«Шалено-прекрасні, наївні й звабливі… Скільки тих очей він намалював?!».
У полоні зрадливих очей. Історія на вечір
Його картини споглядали світ фантастичними очима незнайомки. Великі, гарні, кольору волошок і неба. Ці очі – минуле, яке уже ніколи не дасть йому волі. Очі коханої він виводив на палітрі небес. Вони дивилися крізь вимоклі осінні вікна. Ховалися поміж заквітчаних весняних дерев. Усміхалися танцюючому вітру. У них сумувало смеркання. Ними тішився світ… Він малював їх із великою любов’ю…
Звичайнісінький сільський хлопчина любив фарби та олівці. Дитяча рука творила сюжети, гідні подиву. Микола й сам інколи не розумів змісту свого малюнка. Просто душа щось хотіла повідати світові й людям. Сусід, який був у церкві дяком, казав:
– Твоєю рукою, сину, ангел водить.
Кожному малюнку хлопець придумував неймовірні назви: «Ніч, яку моя мама гріє казкою», «Упійманий сон», «Срібні коні дитинства», «Дзвінкий вітер»…
Після школи Микола вступив до художнього училища. Педагоги пророкували простакуватому сором’язливому студентові майбутнє великого майстра.
У дев’ятнадцять він зустрів, як гадав, свою Музу. Кохання для юного художника виявилося таким непростим й фатальним, як і несумісне поєднання барв на його картинах, яке насправді творило дивовижну гармонію.
Миколине життя і творчість були тепер сповнені очима коханої. Веселі, заплакані, сполохані… Визирають то з дощу, то з туману. То просто притихли на білій палітрі світу. Шалено-прекрасні, наївні й звабливі… Скільки тих очей він намалював?!
Одного дня Муза відвернулася від нього. Ким був хлопець для випещеної міської панночки? Простим сільським парубком. Чи кохала його? Почуттів не мала, лише порожні слова, у які він щиро вірив.
Їй заздрили друзі та одногрупники. Для неї ж це була чергова забаганка.
Їй подобалося, що він – кращий студент – приділяє їй увагу. Що пише її портрети, що фантастично малює її очі. Їй заздрили друзі та одногрупники. Для неї ж це була чергова забаганка.
Згодом Миколине кохання дівчині набридло. А він хотів познайомити її зі своїми батьками. Показати село, в якому народився й виріс, яке любив. Її ж дратували його розповіді про річечку, яку чомусь називали Маруська, про ліс, що навесні пахне первоцвітами й медунками, а влітку – суницями…
– Наївний, ми з тобою дуже різні, – сказала вона. – І мені зовсім не цікаве твоє село. Зрештою, я зустріла іншого. Забула тобі сказати. Тому – па–па…
– Ти ж повернешся? – мовив схвильовано.
– Звісно, ні. А навіщо? – здивувалася.
– Бо я… я кохаю тебе. Кохаю…
– Що ти розумієш у коханні?
– Ти – моя Муза.
Вона зухвало засміялася.
– Я не зможу без твоїх очей.
– Знайдеш інші.
– Таких більше немає.
– Дивак ти. Простий і добрий. Бувай!
– Я не відпущу тебе… Не відпущу, – шепотів сам до себе.
Але Муза поспішила до чоловіка, який не вмів писати картин, не був романтиком, зате був заможним і статусним…
…Її очі взяли його у полон вічного безумства. І переслідували навіть уже хворого.
Микола завжди тримав олівці під подушкою, носив у кишенях. Малював ту, через яку втратив глузд, навіть на клаптиках паперу. Згодом дівчина подорослішала. Це вже була жінка з гарними, але чомусь засмученими очима. Бувало, Миколу запитували, хто вона. Відповідав:
– Муза… Моя Муза…
…Муза не стала художницею. І не стала щасливою. Багатий чоловік тримав її у «золотій клітці». Коли почала пручатися, поселив там іншу «пташку». Вона зустрічалася з чоловіками, але так і не знайшла кохання. Микола цього не знав…
…Коли недуга загострилася, виводив лише контури, лінії. І підстругував за звичкою олівці, які постійно тримав під рукою. Але Муза в його уяву вже не приходила…
Ольга ЧОРНА.
