Іван Ничипорук, попри бронь, одразу пішов на фронт.
Учитель історії з Волині пише історію України, захищаючи її на передовій
Сьогодні мінометник, старший солдат Іван Ничипорук, який мешкає в селі Лежниця Поромівської територіальної громади, до 24 лютого 2022 року працював викладачем історії Морозовичівської гімназії Володимирського району
«Як педагог, ще й сільської школи, мав бронь»
– Мав бути звичний робочий будень, – розповідає про перший день повномасштабної війни Іван Ничипорук, – мав уроки з історії, але всі ми, як і кожен у державі, були стривожені. Мені зателефонували із сільської ради і повідомили, що значуся в першочергових списках на мобілізацію – щоб був готовий. Чекати не став, зібрався – і наступного дня був у військкоматі. Батьки, звичайно, були вражені, але й розуміли все. Як вчитель, ще й сільської школи, мав бронь. Вона й зараз від мене ніде не поділася, але я вже буквально зрісся із своєю «сотою Волинською» – колишньою бригадою тероборони, а тепер – уже механізованою, яка добряче «дає прикурити» москалям!
…Іван зростав у трудовій селянській сім’ї, де поєднували працю на землі із роботою на промислових підприємствах Нововолинська. Після закінчення Поромівської школи, відразу вступив на історичний факультет Волинського національного університету. Після його закінчення повернувся вчителювати у рідне Прибужжя. З приємністю згадує, коли готувався до першого уроку для п’ятикласників, хвилювався. Можливо, через це й є одним із улюблених для дітей вчителів. Коли прийшла важка воєнна година, не вагаючись, став на захист України, родини, своїх п’ятикласників.
Найболючіше на війні – втрачати побратимів. Ось ішов до вас біля Алеї Героїв – і з портретів на мене дивилися хлопці, яких я знав, спілкувався з ними, був у одному окопі.
– У мене і багатьох мені подібних не було досвіду військової підготовки, в армії не служив, якщо не рахувати місячних військових зборів у 2019 році. Тому інтенсивно вчилися на полігоні у Володимирі і поповнили ряди 100-ї бригади. З квітня минулого року ми вже постійно перебуваємо на сході України, у безпосередніх зіткненнях із ворогом.
«Бог мене врятував – і я ще встиг товариша витягнути»
– Пам’ятаєш свій перший бойовий вихід? – запитую.
– Скажімо, перший реальний обстріл: чуємо, щось летить, а звідки – не знаємо. Тому інстинктивно падаєш і… рятуєшся. Згодом звикаєш швидко, а цих падінь на землю вже були сотні і ще будуть.
Найболючіше на війні – втрачати побратимів. Ось ішов до вас біля Алеї Героїв – і з портретів на мене дивилися хлопці, яких я знав, спілкувався з ними, був у одному окопі. Герой України Андрій Вовк – неймовірний хлопець, вправний воїн, був дуже щирий, світлий, відразу старався комусь допомогти, якщо виникала потреба… Після авіаудару з нашої когорти троє побратимів загинули, Бог мене врятував – і я ще встиг товариша витягнути. На щастя, він вже, як і я, одужує після поранення.
«Мої колишні п’ятикласники – вже восьмикласники»
Під час війни Іван вважає найприємнішими моментами для себе ті, коли прибуває у рідну гімназію на останній і перший дзвоники. Командири знають про це і стараються нашому захисникові сприяти в цьому.
– Мої колишні п’ятикласники – вже восьмикласники, – усміхається Іван Володимирович, – але стільки емоцій, стільки радості… Дуже вдячний односельчанам, педагогам гімназії, учням, своїм колишнім побратимам із бригади, які, в силу поранень, вже – не на службі, за потужну підтримку. Інколи треба, умовно, 10 гривень, щоб закрити питання… і вони надходять…
У ці дні в Івана Ничипорука – лікування, консультації, комісії. Ми ж йому низько вклоняємося за мужність, патріотизм і бажаємо повного одужання.
Читайте також: Трійко волинських козаків, які державі поки – «не на часі», уже добряче дають волю ноженятам.
