«Головне – продовжувати триматися, а не готувати план здачі…»

Михайло БАСАРАБ, політолог, про те, чому постійні розмови про мирні переговори шкодять:

 «Колись всю цю муть про близькі мирні переговори назвуть однією з найвдаліших російських ІПСО (спеціальна інформаційно-психологічна операція. – Ред.). Мене не так турбує, як це впливає на тил. Я сильно переживаю за те, як це демотивує усіх моїх побратимів, які боронять Україну і наближають поразку рф. Уявіть собі, якою зараз має бути мотивація бійця, який ризикує життям кожної миті, але з кожної  «праски» чує, що, якщо не завтра, то післязавтра буде мир. Хіба не очевидно, що цей «триндьож», який нічим не закінчиться, деструктивно впливає на психоемоційний стан бійців у війську зараз. Про мир не треба говорити. Його мовчки треба наближати, цілячись у ворога і ворожу державу».

Василь НЕБЕНЗЯ, постійний представник росії в Раді безпеки ООН, спробував знову налякати світ «страшними бандерівцями»:

 «У звичайному українському селі, де всі жителі розмовляють російською, а на заробітки їздять у росію, селять двох бандерівців. Через п’ять років усі підлітки там стають бандерівцями і марширують під нацистськими прапорами».

Ян ВАЛЕТОВ, журналіст, про падіння в Сирії режиму 59-річного Башара Асада, якого підтримували  російські війська:

 «Будь-яка подія, внаслідок якої росіян стусанами виганяють назад у Рязань або закопують на місці, в пустелі, – мене радує. Відступ американців з Афганістану, про який так довго, весело і зі смаком писали росіяни, був ганебним, але все-таки відступом. Те, що зараз відбувається в Сирії, інакше як розгромом і ганебною втечею і назвати складно. росія втрачає останні бази на Близькому Сході, морське базування – у Середземномор’ї і, що найрадісніше, союзника та вплив».

Ігор ЛУЦЕНКО, громадсько-політичний діяч, воїн ЗСУ, про падіння режиму Асада:

 «Ми це все бачили. Як «упав» Янукович – несподівано, в ніч після того, як майже переміг, коли його політичні опоненти підписали капітуляцію і зобов’язалися відступити з вулиць. З тих пір я собі сформулював правило: якщо витримати натиск, якщо не побігти безладно, а зберегти стрій, твій противник може надірватися від власної сили. Головне – продовжувати триматися, а не готувати план здачі, триматися, поки жорна протиріч перемелюють волю ворога зсередини, руйнують віру в досягнення його цілей».

Марк РЮТТЕ, генсек НАТО, про мирні переговори:

 «Ми всі можемо сісти за чашкою кави і придумати безліч пропозицій щодо того, як може виглядати мир в Україні. Але я б сказав: давайте не будемо дискутувати про те, яким може бути мирний процес. Нам потрібно переконатися, що в Україні є те, що їй потрібно, щоб здобути позицію сили перед переговорами з росією. Тобто – більше військової допомоги і менше дискусій про те, яким міг би бути мирний процес».

Сергій МАРЧЕНКО, блогер, про те, чому не братиме «тисячу Зеленського»:

 «Роздати гроші всім: «ментам», прокурорам, студентам, здоровим мужикам, які ховаються від мобілізації, державним службовцям, бізнесменам, Ахметову з Пінчуком – це чисте п..во  (тут було лайливе слово. – Ред.). Абсолютне. Я не хочу брати в цьому участь. Я хотів би попросити своїх підписників, друзів, вільних людей, які мені довіряють, взяти ці гроші, якщо ви у скруті. Якщо хворієте, маєте похилий вік, обмежені можливості. Це буде справедливо і чесно. Але, якщо ви – здорові, маєте дві руки і дві ноги, залиште ці гроші в бюджеті для тих, хто більше цього потребує. Це буде наша маленька Еволюція Гідності. Остання барикада, за якою наша честь і людяність».

Віктор МУЖЕНКО, генерал, головнокомандувач Збройних Сил України у 2014−2019 роках, вважає, що піхотинець має отримувати значно більші виплати: 

 «Стартове грошове забезпечення солдатів піхоти – найнижче, а має бути найвищим. І не повинен солдат-піхотинець бути стартовою основою розрахунку грошового забезпечення. Достатньо посад у війську, за якими можна розраховувати найнижчий тариф, але вони забезпечують важку роботу піхотинця. Як ви хочете набрати людей на таку зарплатню? Це ж і питання мотивації. Кажуть, що всі хочуть, щоб підняли зарплату цьому солдату, однак тоді треба підвищувати усім іншим. Серед них – купа людей, які взагалі ніякої користі ані українському війську, ані державі не приносять».

Роман ІСТОМІН, речник Полтавського обласного ТЦК, про те, чому у суспільстві змінюється ставлення до захисників у бік негативного:

 «Ненависть іде від тих, хто не хоче помічати війни. А тут до них підходять представники ТЦК і кажуть: «А війна, знаєш, досі триває. І того, що ти ставиш Збройним силам віртуальні сердечка в соцмережах або навіть донатиш по 50 гривень щотижня, – замало. Пішли з нами, нам потрібне поповнення». Оце постійне нагадування про те, що війна не десь там, а буквально за порогом, і викликає таку реакцію у людей, які не хочуть її помічати. Військовослужбовці ТЦК – такий собі місточок, який зв’язує тих, хто не бажає йти на війну, з тими, хто на війні, і кому конче потрібне підкріплення».