас «таких» – багато», – не забуде довіку тих гнітючих слів у кабінеті котрогось із чиновників багатодітна мама. І додає: «А про те, що – війна, нам нагадувати не треба. Цьогоріч наша родина оплакала чоловікового троюрідного брата Богдана Шведюка із села Іванівка, друга нашої сім’ї Юрія Годлевського із Лобачівки Берестечківської територіальної громади, інших близьких і далеких родичів. 

 Через важку хворобу відійшов 57-річним у Вічність наш тато Василь Іванович Лисий…

А ще нам сказали тоді, як відрізали, й що трійнят народжується багато, то ми зневірилися в тій допомозі «зверху» й перестали, як то кажуть, оббивати пороги».

– Хіба так багато трійнят народжується на Волині? – знову напрошується риторичне запитання до можновладців. – А коли цим хлопцям виповниться 18, тоді вони чомусь враз стануть потрібними державі, аби її захищати?

…Чи ж мріє ще Ольга, як рік тому, про донечку? Наразі, на жаль, – уже ні, а чому – зрозуміло й без коментарів. Про що вона мріє? Як і всі мами, про здоров’я своїх синів, закінчення війни та повернення з фронтів додому всіх, без кого вдома нема та не буде щастя й надії. 

Батьки ревно бережуть діток від реву сирени у помешканні чи на вулиці. Але дітлахи, як їх однолітки-
українці, – ще дуже маленькі, щоб вирізнити  його серед повсякденного гомону міста й розуміти, яка біда може нестися за тим жахливим звуком.

– Молю Бога, щоб про цю війну вони дізналися в мирному житті з наших розповідей, зі сторінок історії, з Алей Слави, – уявляє жінка, як навчатиме синів бути козаками.

Тим часом нехай Артем, Марк і Тимофій підростають на радість батькам, родині, Україні! Їй завжди будуть потрібні захисники, а в Ольги й Павла Лисих – їх одразу троє. 

Леся ВЛАШИНЕЦЬ.